– Відколи це на Гелловін іде сніг? Глобальне потепління, глобальне задубіння, – сказала Луанна, тупаючи черевиками по ротанговій рогожі. Вона була подругою Матильди з галереї, де вони працювали, майстерно загримована під Дору Маар Пікассо, у якої замість щоки було надкушене яблуко. Вона томно поцілувала Лотто, промовляючи:

– О, аве так, Цезарю.

Він занадто голосно засміявся, відсторонюючись. Луанна була ще та штучка. Матильда мало не щодня розповідала про все нові спроби Луанни спокусити їхнього боса, такого собі вирячкуватого товстуна з водевільними бровами на ймення Аріель.

– Навіщо? – дивувався Лотто. – Вона симпатична. Молода. Невже не знайде когось кращого?

Матильда кинула на нього насмішкуватий погляд і пояснила:

– Дитинко, він багатий.

Лотто й Луанна попрямували до Матильди, яка красувалася в костюмі Клеопатри, наминаючи кекс поряд із величезним мідним Буддою на каміні, на якого начепили сонячні окуляри й гірлянду квітів. Лотто вклонився дружині і злизнув крихти з її губ, коли вона засміялась.

– Тьху, – розсердилася Луанна. – Всю гру зіпсували.

Вона пішла на кухню, витягла з холодильника шипучку Zima, похмуро відсьорбнула, скривилася. Вона вважала Лотто недалеким, судячи з розміру його живота й того, що вся квартира була забита вживаними книжками – коли в Лотто був поганий настрій, він тільки й міг, що читати. От смішно, на вигляд він був таким собі здорованем-телепнем, а як відкриє рота, то так і сипле цитатами з Вітґенштайна чи ще когось. Її дратував оцей розрив між тим, ким він здавався, і тією особистістю, яка в ньому таїлася.

Хтось поставив диск групи Nirvana, й дівчата повставали зі шкіряного диванчика, який Лотто підібрав десь надворі. Намагалися танцювати, та щось у них не виходило, й вони завели Thriller знову.

Чоллі, зелений гоблін, підкрався до Лотто й Матильди, п’яний як чіп.

– Я ніколи не помічав, як близько посаджені в тебе очі, Матильдо, і як широко в Лотто. – Він замірився штрикнути двома пальцями в Матильду й промовив: – Хижак, – потім тицьнув у Лотто й сказав: – Жертва.

– Я – жертва, а Матильда – хижак? – здивувався Лотто. – Та ну. Це я її хижак. Її сексуальний хижак, – сказав він, і всі застогнали.

Луанна дивилася на Арні через кімнату. Вона нетерпляче сіпнула рукою:

– Ану, цитьте, хлопці, – скомандувала вона. – Я зваблюю.

Матильда зітхнула й відступила.

– Зачекай. Кого? О, Арні, – презирливо сказав Чоллі. Чи розчаровано? – Та ради Бога. Він же такий дурний.

– Дурний, як перегоріла лампочка, – підтвердила Луанна. – Саме про це я й кажу.

– Арні? – здивувався Лотто. – Арні був найкращий з ней­робіології в коледжі. Він не дурник. Те, що він не вчився в Гарварді, як ти, не робить його дурним.

– Я не знаю. Може, він заспиртував свої мізки, – припустила Луанна. – На останній твоїй вечірці я чула, як він говорив, що Стінг – це його тотемна тварина.

Лотто свиснув через кімнату. Арні в костюмі Халка визирнув із моря дівчат, для яких він робив шоколадне мартіні. Він проштовхнувся до Лотто, поплескав його по плечу. Чоллі й Арні обидва були в зеленому гримі. Коли вони стояли поряд, то являли собою дві версії Халка: Арні – надутого, а Чоллі – проколеного і здутого.

Лотто повідомив Арні:

– Луанна пообіцяла, що переспить із тобою, якщо ти хоч приблизно поясниш, що таке «герменевтика». – І він підштовхнув обох у спальню й зачинив двері.

– Господи, – сказав Чоллі. – Я здох би.

– Вони поки що не вийшли з кімнати, – зауважив Лотто. – Амур і стріли, і тенета має![6]

– Знову Шекспір? – спитав Чоллі.

– Назавжди, – сказав Лотто.

Чоллі пішов. Лотто залишився на самоті. Коли він підняв голову, побачив тільки своє відображення в темних нічних вікнах, черевце, яке утворилося за час цього невдалого літа, полиск скронь, де було його волосся. Три з половиною роки після коледжу, а Матильда й досі сама сплачує рахунки. Лотто сумно потер голову Будди й пройшов повз зграю відьом, які скупчилися над чиєюсь моментальною фотографією з полароїда, неначе викликаючи обличчя із темряви.

