Так от, коли споночіло, пан Шкварчак повів своїх підлеглих потаємними стежками в Долину. Ішли довго. Попереду крався мовчазний Копито. Він мав дуже гарний нюх, тому цілу дорогу нюшкував повітря. За ним ішов сам Люцивул, за Шкварчаком ступав Вельзепер, а позаду нього — дебелий Довбня. Вельзеперові здалося, що його колишній начальник спеціально поставив Довбню йому за спину, щоб він часом не надумав дати дьору.

Гори довкола почали нижчати, спуски ставали дедалі пологіші, тому ватага просувалася щораз швидше. Але з кожним кроком у Вельзеперовім серці зростала тривога, він відчував якусь небезпеку. Недодідькові передчуття підтвердив і Копито. Він раптово спинився й зробив заднім знак рукою.

— Чого став! — гримнув на нього пан Шкварчак. За ніч його рило трохи стухло, і тепер гаспид уже не гугнявив. — Ще трохи лишилося, вперед давай.

— Не можна вперед, — замотав той головою, — людським духом звідти несе, не можна.

— Та яким там духом! — сердився гаспид, штурхаючи переднього поміж лопаток. — Оце набрав у партію боягузів!.. Ану, дай пройти — я вестиму.

— Куди? Куди ж ви будете вести, як тут треба дуже пильнувати! — заперечив Копито. — У мене ніс чутливіший, не те що у вас...

— А, то ти ще будеш з мого носа кепкувати! — виснув Шкварчак, сопучи в перекошене рило. — Геть з дороги, зараз я вас так заведу, що вам і на думку не спаде з мене сміятися. Геть, кажу!

— А може, й справді нехай Копито йде? — боязко запитав Довбня.

— Я поведу! — відрубав Люцивул. — Чи ви бунтувати надумали?

— Та ні, — увімкнув задній хід Копито. — Ведіть. Про мене, то байдуже, хто попереду.

Далі ніхто вже не сперечався, всі слухняно йшли за паном Шкварчаком. І ось попереду заблимали рекламні вогні якогось закладу. Над входом в одну з печер подорожні побачили святкові вогники літер, які сповіщали про те, що тут розташований якийсь «Приймальний пункт».

— От і прийшли, — вдоволено промовив Шкварчак. — Гайда вперед, — він відступився, пропускаючи попутників поперед себе.

Копито, Довбня й Вельзепер переглянулися. Тут уже не тільки чутливий на ніс Копито, а й решта чортів почули густий людський дух, і було зрозуміло, що він пре саме з цієї печери.

— А нам точно сюди? — насторожився Довбня.

— Сюди, сюди, — енергійно закивав Люцивул, — проходь.

Йдучи під вогняним таблом, Вельзепер краєм ока помітив, як напис «Приймальний пункт» змінився на яскраво-червоне повідомлення: «Увага: акція! Приведи трьох друзів — і отримай путівку нагору!»

«Гм, що за дурниця?» — подумав Вельзепер, а пан Шкварчак поплескав його ззаду по плечу зі словами:

— Проходьте, проходьте, ДРУЗІ. Оце вже ми й прийшли. Нарешті. Як добре мати друзів, хе-хе, їй-чорту, добре...

Остап похнюплено сидів на м’якенькому стільці в директорському кабінеті і м’яв у руках пошарпаний віночок. Щойно за допомогою нашатирного спирту хлопця привели до тями. Під час падіння з Сивої він так гепнувся грудьми об землю, що знепритомнів. Тепер, коли бідолаха очуняв, директор вирішив улаштувати йому допит.

— Хто ви в біса такий? — сердито спитав Павло Панасович.

— Я Остап Квіточка.

Хлопець встав, подаючи руку. Але виявилось, що під час падіння гумка в його трусах урвалася. Остап ледве встиг підхопити труси рукою і одразу ж сів.

— Як ви кажете? — перепитав директор.

— Остап Квіточка, — повторив хлопець. — Остап Валерійович.

— Не пасує, — буркнув Павло Панасович.

— Даруйте? — не зрозумів молодий учитель.

— Ваше по батькові не пасує до трусів, — пояснив директор. — Валерійович — і труси в горошок... ні, якось не в’яжеться.

— Згоден, — Остап кисло глянув на своє розмите відображення в полірованій шафі, що стояла навпроти. — А які б ви труси порадили до мого по батькові?

