– Як інвалід я влаштовую тебе більше, – зауважив він.

– Уперше за той час, що ми разом, – відказала вона, – ти не тонеш в обіймах чорної депресії і не стрибаєш від божевільного перезбудження. Це чудово. Можливо, тепер ми навіть зможемо разом подивитися цілий фільм, раз ти вже змушений стирчати тут зі мною. Можливо, – продовжила вона, затамувавши віддих і почервонівши [бідолашна Матильда!], – ми могли б разом попрацювати над романом абощо.

Він спробував усміхнутися, та за ніч світ перевернувся, і її прозорість сьогодні здавалась анемією, не нагадуючи ні цукор, ні топлене масло. Яйця були жирні, кава занадто міцна, і навіть троянда із саду його дружини дихала таким солодкавим ароматом, що викликала відразу.

– Хоча ні, – поспішно сказала вона, – це була просто ідея.

– Вибач, люба, – сказав він. – Щось у мене немає апетиту.

Вона поцілувала його в лоб, а потім притулила до нього свою прохолодну щоку.

– У тебе температура. Я дам тобі одну з твоїх чарівних пігулок, – сказала вона, і він ледве витримав, поки вона вовтузилася з пляшкою води, кришечкою, серветкою, і ось пігулка чудово тане в нього на язиці.

Вона підійшла до гамака, звідкіля він поглядав похмуро, хоча надворі сонце витанцьовувало шиммі й гралося в яскравому листі, наповнюючи собою басейн. Три склянки, пляшка бурбону. Уже скоро п’ята година, ну й що? Йому не треба було нікуди йти; йому не треба було нічого робити; він був глибоко пригнічений, він розривався від депресії. Увімкнув «Stabat Mater» Перголезі, і музика виривалася зі спеціальних динаміків у їдальні й долинала аж до нього в гамаку.

Він хотів зателефонувати матері, щоб її солодкий голос обволік його, та натомість на своєму ноутбуці дивився документальний фільм про Кракатау. Намагався уявити, як виглядатиме світ, засипаний вулканічним попелом. Наче якась божевільна дитина пройшла й заляпала увесь краєвид чорним і сірим: потечуть масні потоки, з дерев сипатиметься попіл, масно вилискуватиме дерн. Картинка з царства Аїда. Поля покарань, крики вночі, Поля Асфоделій.[10] Мертві торохтять своїми кістками.

Він насолоджувався жахом, ось що він робив. Упивався нещастям переламати собі кістки. І від копирсання в цьому не було жоднісінької радості.

– Коханий, – м’яко промовила його дружина, – я принесла тобі трохи чаю з льодом.

– Ніякого чаю з льодом, – сказав він. І що це – язик не слухався його, не працював, як слід. Він розпух. Ланселот скосив очі, наче хотів роздивитися його, а потім спробував вимовити скоромовку: Whether the weather be cold, whether the weather be hot, we’ll be together whatever the weather, whether we like it or not.[11]

– Оце вже точно, – підтвердила Матильда. І тепер він побачив, що на ній була її стара синя спідниця – хіппі-екіпіровка – ще з тієї пори, мільйон років тому, коли вони були новими одне для одного і він накидався на неї по чотири рази на день. Вона ще й досі була спокуслива, його дружина. Вона обережно вилізла у гамак, але цей рух усе ще мільйонами ікл впивався в його поламані кістки. Він застогнав, але стримався й не закричав, просто спостерігаючи, як вона задирає спідницю аж до талії й знімає майку. Збудження цікавості в його завжди зацікавленому збуднику. Але біль знову почав роздирати його. Вона й далі пестила його, та безрезультатно.

Вона припинила.

– Ти, мабуть, зламав і свою основну кістку, – пожартувала вона.

І він ледь стримався, щоб не викинути її з гамака.

Захопливий канал PBS SPECIAL про чорні діри: вони всмоктують і затягають із такою силою, що можуть проковтнути світло. Світло! Він добряче напився, переглядаючи передачу; у нього вистачало своїх справ. На репетиції виникали проблеми; його просили прийти. У Бостоні була непроста вистава «Джерел» і планувалася серія вистав п’єси «Стіни, стеля, підлога» в Сент-Луїсі. Зазвичай він завжди приходив, коли його кликали, та зараз не міг залишити цей котедж посеред нив і корів. Ланселот Саттервайт був потрібен. Але його там не було. Його могло там і взагалі не бути. Він міг би вже бути мертвий.

