— Господи, — посміхаючись, махнув рукою інспектор, — я й дурниць зовсім не знаю! Нехай заспокоїться — ніяких дурниць я не робитиму.

— Правильно, дурниці робитиме теля, — сказав дядько Василь.

— Теля?

— Канєшно. Коли ви підійдете і скажете «минь-минь-минь», — одразу нахиляйте до нього свою голову. Отоді телятко почне лизати вам лисину.

— Лизати лисину?! — аж протверезів інспектор. — Але навіщо?

— Бо телятко мале, дурне, йому що не дай — воно лизатиме. Чи то лисина, чи відро, чи фара від трактора, — телятку однаково, така вже в нього особливість. Для нас це не головне, основне для нас, щоб верхні шари шкіри на вашій голові просякли цілющою телячою слиною.

— Цілюща слина? — ще дужче здивувався Петро Бредович.

— Дід саме так і казав. Через кілька таких сеансів у вас починає рости чуприна.

— Це ж треба, — задумливо проказав інспектор. — Дуже схоже на брехню. Що ви скажете, Анжелочко Джолівно?

Анжелочка Джолівна так напхалася варениками, що нічого не здужала сказати. Вона просто гикнула і стенула плечима.

— Не вірите — не треба, — образився Тягнирядно. — Ну, вип’ємо по останній — і в люлю.

Посеред ночі господаря розбудили легенькі, але настирливі поштовхи в плече. Перед хазяйським ліжком висвічував ребрами Петро Бредович.

— Вибачте, — сконфужено промовив головний інспектор, — не спиться мені. Думки, знаєте, всякі.

— Може, по чарочці, — взуваючись у капці, — запропонував господар.

— Та ні. Чуєте, а я оце подумав: у вас же, мабуть, і хазяйство є?

— Канєшно.

— Он воно як. І корова?

— Є й корова. Лиска зветься.

— Як цікаво. А дозвольте спитати: у неї часом теє... телятка немає?

— Чого ж. Канєшно, є телятко, — все зрозумів дядько Василь, — накиньте щось, бо надворі вже прохолодно.

Сива таки змилувалася й повернулась до свого господаря. Дід Припічок привіз усі Остапові речі додому, а ввечері прийняв квартирантом і самого новоспеченого вчителя.

Хлопець довго не міг заснути, крутився з боку на бік і приструнчував думки та спогади про минулий день. Було вже за північ, коли Остап нарешті задрімав. Але не надовго. Посеред ночі його розбудив якийсь рейвах і крик, що долинав із сусіднього дворища. Нічну тишу, мов ножем, розтинало обурене коров’яче «муу-у-у-у!». Та ще й на півсела, мов сказилися, лементували кури.

— Що це там у кума робиться? — крекчучи, сповз із ліжка дідусь Михайло. — Піду подивлюся, може, яка лисиця до Тягниряднів ускочила абощо. А ти спи, спи, сину, бо завтра тобі ж на роботу. Штани зашив?

— Зашив.

— То спи. Зараз прийду.

Господар повернувся хвилин за двадцять. Він усміхався в бороду і раз за разом приказував сам до себе:

— От кум! От чортяка сивий!

— А що там? — спитав Остап.

— Та, дрібниця, — ховаючи лукаву усмішку, відповів дідусь. — Ти спав би вже. От чортяка! От галабурда!..

Так Остап і не дізнався, чому дід Припічок ще півночі душився сміхом, ховаючись під ковдрою.

На ранок Остап прийшов на роботу невиспаний, але, на відміну від першої своєї з’яви в школі, принаймні пристойно вбраний.

Перед уроками Павло Панасович зібрав колег на позачергову нараду. І сказав таке:

— Не знаю, як ви, а я не спав. Цілу ніч очей не стулив. А чому, дорогенькі? Думаю, ви всі. Думаю, всі ви знаєте, чому. Бо нам загрожує. Що нам загрожує, ви теж знаєте, і дехто навіть бачив. Дехто навіть бачив, хто нам загрожує.

Парасина Павлівна статечно кивала в такт директорським словам. А увесь невеличкий учительський колектив кивав у такт кивкам завуча. Дружне педагогічне посімейство Глинятинської школи складалося з самого директора, завуча, учительки молодших класів Ніни Силівни і фізрука Геннадія Івановича, того самого дідуся з ревматизмом. Тепер до цієї нечисленної компанії приєднався ще й Остап Валерійович Квіточка.

— Отже, дорогі мої колеги, нашу славну школу спіткала біда, — вів далі Павло Панасович.