Матильда стояла спиною до нього й тихо розмовляла із Сусанною. Лотто пробрався ближче й почув, що вони говорять про нього.

– …краще. Реклама кави у вересні. Батько й малюк у рибальському човні на світанку. Мабуть, маля впало, а Лотто виловив його веслом і врятував йому життя. Наш герой!

Вони разом засміялися, і Сусанна сказала:

– Я знаю! Кава Folgers. Я це бачила. Світанок, хатинка в лісі, дитина прокидається у човні. Він так ефектно виглядає, цей Лотто. Особливо з бородою.

– Попроси всіх директорів, яких ти знаєш, щоб дали йому роботу, – сказала Матильда, а Сусанна спитала: – За що? – І Матильда відповіла: – За що завгодно. – На обличчі Сусанни з’явилася напівпосмішка, і вона сказала: – Побачимо, що я зможу зробити.

Лотто, наче вжалений, рвонув геть, поки вони його не помітили.

Матильда не була злою, але пасивна агресія була її другою шкірою. Якщо їй не подобалася страва в ресторані, вона не торкалася її, сиділа мовчки, не підводячи очей, і Лотто був змушений казати офіціантові, що страва була пересолена або недоварена і чи не міг би він принести щось інше, «буду дуже вдячний, друже».

Якось вона напросилася на запрошення на весілля у  Мартас-Він’ярд, увесь вечір простоявши біля нареченої – знаменитої бродвейської акторки, м’яко посміхаючись, але не вимовивши ні слова, аж поки наречена імпульсивно не запросила їх прийти. Вони прийшли, потанцювали. Лотто зачарував продюсера, і той зателефонував йому й запросив взяти участь у римейку «Моєї прекрасної леді», хоча голос у нього був несильний, і ролі Лотто так і не отримав. Вони послали тій акторці дуже милий набір старовинних срібних ложечок для грейпфрута, який купили в комісійному магазині й гарненько начистили, щоб він виглядав дорого.

Лотто побачив, як десь сотня блискучих ниточок прив’язана до пальців його рук і ніг, до повік, до м’язів рота. І всі ці ниточки ведуть до вказівного пальця Матильди, легеньким порухом якого вона змушує його танцювати.

Гоблін Чоллі зупинився поряд із Матильдою, і вони разом спостерігали за Лотто в іншому кінці кімнати в оточенні хлопців: пляшка бурбона, підвішена на двох пальцях, золотий вінок із листя з’їхав на потилицю.

– У тебе наче шило в дупі, – сказав Чоллі. – Щось ти як не у своїй тарілці.

Матильда сказала, зітхнувши:

– Щось із ним не те.

– Я думаю, що він у порядку, – заперечив Чоллі. – Треба тільки стежити, щоб його не заносило ні вгору, ні вниз. Він виходить із провалу літа. – Він помовчав, спостерігаючи за Лотто. – Принаймні в нього поменшало черево.

– Слава Богу, – сказала вона. – Все літо я думала, що він стрибне під потяг. Треба, щоб він отримав роль. Іноді він просто не виходить із хати. – Вона рішуче стріпнулася. – Ну, добре. А як твій бізнес із уживаними автомобілями?

– Зав’язав із цим, – сказав Чоллі. – Зараз займаюся нерухомістю. За п’ятнадцять років половина Мангеттена буде моєю.

– Нормально, – схвалила Матильда. Потім несподівано додала: – Я йду з галереї. – Вигляд в обох був здивований.

– Ну, що ж, – відказав Чоллі, – а хто ж утримуватиме генія?

– Я працюватиму. Я знайшла роботу в інтернеті, в якомусь стартапі. Сайт знайомств. Починаю через тиждень. Я ще нікому не казала, ні Луанні, ні Аріелю, ні Лотто. Мені треба щось змінити. Думала, що моє майбутнє в мистецтві. Не вийшло.

– І що, воно в інтернеті?

– Все наше майбутнє, – заявила вона, – уже існує в інтернеті. – Вони посміхнулись одне одному крізь свої напої.

– А мені чому розповідаєш? – поцікавився Чоллі за якусь хвилину. – Адже з мене не найкраща довірена особа. Ти ж знаєш?

– Не знаю, – відповіла Матильда. – Я не можу сказати, гарний ти чи поганий. Але я відчуваю, що могла б просто зараз викласти тобі всі свої секрети, і ти тримав би їх при собі, чекаючи найкращої нагоди, щоб їх використати.