Цок-цок у бібліотеці. Невже в будинку завівся кінь? Та ні, це була Матильда у велочеревиках і в роздутих ватяних штанах. Вона пашіла здоров’ям і потом. Від неї тхнуло пахвами й часником.

– Сонечко, – почала Матильда, забираючи в нього склянку й вимикаючи передачу, – минуло вже два тижні, й ти випив чотири пляшки «Блентонс». Досить цих документальних фільмів про катастрофи. Займися чимось корисним.

Він зітхнув, потер обличчя здоровою рукою.

– Напиши щось, – розпорядилася вона.

– Нема натхнення, – відповів він.

– Напиши нарис, – порадила вона.

– Нариси – це для бовдурів, – сказав він.

– Напиши п’єсу про те, як ти ненавидиш світ.

– Це не я ненавиджу світ, це світ ненавидить мене, – сказав він.

– Ой-ой-ой, – засміялася вона.

Звідки їй знати. Це не її вина. П’єса – це не просто сів і написав. Тобі мусить так припекти, щоб ти не міг її не написати. Тоді щось може вийти. Він болісно посміхнувся їй і сьорбнув із пляшки.

– Ти п’єш, бо тобі сумно, чи ти п’єш, щоб показати мені, як тобі сумно? – спитала вона.

Прямо в яблучко. Він засміявся.

– Злюка, – сказав він.

– Фальстаф, – мовила вона. – Ти навіть розтовстів. Це все марна трата часу. І я думаю, що з цим покінчено назавжди. Давай, хлопче, розворушися, припини пити, візьмися за розум.

– Тобі легко говорити, – сказав він. – Ти в чудовій формі. Ти тренуєшся по дві години на день! А я, поки вилізу з гамака, то мені вже дихати нічим. Тож поки мої кістки, що потопають у невігластві, зростуться до якоїсь подоби монолітності, я реалізовуватиму своє право на інтоксикацію, на бризкання жовчю й на скімлення.

– Як щодо вечірки четвертого липня? – запитала вона.

– Ні, – сказав він.

– Це було не питання, – сказала вона.

І ось, наче за помахом чарівної палички, за три дні він опинився серед барбекю і різнокольорових бенгальських вогнів, що іскрилися в гарненьких, схожих на лапки, ручках дітей, коли вони гасали величезною галявиною, на якій Матильда власноруч підстригла траву ревучою косаркою. Нема нічого, чого б не змогла зробити ця чудова жінка, думав він. А згодом йому спало на думку, що цей запах свіжоскошеної трави був аромакриком болю рослин.

Тут було ціле барильце вареної кукурудзи в качанах і вегетаріанські ковбаски, і кавун, і сама Матильда в якійсь блідій сукні з глибоким вирізом, неймовірно чарівна, все мостила й утискала свою голову йому під підборіддя, й цілувала його в шию, тож увесь вечір він бродив усюди з помадою на шиї, мов із раною.

Усі його друзі цього вечора крутилися тут, у сутінках. Чоллі з Данікою. Сусанна, що у своїй червоній сукні нагадувала феєрверк «Римська свіча», та її нова подруга Зора, молода й чорна, з надзвичайно красивою зачіскою в стилі «афро», цілувалися під плакучими вербами. Семюел із дружиною та їхніми трійнятами, які бігали зі скибками кавуна в руках, і Арні зі своєю новою помічницею-підлітком Ксантіппою, майже такою ж приголомшливою, як Матильда у свою найкращу пору, з короткою стрижкою й настільки короткою сукнею, що дітвора могла бачити її трусики й вологі філейні частини. Лотто уявив, як він розляжеться на траві, щоб і собі насолодитися цим видовищем, але така зміна положення означала страшний біль, і він залишився стояти.

Феєрверк розривався в небі, галасувала вечірка. [Приречені люди святкують мир, кидаючи бомби в небо.] Лотто бачив себе наче збоку, те, як він натягнуто грає свою роль кумедного клоуна. У нього жахливо боліла голова.

Він пішов у ванну, де від яскравого світла, вигляду своїх палаючих щік і пневматичної шини йому стало млосно, і він прогнав із обличчя натужну посмішку, розглядаючи зниділу маску, що лишилася. Середина життєвого шляху. Він промовив тихим голосом: «Nel mezzo del cammin di nostra vita, mi ritrovai per una selva oscura, ché la diritta via era smarrita».[12] Він був смішний. Скорботний і водночас претензійний. Розпусний. Опухлий. Він потицяв у живіт розміром із шестимісячну дитину, приклеєну до його пояса. Чоллі, побачивши його, спитав: