– Я йду спати, – прошепотів він і побіг проходами у двері, геть звідси.
Ганьба, подумав Дентон. От комедія, доведеться тікати серед ночі. Він втратить це місце. Він шкодував, що не побачить, як виросте Ланселот. Він встав і вклонився.
– Будь благословен, – промовив він до великого порожнього театру і пішов у костюмерну збирати речі.
Семюел Харріс встав дуже рано, збираючись на тренування. Визирнувши у вікно, він раптом побачив, як темним подвір’ям біжить отой нещасний «Чортзна-звідки пиріжок» і плаче на бігу. З того часу, як цей хлопець з’явився посеред осіннього семестру, він був такий пригнічений, аж наче мінився всіма відтінками смутку. Семюел був стерновим на човні «Чортзна-звідки пиріжка» і щодня мало не на колінах у нього сидів. І хоча цей хлопчина був якимось парією, Семюел чогось переживав за нього, високого – метр дев’яносто й худого – всього шістдесят вісім кілограмів, із застиглим виразом обличчя й щоками, схожими на відбивні. Зрозуміло, що він надумав щось собі заподіяти. Коли Семюел почув, що Лотто мчить сходами, він одчинив двері й затяг його до своєї кімнати, нагодував вівсяним печивом, яке йому присилала з дому мама, і таким чином вивідав усю історію. О Боже, Джем-Рулет! Лотто розповів, що після приходу поліції він кілька годин просидів у шкільному театрі, щоб заспокоїтися. Здавалося, що він хотів розповісти ще про щось, але затнувся й промовчав. Семюел замислився. Він думав, що зробив би його батько-сенатор, і наче побачив його суворе обличчя перед собою. Він поклав руку на плече Лотто й обережно гладив його, поки той не заспокоївся. Було таке відчуття, ніби вони перебігли міст за секунду до того, як він обвалився.
Упродовж місяця Семюел спостерігав, як Лотто тинявся навколо кампуса. І коли шкільний рік закінчився, Семюел взяв цього хлопця до свого літнього будиночка в штаті Мен. Там разом із батьком-сенатором і тендітною Семюеловою матір’ю зірковий дебютант вищого товариства чорних американців Атланти Лотто відкрив для себе вітрильники й пікніки на морському березі, друзів у трикотажних виробах Lilly Pulitzer і Brooks Brothers, шампанське, пироги, що вистигали на підвіконні, лабрадорів-ретриверів. Мати Семюела купила йому спеціальне мило для обличчя й гарний одяг, примушувала його їсти й слідкувала, щоб він не горбився. Він змужнів. Привернув увагу сорокарічної кузини Семюела, яка підстерегла його якось в елінгу. Коричнева шкіра на смак була такою ж, як рожеве вино, що так сподобалося Лотто. Коли вони повернулися на заняття на другий курс, шкіра Лотто була така обвітрена, загрубіла й засмагла, що шрамів від прищів на його щоках було майже не видно. У нього посвітлішало волосся, він упевненіше почувався. Усміхався, жартував, навчився поводитися на сцені й поза нею. Ніколи не лаючись, здавався незворушним. Ще до Різдва друг Семюела став набагато популярнішим за самого Семюела з його натиском піщаної бурі та великими сяючими карими очима. Та нічого не поробиш. Щоразу, дивлячись на свого друга впродовж довгих років їхньої дружби, Семюел відчуватиме себе чудотворцем, який повернув Лотто до життя.
А потім, незадовго до Дня подяки другого року навчання, Лотто, повертаючись якось до своєї кімнати після занять із математики, в коридорі під своїми дверима знайшов Чоллі, обм’яклого й смердючого.
– Гвенні, – ледве вимовив Чоллі, застогнав і зігнувся навпіл.
Лотто затяг його до кімнати. Далі він почув якусь заплутану розповідь. У Гвенні було передозування. Вона не могла померти, ця небезпечна Гвенні, переповнена життям. Але вона померла. Чоллі її знайшов. Він утік. Йому нікуди було йти, тільки до Лотто. Бежевий лінолеум перетворився на океан, який бився й бився об гомілки Лотто. Він сів. Як швидко все змінюється. Ще дві хвилини тому він був дитиною, думав про свою ігрову систему Nintendo, асимптоти й синуси. А нині він став сильним і дорослим. Пізніше, коли хлопці заспокоїлись і пішли по піцу до маленького містечка, Лотто сказав Чоллі те, що хотів сказати Гвенні після нічної пожежі:
– Я піклуватимуся про тебе.
