Собачка також сумував за Лотто.
Десять хвилин пішло на підготовку, ще двадцять хвилин – на збирання речей для себе й для собаки. Вона виїжджала через вишневий сад, рішуче не дивлячись на білий будиночок у дзеркало заднього виду. Бог тремтів, коли вона віддавала його в собачий готель. Матильду трусило всю дорогу до аеропорту, в літаку вона випила дві таблетки снодійного Ембієн, її перестало трусити й вона проспала всю дорогу до Таїланду, де прокинулась із баламутною головою й запаленням сечовивідних шляхів через утримання сечі під час сну.
Коли вона вийшла з аеропорту й потрапила у вологу, в людський вир, в тропічний сморід і вітер, у неї підкосилися ноги.
Бангкок промайнув, рожевий і золотий, весь у потоках тіл під вуличними ліхтарями.
Пасма святкових вогнів обплутували дерева, радуючи око туристів.
Пересохла шкіра Матильди жадала цього вологого вітру, який то дихав гнилістю з очеретяних боліт і тванюки, а то обвівав запахом евкаліпту. Вона була занадто збуджена й не могла заснути; готель був якийсь аж надто стерильний, і вона вирішила ще побродити в темряві. Зігнута жінка підмітала доріжку жмутом хворостин, пацюк розсівся зверху на стіні. Їй хотілося, щоб на язиці відчувався гіркий присмак джина й тоніка, тому вона пішла наосліп на звуки музики в нічний клуб під портиком, ще порожній на початку ночі. Усередині було кілька ярусів, балкон, сцена для музикантів.
Офіціантка поплескала Матильду по руці, подаючи їй напій, – спалах тепла на шкірі, потім холод від склянки, – і Матильді схотілося доторкнутися до пишних чорних вій жінки. Хтось сів поряд із нею – якийсь американець, тіло якого випирало з футболки, а голова була волохата, мов стиглий персик. Поруч із ним пухкенька й сміхотлива тайська жінка. Його голос просякнутий інтимністю; він уже оволодів нею. Матильді хотілося вхопити його слова, зібгати в кулаці й запхати йому в горлянку. Натомість вона пішла, добралася до готелю й лежала до світанку, не склепивши очей.
Уранці вона вже пливла човном до островів Пхі-Пхі, відчуваючи на губах сіль од вітру. В неї було власне бунгало. Вона заплатила за цілий місяць наперед, уявляючи, як Лотто повернеться додому в порожній будинок, назустріч йому не вибіжить собака, він обійде всі кімнати, шукаючи Матильду, ніде її не знайде, і його серце стиснеться від жаху. Її викрали? Вона втекла з якимось цирком? Вона була така сумирна та гнучка в усьому, що стосувалося Лотто, чисто тобі «людина-змія».
Її номер в готелі був білий, щедро прикрашений різьбленим деревом; на столі стояла червона ваза із чудернацькими полірованими фруктами, а на ліжку лежав рушник, складений у вигляді слона.
Вона розчинила засклені французькі двері назустріч тихому морю – з пляжу долинув веселий дитячий гамір – стягла з ліжка ковдру, бо не хотіла, щоб до її тіла торкалися мікроби попередніх постояльців, лягла горілиць, заплющила очі й відчула, як звичне спустошення зі скреготом щезає.
Коли вона прокинулася, був уже обідній час, спустошення повернулося й з новою силою заходилося гризти її зсередини.
Вона плакала, дивлячись у дзеркало, надягаючи сукню, нафарбовуючи губи, сльози не дали їй підфарбувати очі. Вона сиділа сама за своїм столом, серед квітів і сяючих столових приборів, уважні люди делікатно посадили її обличчям до вікна, щоб вона могла поплакати досхочу. Вона ледь доторкнулася до їжі, випила пляшку вина й босоніж пішла по піску додому, у своє бунгало.
У той єдиний день, коли вона засмагала на сонці, вона наділа своє біле бікіні, яке висіло на ній мішком, бо вона дуже схудла. Офіціанти бачили, як з-під чорних окулярів у неї текли сльози, і принесли їй фруктовий сік в охолоджених склянках, хоч вона й не замовляла. Вона засмагала, не ховаючись від сонця, аж поки шкіра на її плечах не узялася пухирями.
Наступного ранку вона прокинулася й у вікні побачила слона, який повільно ступав, несучи на собі маленьку дівчинку на пляж. Його вела за недоуздок струнка молода жінка, вдягнена в саронг. Вночі в ній піднялася лють, затопила сум і вигнала його геть. Тіло Матильди боліло – вчорашнє сонце давалося взнаки. Вона сіла й у дзеркалі навпроти ліжка побачила своє обличчя: червоне, із загостреними рисами, сповнене рішучості.
Це була Матильда, до якої вона звикла, та, яка ніколи не кидалася в бій. Її війна була тиха, непомітна, але вона ніколи не здавалася. Та поетеса – вигадка, це зрозуміло. Той кістлявий музикант на ім’я Лео тут узагалі ні до чого, бо він був хлопцем і не мав ніякої сили. Ясно, що вона візьме гору. Як вона посміла піти.
Не минуло й двох днів після її приїзду, як її літак знову злетів, і вона знову була в повітрі. Шість днів вона провела поза домом, випалюючи себе зсередини. Вона забрала Бога з собачого готелю, і собачка був такий радий її бачити, так тицявся носом їй у груди, наче хотів пробити їх наскрізь. Матильда повернулася додому в холодний будинок, де смерділо сміттям, яке вона не винесла перед від’їздом. Вона поставила валізу в шафу нагорі, щоб розібрати її пізніше, і з чашкою чаю сиділа за кухонним столом, обдумуючи план дій. Питання було не в тому, на що вона здатна, щоб повернути собі Лотто. Питання було в тому, на що вона не здатна. Було так багато варіантів, так багато можливостей.
Через кілька хвилин вона почула, як під’їхала машина. Хтось ішов гравієм, накульгуючи.
У дверях стояв її чоловік. Вона змусила його трохи почекати.
Відтак вона подивилася на нього, наче здалеку. Він був худіший, стрункіший, ніж до поїздки. Наче хто зняв з нього стружку. В його обличчі було щось таке, на що вона уникала дивитися.
Він принюхався і тоді, щоб випередити його питання про запах сміття й холод у будинку, бо це б зламало щось, не дало б їй повернутися до нього, вона метнулася через кухню й замкнула його рот своїм. Смак після такої довгої розлуки був дивний, наче дотик до чогось гумового. Розгубленість від чогось незнайомого. Щось у ньому змістилося, наче зігнулося. Він хотів щось сказати, але вона із силою притисла свою руку до його рота. Якби могла, вона б засунула руку всередину нього, щоб затримати слова там і не дати їм вийти назовні. Він зрозумів. Він усміхнувся, кинув сумку, підштовхнув її й притис до стіни. Його велике тіло придавило її. Собачка скавучав біля його ніг. Матильда люто вхопила чоловіка за стегна й почала штовхати його поперед себе по коридору й нагору сходами.
Вона з усієї сили штовхнула його й він важко впав на ліжко, засичав від залишків болю у скаліченому лівому боці. Він глянув на неї. На його обличчі з’явився вираз сум’яття, збентеження, він знову спробував заговорити, але вона закрила йому рот, похитала головою, зняла черевики, штани, розстебнула його сорочку, його штани. О, ці боксерські труси з отвором навколо прутня, вони розбивають їй серце. На його блідих грудях видно було ребра. Здавалося, що його тіло зазнало надзвичайних випробувань. Вона витягла із шафи чотири його краватки, які залишилися ще з юності, з підготовчої школи, і які він рідко надягав. Він засміявся, коли вона прив’язувала його зап’ястя до рами ліжка, а вона почувалася погано. Жахливо. Другою краваткою вона зав’язала йому очі. Він видав якийсь здавлений звук, але четверту краватку вона використала як кляп, і занадто туго затягла її, синій шовк врізався йому в щоки.
Вона довго сиділа на ньому, насолоджуючись своєю владою. Вона не знімала своєї сорочки, щоб сховати засмагу й облізлу шкіру; колір обличчя можна було пояснити довгими велосипедними прогулянками. Вона терлася об його кінчик своїм тазом, ніжно й неритмічно. Він заводився з кожним доторком. Він скоротився до розмірів цього довгого тіла, такий насторожений, у темряві, без голосу. Коли він почав важко дихати під тим кляпом, вона гепнулась на нього з усіх сил, не піклуючись про те, що йому може бути боляче. Вона уявляла – що? Ножиці в тканині. Це було так довго. Це було настільки нове. Тугий живіт під нею, мов хрустка скоринка крем-брюле. Його обличчя почервоніло від напруги. Він ворушив своїм риб’ячим ротом, наче хотів звільнитися від кляпа, тоді вона впилася нігтями в його талію, аж там виступили півмісяці крові. Його спина вигнулася над матрацом. Вени на шиї набухли й посиніли.
