На світанку риссю повернувся назад до помешкання Матильди над антикварним магазином із кавою в обох руках, розбудивши її парою. Тільки тоді, як вона усміхнулася йому, він нарешті зміг розслабитися. Матильда того дня на світанку – ідеальна дівчина, неначе зроблена за його замовленням. [Могло бути інше життя, якби Лотто прислухався до свого жаху: без слави, без п’єс, мир, спокій, гроші. Ніякого гламуру, діти. Яке життя було краще? Не нам вирішувати.]

Він сидів на дюні цілу вічність. Який холодний вітер. Яке дивне море. Десь там далеко були айсберги сміття розміром з Техас. Гори пляшок і капців, і кабельних хомутів, й упаковок з-під арахісу, й боа, і голови ляльок-пупсів, і накладні вії, і надувні опудала, і велосипедні шини, і ключі, й бризковики, й уцінені книжки, й інсулінові шприци, і кульки для об’їдків, і рюкзаки, і пляшечки з-під антибіотиків, і перуки, і волосінь, і поліційні стрічки, і мертва риба, і мертві черепахи, і мертві дельфіни, і мертві морські птахи, і мертві кити, і мертві полярні ведмеді, й увесь переповнений вузол смерті.

Ноги, порізані об мушлі. Десь поділася піжама. На ньому була тільки спідня білизна із захистом від шкідливих елементів.

Він ладен був віддати всі свої статки, щоб умилостивити того розгніваного бога, який привів його сюди. [Жарт! Гроші для дурнів.] Тоді він віддав би роботу, подумав Лотто. Славу. П’єси, ну, гаразд, крім «Сирен». Так, навіть цю останню, найновішу, історію про жінок, які самі себе поховали, його найкращу, він відчував. Навіть «Сирени». Заберіть оті п’єси, і він житиме скромним, звичайним життям. Заберіть усе, тільки дайте йому повернутися додому, до Матильди.

По краю поля зору почали спалахувати іскри, що завжди віщувало мігрень. Іскри поближчали, перетворилися на сонячне світло, на дерево кумкват у дворі в Хемліні. Сонце просвічувало крізь іспанський мох. На краю галявини – зарості дикого винограду, а в заростях – будинок його предків, який потроху повертався в прах Флориди стараннями мільйонів термітів або урагану. У тіні винограду блимали останні вікна.

Позаду Лотто стояв плантаційний будинок, побудований його батьком, який мати продала через рік і один день після смерті Гавейна, змусивши їх переїхати до сумного маленького пляжного будиночка. У цьому заплутаному світі його дитинства на другому боці басейну стояв його батько. Він ніжно дивився на Лотто.

– Тату, – прошепотів Лотто.

– Синку, – промовив Гавейн. О, батькова любов. Найніжніша у світі.

– Допоможи мені, – попросив Лотто.

– Не можу, – відповів Гавейн. – Вибач, синку. Можливо, твоя мама зможе. Вона була розумна.

– Моя мати була яка завгодно, тільки не розумна.

– Прикуси язик, – сказав Гавейн. – Ти навіть уявити собі не можеш, що вона для тебе зробила.

– Вона не зробила нічого. Нікого не любила, крім себе. Я не бачив її з вісімдесятих років.

– Синку, ти все неправильно розумієш. Вона любила тебе понад усе.

На воді в басейні з’явилися брижі. Лотто зазирнув туди. Вода була зелено-коричневого кольору, каламутна, поверхня вкрита дубовим листям. Щось примарно біле, мов яйце, піднімалося з глибини. Лоб його матері. Вона усміхалася. Вона була молода, вродлива. Її руде волосся пестило поверхню води, золоте листя заплуталося в ньому. Вона виплюнула темну воду.

– Мамо, – покликав він. Коли він підняв голову, батька вже не було. Задавнений біль знову ожив у його серці.

– Любий, – спитала вона. – Що ти тут робиш?

– Може, ти мені скажеш? – запропонував він. – Я просто хочу піти додому.

– До тієї своєї жінки? – спитала вона. – До Матильди? Я ніколи її не любила. Але я помилялась. Поки не помреш, не зрозумієш цього.

– Ні. Ти не помилялась, – запевнив він її. – Вона обманювала мене.

– Та кого це хвилює. Вона любила тебе. Хороша дружина. Робила твоє життя чудовим, спокійним. Морочилась із рахунками. Ти ніколи ні про що не турбувався.

– Ми одружені вже двадцять три роки, і вона ніколи не говорила мені, що вона повія. Або перелюбниця. Або й те, і друге. Важко сказати. Величезна прихована брехня.