Він відчував себе хоробрим. Лотто дозволив Чоллі спати у своєму ліжку до кінця навчального року, а сам ночував на підлозі. [До кінця навчання Лотто в середній школі та впродовж років у коледжі Чоллі братиме гроші, які Лотто радо даватиме йому, йтиме у світ, потім вертатиметься. Він просиджував усі уроки підряд; оцінок не отримував, але знань набрався більш ніж достатньо. І якщо на Лотто ніхто не доніс, то це тому, що люди любили Лотто, а не тому, що вони хоч трохи переживали за Чоллі, бо він був такою людиною, яку міг витримати лише Лотто.]
Лотто побачив, яким ненадійним був світ. Людина могла випасти з нього на раз–два. І якщо можна померти в будь-який момент, то треба жити на повну!
Так почалася епоха жінок. Поїздки до міста, спітнілі наскрізь у нічних клубах сорочки поло, доріжки коксу на столиках для кави в стилі модерн, батьки за містом. Усе нормально, чувак, не дрейф, господині по барабану. Утрьох із двома дівчатами в чиїйсь ванні.
– Можливо, ти зможеш приїхати додому цього літа, – повідомила Антуанетта.
– О, тепер я вам знадобився, – зауважив Лотто із сарказмом, відмовляючись.
Дочка директора школи на полі для лакросу. Поцілунки взасос. Знову штат Мен. Сорокаоднорічна кузина в обшарпаному мотелі, сусідська дівчина у гамаку, туристка, яка припливла вночі до вітрильника. У Семюела очі на лоба лізли від заздрощів. Автомобіль Volvo–універсал, придбаний за щедрі гроші на утримання Лотто. До вересня підріс майже на вісім сантиметрів – усього метр дев’яносто вісім. Отелло в однойменній виставі й сімнадцятирічна Дездемона з міста, виголена там, унизу, як дошкільня, виявив Лотто. Весна, літо в штаті Мен; осінь, регата на річці Чарльз, вісімка школи зайняла одне з призових місць. День подяки вдома у Семюела, в Нью-Йорку. Різдво. Саллі повезла його та Рейчел до Монреаля.
– А мама не поїде? – спитав Лотто, намагаючись приховати образу.
Саллі почервоніла.
– Вона соромиться того, як виглядає, – відповіла Саллі м’яко. – Вона стала товста, як пончик. Вона зовсім не виходить з дому.
Швидкий вступ до коледжу Вассар, єдиного коледжу, куди він самовпевнено подав документи. Чудова вечірка в цьому коледжі; така вечірка, щоб уже покінчити з усіма вечірками, хочеться комусь чи ні. Святкування з п’ятнадцятирічною сестрою Семюела на вихідних, у ванній. Ніколи, нізащо не кажи Семюелу. Сліпуче сяйво. Який же я ідіот! Який сюрприз! Семюел також вступив до коледжу Вассар, його документи прийняли скрізь, та він скоріше помер би, ніж пропустив радість Лотто. На випускному були тільки худорлява Саллі з чотирирічною Рейчел, яка не злазила з його рук. Мами не було. Щоб якось притлумити печаль, Лотто уявляв свою матір тією русалкою, якою вона колись була, а не тією ожирілою жінкою, яка її проковтнула. Знов у штаті Мен, сорокатрирічна кузина Семюела у Швейцарії, овва. Сестра Семюела в помаранчевому бікіні з патлатим бой-френдом позаду, слава Богу. Одна дівчина на все літо, балерина з язиком, як у змії: що вона виробляла своїми ногами! Гра в крокет. Феєрверки. Пивна вечірка на пляжі. Вітрильна регата.
Був останній тиждень літа. Батьки Семюела просльозилися, відв’язуючи нове цуценя лабрадора від столу.
– Наші хлопчики, – зітхнула мати, коли вони сиділи в ресторані за омарами. – Вони дорослішають.
«Хлопчики», які вважали себе дорослими – лишень уявити! – ось уже чотири роки, жаліючи її, зберігали серйозні вирази обличчя.
Із задушливого кампуса підготовчої школи для хлопчиків до країни чудес коледжу. Загальні душові: мильні груди. Їдальня: дівчата, що облизують м’яке морозиво. За два місяці навчання Лотто вже заслужив прізвисько «племінний бугай». «Бугаяка». Він ніби й притримувався рамок, та все ж у кожній жінці він бачив щось вражаюче, приголомшливе. Мочки вух, як персики. Ніжний золотистий пушок бакенбардів. Цього було досить, щоб затьмарити менш пікантну решту. Лотто уявляв себе грішником, який продав свою душу сексу. Він помре, як древній сатир – повна хата гладких німф, які пустуючи зведуть його в могилу. А раптом його найбільший дар той, який він використовував у ліжку? [Дзуськи! У високих чоловіків такі довгі кінцівки, що їхнім серцям доводиться додатково надриватися, щоб ганяти кров ще й у більш гріховні місця. Він зачаровував інших своїм умінням примусити їх повірити, що він кращий, ніж насправді.]