— Можливо, у смужку, — невпевнено відповів Павло Панасович і задумався. — Ні, краще картаті. Точно, картаті — як у шотландців... Слухайте, що ви мені голову?! Голову морочите своїми трусами?! — раптом скипів директор. — Я вам директор школи, а не дизайнер одягу... Хоча один дизайнер у нашій школі, до речі, вчився. Андрійко. І в люди, між іншим. Вибився в люди. Цікавий хлопчик був, творчий. Усяке було, але ж навіть такий талант не дозволяв собі. Не дозволяв отак, як ви оце. До чого вже креативний хлопчик був, але й той не в’їжджав на урочисту лінійку голяка!

— Брехня, я в’їхав у трусах, — почав сперечатися Остап.

У цей час у двері постукали. Увійшла завучка Парасина Павлівна.

Остап був чемним і вихованим, він же не міг сидіти, коли жінка стоїть. От і підвівся.

Але ж і горе з тими трусами!..

Парасина Павлівна з вереском вискочила в коридор.

— Та дайте ж раду!.. — вигукнув директор. — Парасино Павлівно, поверніться, ви мені потрібні!.. — кинув він услід завучці. — Дайте раду своїм трусам!

Але на поклик начальства в дверях знову з’явилася завучка. Вона подумала, що останні слова теж звернені до неї.

— Ну, знаєте, я від вас, Павле Панасовичу, такого не чекала, — пирхнула Парасина Павлівна і так торохнула дверима, що на директорський стіл з важливими документами посипалася штукатурка.

— У вас немає якоїсь мотузочки — підперезатися? — запитав Остап.

— Божевільний день, — голосно видихнув Павло Панасович, витягнув з власних штанів пасок і подав хлопцеві.

Вдячний Остап заходився підперезуватись, а директор тим часом набрав номер учительської. Після кількох невдалих спроб Павлові Панасовичу таки вдалося набрати номер, і він заговорив у слухавку:

— Добрий день. Хто це? Приведіть мені, будь ласка. Кого, кого! Парасину Павлівну, кого ж іще! Дякую.

За хвилину у двері знову постукали.

— У вас там все гаразд? — директор опасливо зиркнув на свого «гостя».

— Все пречудово, — завірив господаря кабінету хлопець і для певності підморгнув.

— Це ви, Парасино Павлівно? — голосно спитав Павло Панасович.

— Я, Павле Панасовичу, — суворо відповіли з-за дверей, — але якщо ви не облишите свої дурнуваті розіграші, то я не збираюся заходити.

— Прошу, прошу, Парасино Павлівно, то було непорозуміння.

Двері ледь-ледь прочинились. Потім ще трохи.

В щілину просунулася голова завучки.

— Заходьте, заходьте, не стидайтеся, — припрошував директор. — Нічого такого не буде. Знайомтеся, це ось Остап... як вас там по батькові?

— Валерійович.

— Остап Валерійович Квіточка, — вів далі Павло Панасович і раптом затнувся: він не знав, як далі представити хлопця, бо ж так і не з’ясував, що він за один. Але на допомогу поквапився сам Остап.

— Я молодий спеціаліст, — промовив він, встаючи й поправляючи пасок на трусах.

— Спеціаліст, кажете? — директор усівся в своє крісло. — Сідайте, Парасино Павлівно, зараз нам молодий чоловік пояснить.

— Що? — спитав Остап.

— Усе, — вистрелив директор. — Якого профілю ви спеціаліст?

Тут у двері постукали. Зазирнув дідусик у спортивному костюмі.

— Вибачте, Павле Панасовичу, тут діти гуску впіймали. Куди її?

— Ваша? — спитав директор Остапа.

— Моя.

— Заносьте сюди, — звелів директор.

— От, зараза, ревматизм життя не дає, — зігнувшись ледве не вдвоє, дідусь зайшов до кабінету.

— Беріть свою гуску, молодий чоловіче, — буркнув директор, — і розказуйте.

— Не знаю, з чого й почати, — знітився хлопець.

— З гуски й починайте, — порадила Парасина Павлівна.

— Добре. Гуска власне не моя, — почав Остап, — мені дали потримати.

— А коняка? — спитав директор.

— І коняка не моя. Мені дали на ній посидіти.

— А навіщо ви цілу торбу зефіру висипали посеред школи? — поцікавилася завуч.

— Та й зефір не мій, — відповів хлопець, — дали понести.

— Мені все ясно, — рубонув Павло Панасович. — Ви таки спеціаліст. І таки молодий. Спец, чи як там по-вашому буде?

— По-моєму? — розгубився Остап.

— Ага. Як там серед вашого брата кажуть? Ви ж спеціаліст з привласнення чужого, я правильно розумію. Парасино Павлівно, ану, вийдемо на хвилинку. Зачекайте, юначе, ми зараз.