У театрі Лотто спостерігав за своїми тіткою й сестрою. За десять хвилин, коли їхня туш для вій потекла, він полегшено зітхнув, розслабився й провів долонею по обличчю.

Після всіх виходів на аплодисменти, привітань, обіймів і промови, яку він виголосив перед своїми акторами, що любили його, любили, і це випливало з того, як вони дивилися на нього, Матильда нарешті вивела його через запасний вихід і привела до бару, куди заздалегідь попросила помічника привести родину Лотто. Саллі схопилася, розплакалася, повисла в нього на шиї. Рейчел щосили обняла його за пояс. Піт стрибав навколо них, намагаючись поплескати Лотто по плечах.

Саллі шепнула йому на вухо:

– Милий, я навіть не уявляла, як ти хочеш дітей.

Він здивовано подивився на неї:

– Ти зрозуміла це з п’єси? Що я хочу дітей?

– Так, авжеж, – відповіла Саллі. – Уся п’єса про сім’ю, про те, як усе передається від покоління до покоління, про те, що народившись, ти належиш певному клаптику землі, яким володіє твоя сім’я. Це ж ясно, як день. До того ж Дороті вагітна. У Джулі дитина десь там нагорі. І навіть Хувер носиться з дитиною на руках. Хіба ти не про це написав?

– Ні-і-і, – сказала Матильда, сміючись.

Лотто знизав плечима.

– Можливо, – промовив він.

ЕЛЕОНОРА АКВІТАНСЬКА, 2006

Маленький чоловічок стрімко вскочив у сцену-коробку, де відбувався VIP-прийом. Його рідке волосся було сиве. Вицвілий зелений плащ робив його схожим на примарного блідо-зеленого метелика сатурнія луна.

– О мій дорогий хлопчику, мій дорогий, любий Лотто, ти зробив це, ти зробив те, що, я завжди знав, ти можеш зробити. Це в тебе в крові – театр. Сьогодні Талія цілує тебе в обидві щоки.

Ланселот посміхнувся маленькому чоловічкові, який зображав Талію, цілуючи його в щоки. Він узяв келих шампанського з лотка, що проїздив повз них.

– Дуже вам дякую. Я люблю Елеонору Аквітанську. Вона була генієм, матір’ю сучасної поезії. Перепрошую, я розумію, що ми знайомі, але скажіть мені, яким чином?

Лотто посміхався, не зводячи погляду з маленького чоловічка, який сіпнув головою й закліпав очима.

– О! Дорогий хлопчику. Прошу вибачення. Ти знаєш, я з таким захопленням стежу за твоєю кар’єрою і так добре тебе вивчив по твоїх п’єсах, що мені здалося, що й ти мене знаєш так само. Стара авторська помилка. Я згораю від сорому. Я – твій колишній учитель із підготовчої школи. Дентон Трашер. Це нічого тобі, – тут він театрально вдихнув і видихнув, – це нічого тобі не нагадує?

– Мені дуже шкода, містере Трашер, – сказав Ланселот. – Я не пригадую. Проблеми з пам’яттю. Але я надзвичайно вам удячний, що ви прийшли сюди й нагадали мені.

Він посміхнувся маленькому чоловічкові.

– Он як, – сказав чоловічок, його голос затремтів; потім він почервонів і, здавалося, щез, не зійшовши з місця.

Матильда, яка весь цей час була поряд із чоловіком, здивувалася. Його пам’ять була гостра, як алмазний різець. У нього була чудова пам’ять на обличчя. Він міг зіграти п’єсу слово в слово, двічі проглянувши текст. Вона дивилась, як він повернувся й зустрівся з легендарною музичною зіркою, поцілувавши їй руку, і відчула за чарівністю й невимушеним сміхом, який він увесь наелектризований. Дентон Трашер пішов. Вона поклала руку на плече чоловіка. Коли музична зірка рушила далі, Лотто повернувся до Матильди й на якусь хвилю уткнувся головою їй у плече. Підзарядився й повернувся до інших.

СТІНИ, СТЕЛЯ, ПІДЛОГА, 2008

– Стіни, стеля, підлога? – спитав продюсер. Це був м’який, сонний чоловік, у грудях якого билося шалене серце.

– Перша частина трилогії про знедолених, – пояснив Лотто. Та сама родина, різні головні герої. Вони втрачають родинний будинок. Там було їхнє все. Історія, меблі, примари. Трагедія. Всі частини ми плануємо грати одночасно.

 – Одночасно. Господи. Амбітно, – сказав вражений продюсер. – А це яка частина трилогії?

– Це частина про психічне здоров’я, – відповів Лотто.

ОСТАННІЙ КОВТОК, 2008

– «Останній ковток», ану дайте вгадаю, – попросив продюсер. – Алкоголізм.