— Звідки стікала вода? — перепитала туга на вухо Ніна Силівна. Вона була така древня, що вчила читати й рахувати ще самого директора.

— Це гірше, ніж вода, шановна Ніно Силівно, — це не вода, це справжнє лихо.

— А, коли тихо, то нехай стікає, — махнула зморщеною рукою старенька вчителька.

— Якщо нашу школу закриють, то це буде, — продовжував Павло Панасович. — Я вам навіть скажу, дорогенькі, що це буде. Не буде нічого. Тобто нічого доброго тоді не буде. І це стосується. Усіх нас, між іншим, стосується, якщо хтось ще й досі не докумекав. Куди ми всі подінемось тоді, га? Я вас чітко запитую: га? Чи є у вас відповідь на це просте запитання? Немає.

— Є, — несподівано промовив фізрук. — Ми ніде не подінемось, ми просто залишимось без роботи.

— Правильно! — випалив директор. — Без-ро-бо-ти! Всі чули? А що ж тоді буде? Я маю на увазі — що ж станеться з нашими серцями? Кому ми тоді віддаватимемо наші серця? Кому? Якщо не буде нашої школи і в ній не буде наших дорогих школярів?

— Подумаєш — не буде кольорів, — пхикнула Ніна Силівна. — Я їх вже років двадцять не бачу, усе сіре. І нічого, живу. Не панікуй, Павлушко, ти ще в нас молоденький.

— От-от, — підвищив голос Павло Панасович, — в тому якраз і є наша біда, що треба дивитися. Треба дивитися правді в очі й визнати: ми всі тут старі пеньки. Як не крути, а нас прикриють.

— Кх-кхи, — урвала промову свого керівника Парасина Павлівна. — Я хочу нагадати вам, Павле Панасовичу, що в нашому колективі відучора є й молоді люди.

Остап почервонів.

— А вам, Парасино Павлівно, нагадаю, що лише збіг обставин примусив мене. Примусив мене вчора змінити своє рішення щодо цього юнака. І я прийняв його на роботу. Але це нічого не міняє. Навіть не варто чекати три дні і терпіти інспекторів з їхніми перевірками. Нехай одразу закривають школу і крапка. Що тут мучитись.

— Як же це? — тут уже не витерпів Остап. — Ми повинні боротися! Не можна ж так просто опускати руки! Мусимо перемогти!

— А вам, молодий чоловіче, скажу таке: забудьте про перемогу. Ви лиш подумайте і уявіть, що буде, коли та парочка побачить нашого Геннадія Івановича в дії?

— А що таке? — стрепенувся фізрук. — Що Геннадій Іванович? Геннадій Іванович у формі!

Він хотів випнути худорляві старечі груди, але зойкнув і вхопився за поперек:

— Ой, матері його ковінька, шпигає в поясницю!

— От бачите, — зітхнув директор, — Геннадію Івановичу, вибачте, але, крім гри в доміно й дурня ви вже давно нічому навчити дітей не здатні. А візьмімо нашу дорогеньку Ніну Силівну хоча б...

— Ще чого! — обурилася вчителька. — Нічого ви в мене не візьмете. Ніяких курчат. А от гусенятами можу трохи поділитися. В мене цього року гусенят чимало вилупилося.

— Добре, добре, дорогенька, — поспішив погодитися Павло Панасович.

— Ні, не дорогенькі. По десять гривень віддам, — ніяк не вгавала Ніна Силівна.

— Бачите, юначе, це крах, це просто катастрофа і фіаско. Минулися ті часи, коли в нас сто сімдесят учнів училося. Ви, юначе, не повірите, але в нас ще не так давно навіть живий куточок у школі був. А тоді... Тоді дітей стало як кіт наплакав, тваринок ми в добрі руки пороздавали. Ет!

Директорові навіть сльози на очі навернулися: видно, прикрі спогади наринули на нього. Далі він опанував себе і знову повів рівним голосом:

— Рятунку немає. Шукайте собі іншої школи, юначе. На жаль, це, мабуть, наша остання педрада. Все, колеги, я йду до себе, а ви... а... — він махнув рукою і понуро пішов до дверей.

— Але я хочу працювати в цій школі! — дивуючись власному завзяттю, випалив Остап і вхопив Павла Панасовича за рукав. — Давайте хоч спробуємо.

Директор здивовано звів брови і пильно-пильно придивився до юного вчителя. Наче щойно побачив його вперше. Потім глянув на свою вірну помічницю Парасину Павлівну, обвів поглядом інших учителів. Завучка мовчки кивала. Ніна Силівна і Геннадій Іванович з надією дивились на директора.