Незнайомець, який страшенно поспішав, ковзаючись вкритим кригою тротуаром, зазирнув до них у вікно. Він побачив людей, які сиділи колом і співали, осяяні чистим білим світлом ялинки. Серце в нього раптом підстрибнуло, а цей образ назавжди врізався йому в пам’ять. Він стояв у нього перед очима навіть після того, як він повернувся додому до своїх дітей, які вже спали у своїх ліжечках, до своєї дружини, яка марно намагалася зібрати докупи триколісний велосипед без викрутки, по яку він оце й бігав, щоб позичити. Цей образ ще довго не йшов йому з голови й після того, як діти розгорнули свої подарунки, а потім позакидали свої іграшки купами паперу, а потім стали занадто дорослі для них і покинули свій дім, своїх батьків і своє дитинство, а він та його дружина дивилися одне на одного, дивуючись, як жахливо швидко все це сталося. І всі ці роки співаки в колі м’якого світла з квартири в підвалі кристалізувалися в його уяві, перетворившись у саму ідею того, як має виглядати справжнє щастя.

Майже північ, а Рейчел не може очей відвести від стелі. Це яке безмежне зухвальство треба мати, щоб позолотити її! Їхні постаті відбивались у сяйві вгорі якимись невиразними клубками. Ця стеля зовсім змінила кімнату, вишукано поблискуючи на тлі темних стін. У цей останній холодний день року здавалося, що хтось здер дах, як кришку з банки сардин, і вони опинилися під серпневим сонцем.

Не вірилося, що це була та сама біла пустка, куди вона увійшла в день їхнього новосілля понад сім років тому, потрапивши у вир вечірки, у суміш тіл і пивного смороду, лискучого жаркого поту й саду, що виднівся у вікнах, підсвічений сяйвом раннього літа. Тепер тут були бурульки, які світилися від вуличних ліхтарів. Навколо Будди – орхідеї, пишні «грошові» деревця по кутках, стільці часів Людовика XIV, оббиті вінтажною французькою мішковиною. Все це виглядало елегантно, пишно, занадто красиво. Позолочена клітка, подумала Рейчел. Матильда була різкою з Лотто цього вечора. Вона більше не посміхалася, коли дивилася на нього. Та вона майже й не дивилася на нього. Рейчел боялася, що Матильда, яку вона любила так само ніжно, як і всіх, ось-ось змахне крильми й вирветься звідси назавжди. Бідолашний Лотто. Бідолашні будуть усі вони, якщо Матильда його кине.

Нова подруга Рейчел, Елізабет, дівчина з такими білими волоссям і шкірою, наче вся вона була з паперу, відчула, що Рейчел була на межі розпачу, і стиснула її плече. Напруга спала з Рейчел. Вона судомно зітхнула й сором’язливо поцілувала Елізабет у шию.

Надворі тротуаром шмигнуло щось схоже на кота. Навряд чи це була смугаста кицька старої пані зверху. Та кицька була вже старенька, коли Лотто й Матильда тут оселилися. Під час Різдва вона три дні голодувала, поки Лотто й Матильда не зв’язалися з домовласником, який відпочивав на Британських Віргінських островах, щоб він когось прислав. Бідолашна зотліла мертва Бетт. Лотто довелося відвезти Матильду, в якої сталася істерика, на тиждень пожити в Семюела вдома, щоб вона заспокоїлася, поки в них проводили фумігацію. Дивно було бачити завжди стриману Матильду без її витримки. Рейчел побачила худеньку маленьку дівчинку з широко розкритими очима, якою вона, мабуть, була в дитинстві, що змусило Рейчел ще більше полюбити її. Тепер там жила пара з новонародженим малям, тому й ця новорічна вечірка була така малолюдна. Новонароджені, очевидно, не люблять шуму.

– Селекціонери, – обізвала їх Матильда ні з того ні з сього. Матильда, яка вміла читати думки. Вона засміялася, коли Рейчел зробила здивоване обличчя, потім повернулася на кухню налити шампанське в келихи на срібній таці. Лотто подумав про дитину нагорі, спробував уявити, як би виглядала Матильда під час вагітності: струнка, як дівчина, ззаду, а збоку – наче проковтнула гарбуз. Тут він засміявся. Спущені бретельки, оголені груди, така повна, що задовольнила б і його голодний рот. Дні, наповнені чистою, теплою шкірою й молоком – це все, що йому було потрібне, саме це.