– Величезне твоє его. Ах, яке горе, що ти не був єдиним чоловіком для неї. Дівчина двадцять три роки шкребе твій туалет, а ти дорікаєш їй тим, як вона жила, коли тебе й близько не було.

– Але ж вона брехала, – сказав він.

– Та прошу тебе. Шлюб складається з брехні. У тому чи іншому вигляді. У приховуванні. Якщо ти щодня розказуватимеш своїй половині все, що ти про неї думаєш, ти її просто розчавиш. Вона тобі не брехала. Просто не говорила.

Гуркіт. Грім над Хемліном. Сонце пригасло, небо затягла сіра імла. Мати занурилася, тож каламутна вода вже поглинула її підборіддя.

– Не йди, – попросив він.

– Мені вже час, – сказала вона.

– Як же я доберуся додому?

Вона торкнулася його обличчя.

– Бідний ти, бідний, – сказала й зникла під водою.

Він спробував повернутися до своєї дружини, намагаючись якнайкраще її уявити. Зараз Матильда в будинку одна із собакою Богом. Її волосся потемніло від бруду, обличчя сумне. Від неї чується неприємний запах. Бурбон на вечерю. Вона заснула у своєму улюбленому кріслі біля каміна з холодним попелом. Двері веранди відчинені навстіж у ніч, щоб Лотто міг зайти, коли повернеться. Уві сні її повіки так просвічувалися, аж йому завжди здавалося, що коли він гарненько придивиться, то побачить сни, які, мов медузи, плавають у її мозку.

Йому хотілося ще глибше проникнути в неї, усістися верхи на її слізну кістку та їздити там крихітним гомункулом, мов ковбой родео, щоб зрозуміти, про що вона думає. Але це було б зайвим. Тиха щоденна інтимність навчила його. Парадокс шлюбу: ти не можеш знати когось до кінця; ти таки знаєш когось до кінця. Він знав, що вона скаже, збираючись пожартувати; відчував мурашки на її плечі, коли їй було холодно.

Раптом вона прокинулася, нажахана. Його дружина, яка ніколи не плаче, плакала. Затуливши обличчя пальцями, вона чекала, коли повернеться Лотто.

Місяць, як пуп, світло на воді – слід тонкого волосся, що веде прямо до Лотто. По цьому сліду назустріч Лотто йдуть усі дівчата, яких він знав до Матильди. Як їх багато! Голі. Сяючі. Гвенні, сестра Чоллі, його перша в п’ятнадцять років, волосся розпатлане. Яскраві дівчата з приватної школи, дочка декана, дівчата з міста, студентки коледжу: груди, схожі на булки, на кулачки, на м’ячі для сквошу в спортивних шкарпетках, на мішені, на каштани, на чашки, на мишачі мордочки й укуси кліщів; животи й сідниці; такі вродливі, такі всі чудові для Лотто. Кілька струнких хлопців, театральний учитель. [Відвертається.] Як багато тіл! Сотні! Він міг би з головою сховатися в них. Двадцять три роки вірності Матильді. Без докорів сумління він міг би качатися по їхніх тілах, як собака качається по свіжій траві.

Так їй і треба, його дружині. Тепер вони квити. Потім, відомстивши, він міг би повернутися до неї.

Але він не міг. Він заплющив очі й заткнув пальцями вуха. Пісок упирався в його куприкову кістку. Він відчував, як вони минають його, черкаючи по його шкірі пальцями, мов пір’ям. Після того, як пройшли останні, він повільно порахував до тисячі, розплющив очі й побачив слід від місяця, витиснений із завмерлої води, й пісок, проораний однією довгою лінією.

Він вирішив, що тільки по воді вплав він зможе повернутися до Матильди. Він пливтиме назад, у минуле.

Він зняв труси-шорти й увійшов в океан. Коли його ноги торкнулися води, виникли електричні розряди, схожі на блискавки. Він схвильовано дивився, як розряди розгалужуються вглиб і повільно згасають. Сальтаторне проведення збудження. Коли згасала одна блискавка, він випускав іншу. Він вдихнув, пірнув у воду й поплив, милуючись фосфоресценцією, яка з’являлася, коли його руки вдаряли по воді. Місяць указував йому дорогу.

Пливти в спокійній воді було неважко, хоча йому доводилося видиратися на гребені хвиль так, наче вони були горбиками із землі. Перепади тепла й холоду засліплювали. Він вибився з сил, відчуваючи, як по тілу розлилася приємна втома. Він плив, аж поки руки не почали горіти, а легені не просоліли. Тоді він поплавав іще трохи.