– Утрата права викупу, – пояснив Лотто. – А остання частина, «Милосердя», це історія ветерана Афганістану, який приходить додому.

МИЛОСЕРДЯ, 2008

– Воєнна історія за назвою «Милосердя»? – спитав продюсер.

– Я був у корпусі морської піхоти в Афганістані, – сказав Лотто. – Два тижні, але щосекунди я думав, що зараз загину. І щосекунди, коли я не гинув, я відчував себе благословенним. Навіть попри те, що я з дитинства не вірив у Бога. Вірите чи ні, але назва підходить.

– Ви мене вбиваєте.

Продюсер заплющив очі. Розплющивши їх, сказав:

– Добре. Якщо я прочитаю й мені сподобається, то ми поставимо її. Мені до нестями подобаються «Джерела». І «Грімуар». Думаю, у вас голова непогано варить.

– Згода, – гукнула Матильда з кухні, викладаючи на тарілку свіжоспечене печиво спекулос.

 – Але тільки поза-поза-Бродвей, – попередив він. – Може, десь у Нью-Джерсі.

– Для прем’єри, – сказала Матильда, ставлячи на стіл тацю з печивом і чаєм. Продюсер засміявся. Інші – ні.

– Які ви серйозні, – сказав він.

– А ви прочитайте і зрозумієте, – пообіцяла Матильда.

За тиждень продюсер зателефонував. Матильда зняла слухавку.

– Я розумію, – сказав продюсер.

– Я не сумнівалася, – відповіла Матильда. – Зрештою, всі так роблять.

– А ви? – поцікавився продюсер. – Збоку глянути – просто блазень. Безкінечні жарти, кривляння. Як вам усе ж таки вдалося розгледіти це в ньому?

– А так і вдалося. Як тільки я його побачила, – сказала вона. – Наче вибух тієї чортової наднової. Відтоді – щодня. – Вона хотіла сказати майже, але промовчала.

Поговоривши з продюсером, вона пішла до Лотто на веранду їхнього нового будинку за містом [ще треба було пообдирати старий сайдинг і гіпсокартон, але вона знала, що під усім оцим мотлохом було щось справді цінне – плитняк і старовинні балки]. Перед будинком ріс вишневий сад, позаду була чудова рівна галявина під басейн. Місяць тому вона залишила роботу й узяла у свої руки всі його справи. У місті в них була двокімнатна квартира, щоб було де прихилитися. А тут вона хотіла облаштувати для них ідеальний дім. Життя було багате на можливості. Або, можливо, життя було просто багате. Може, скоро їй уже не треба буде турбуватися про телефонні рахунки, жонглювати однією кредитною карткою, щоб оплатити іншу. Вона просто сяяла від новин.

Холодне сонце, арізема переможно пробивається крізь ще замерзлу грязюку. Лотто лежав, спостерігаючи, як крок за кроком пробуджується світ. Вони були одружені вже сімнадцять років; вона жила на самому дні його серця. Іноді він думав, що дружина спала йому на думку ще до Матильди, яка перед собою послала подругу. Свою абстракцію до появи реальної істоти. Та не зараз. Він побачив Матильду неочікувано, коли вона йшла верандою. У її центрі – темний батіг. Як ніжно вона ним хльоснула й змусила його танцювати на задніх лапках.

Вона поклала холодну руку йому на живіт, який він підставив сонцю, щоб прогнати зимову білизнý.

– Марнолюбний, – сказала вона.

– Актор у шкурі драматурга, – сумно мовив він. – Я завжди буду марнолюбним.

– О, так. Це ти, – підтвердила вона. – Ти жити не можеш без вселенської любові. Ти повинен бути на видноті.

– Я на видноті в тебе, – сказав він та із задоволенням відчув, як усе це перегукується з тим, про що він за хвилю до того думав.

– Авжеж, – погодилася вона.

– Зараз, будь ласка, кажи, – попросив він.

Вона витягла довгі руки над головою, у пахвах виднілися маленькі гнізда зимового волосся. Там цілком можна було висидіти снігурят. Вона дивилася на нього, насолоджуючись тим, що вона собі знала, і чого він не знав. Зітхнувши, опустила руки й спитала:

– Ти справді хочеш це почути?

А він простогнав:

– О Господи, М, ти мене просто вбиваєш.

І тоді вона сказала:

– Вони беруть їх. Усі три.

І він засміявся й узяв її за руку, загрубілу від ремонтних робіт, і поцілував – обідраний ніготь, обідраний палець, далі руку, шию. Поклав її собі на плече й закрутився вихором, аж поки земля не пішла обертом. А потім, оскільки повітря було прозорим і на них дивилися птахи, поцілував довгий слід внизу її живота й просто там роздяг її.