Чоллі, і Даніка, і Сусанна, і Семюел сиділи притихлі, бліді, серйозні. На вечірку вони прийшли поодинці – цей рік був щедрий на розлучення. Семюел дуже схуд, шкіра навколо його рота потріскалась. Він оце щойно виписався з лікарні після видалення яєчка – тестикулярний рак.. Він увесь якось зменшився.

– Щодо селекціонерів, то минулого тижня я зустріла дівчину, з якою ти зустрічався в коледжі, Лотто. Як її звали? Бриджет, – сказала Сусанна. – Хлопець із дитячої онкології. Неймовірно вагітна. Роздулась, як кліщ. Сяє від щастя.

– Я ні з ким не зустрічався в коледжі, – заперечив Лотто. – Крім Матильди. Упродовж двох тижнів. А потім ми таємно одружилися.

– Авжеж, не зустрічався. Не пропустив жодної спідниці в долині ріки Гудзон, – засміявся Семюел. Хіміотерапія забрала все його волосся. Без своїх кучерів він був схожий на тхора. – Вибач, Рейчел, але твій братик був ще тим бабієм.

– Так-так, я чула, – сказала Рейчел. – Здається, ця дівчина, Бриджет, приходила на ваші вечірки, коли ви тут оселилися. Вона була така нудна. У вас тут завжди товкся мільйон народу. Я сумую за тими часами.

Перед їхніми очима постали примари вечірок, їх самих, таких тоді ще молодих і дурних, щоб зрозуміти, що вони жили в ейфорії. Що сталося з усіма нашими друзями, думав Лотто. Ті, які здавалися такими незамінними, кудись поділися. Зануди-принци зі своїми близнюками в колясках, своїм Парк-Слоуп і крафтовим пивом. Арні, який володів барною імперією і досі водився з дівчатами з тарілками у вухах і розбійницьким татуюванням. Наталі – тепер фінансовий директор якогось стартапу в Сан-Франциско, сотня інших втрачені назавжди. Друзі звелися нанівець. Ті, що залишилися, були серцевиною, кістковим мозком.

– Не знаю, – тихо промовила Сусанна. – Мені здається, що найкраще жити одному. – Вона все ще грала підлітків у мильних операх. Вона буде грати підлітків, аж поки вони її геть не заїздять, а потім гратиме матерів і дружин. Жінки в сценаріях завжди характеризувалися через свої стосунки.

– А мені так сумно спати одній, – поскаржилася Даніка. – Я хочу купити секс-ляльку, щоб хоч хтось був поруч уранці, коли прокинешся.

– Заведи собі якусь модельку. Буде те саме, – порадив Чоллі.

– Не виношу твоєї фізіономії, Чоллі, – видавила Даніка, ледве стримуючи сміх.

– Балакай, балакай, – сказав Чоллі. – Співай і далі ту саму стару пісню. Ми ж обоє знаємо правду.

– Менше хвилини лишилося до опускання кулі,[8] – оголосила Матильда, вносячи тацю з шампанським.

Всі подивилися на Семюела, який стенув плечима. Навіть рак не міг його допекти.

– Бідолаха Семюел Однокульковий, – промовив Лотто. Після обіду він прикладався до бурбону і ще не зовсім прочумався.

– Старина Непарний? – запропонував Чоллі незлобиво на цей раз.

– Сем Півторби сну, – натякнула Матильда й легенько штовхнула Лотто, який розлігся на дивані. Він сів, позіхнув. Розстебнув ґудзик на штанях. Тридцять, кінець юності. Він відчув, як на нього знову насувається темрява, і сказав:

 – Ну ось, хлопці. Останній рік людства. Потім буде Новий рік і проблема Y2K. Літаки падатимуть з неба, комп’ютери вибухатимуть, атомні електростанції вийдуть з-під контролю. Ми побачимо спалах, а потім бездонна біла порожнеча поглине нас усіх. Кінець. Finito, людський експеримент. Так будемо жити! У нас залишився ще цілий рік!

Він жартував, але він вірив у те, що говорив. Він уявляв, як світ без людей стане яскравішим, зеленішим, наповниться новим дивним життям: щурами з протиставленими великими пальцями на лапах, мавпами в окулярах, рибами-мутантами, що будуватимуть палаци в глибинах морів. Як у великій схемі речей буде краще без присутності людини. Він бачив молоде обличчя своєї матері у мерехтливому світлі свічки, коли вона читала Одкровення. «І бачив я жінку, п’яну від крови святих і від крови мучеників Ісусових, і, бачивши її, дивувався я дивом великим»,[9] – шепотів Лотто, і його друзі дивилися на нього і, побачивши щось жахливе, відвели погляд.