Хоч би за що Остап Квіточка брався, на нього скрізь і завжди чигали не зовсім приємні несподіванки й сюрпризи.

Якось у зоопарку у нього вцілила власним гівенцем макака, а коли він написав на табличці біля мавп’ячого вольєра «Обережно: мавпи дуже влучно кидаються гівенцями!», його впіймали працівники зоопарку, добряче нам’яли вуха і витурили геть, не давши продовжити екскурсію.

Словом, у житті хлопця халепи були таким самим буденним явищем, як сніданок, обід і вечеря. Різниця лише в тому, що іноді вони траплялися не тричі на день, а частіше.

Тому-то Остап і не переймався. Яка користь з журби й переживань? Ні, це йому не пасує, краще посміхатись і радіти життю. І Остап радів.

Спочатку, щоправда, він часто замислювався про те, чому він такий невдатний, але нічого путнього придумати не міг. Воно й не дивно. Бо ж хлопчина зовсім не пам’ятав тієї важливої ночі, в яку він народився і був проклятий. Так само, як безневинно вкушена ним тітонька акушерка нічого не знала про свою прабабцю. А прабабця її була знатною відьмою і знала море всяких прокльонів і заклять. Тож добра частина її відьомської кебети передалася акушерці, котра в хвилину раптової, хоч і миттєво-мимовільної люті, сама того не бажаючи і не відаючи, накликала на бідолашного хлопчика безліч халеп. Добре, що хоч устигла над самісінькою підлогою впіймати малюка за вуха.

Саме відтоді Остап зробився дуже клаповухий і дуже невезучий. Скільки тих халеп скоїлося, годі й рахувати! Неприємності чекали на Остапа щодня і щокроку, сипалися на нього, наче хрущі на вишню. Проте хлопець їх і не рахував, і не брав близько до серця.

Ось і тепер, відпочиваючи, сидів при дорозі і весело заплітав біленькі й жовтаві квіточки у великий вінок, а скінчивши роботу, поклав плетеницю собі на голову, встав і, усміхнений та щасливий, рушив до села.

Остап не знав, які неприємності спіткають його попереду, як не знав і ще одного: майже двадцять чотири роки тому халепи почалися не тільки в нього — вони прийшли в життя ще однієї... істоти.

— А куди це ти зібрався? Ану, давай, залазь назад у торбину! Ану, не кусайся! Не кусайся, кому кажу?! Ой! Ой-ой! Востаннє попереджаю: припини кусатись, бо і я зуби маю! Не провокуй мене, бо... ой! То ти так! Ой, болить! Ой-ой!

З часом до всього можна звикнути. За багато років Вельзепер призвичаївся і до своєї нової роботи, і до задушливого духу печер, в якому так любили збиратися цілими колоніями летючі миші; а його очиці навчилися бачити в печерній темряві незгірш, ніж при спалахах геєни вогненної. Проте він так і не спромігся звикнути до пекучих кажанячих укусів. Але, як кажуть, з вовками жити — по-вовчому вити. В миті разючого болю, осатанілої люті і дикої образи на перетинчастокриле плем’я він і сам починав кусати своїх кривдників. Гай-гай, а хто б не кусав на його місці? Може б, дехто й витримав двадцять три роки безневинного глуму, але колишній оператор зловловлювача, а нині й сам вловлювач, ловець, нишпорка і нищитель, чільний кажанолов на все пекло Вельзепер Невмивака стомився терпіти. І він, укушений вже, мабуть, чи не втисячне, пускався в шал і гриз кривдників за лапи. Сварився з ними на повен голос, кляв, лаяв найостаннішими словами, напихав ними свою засмальцьовану смердючу торбу. Впіймані тваринки раз за разом вилізали з неї через прогнилі від часу діри, наче бджоли з вулика. І тоді Вельзепер трамбував їх назад, і знову кляв і лаяв, погрожуючи повикушувати їм кадики.

Вельзепер планував упоратися з кажанами за років п’ять, ну, в крайньому разі за шість, а тоді прийти до пана Шкварчака, щоб той, як і обіцяв, понизив його до дідька. Але не так сталось, як гадалось. Він перепробував усі методи: і сільця ставив, і влаштовував пастки-прилипачки, і пробував виганяти барабанним грюкотом, і викурював, і виманював, але звести з пекла цих летючих потворок ніяк не вдавалось. Зрештою Вельзепер вдався до найпростішого способу: він ловив кажанів, виносив у печеру, що мала вихід на верхній світ, і там випускав з торби — щоб летіли собі до людей. Аби тваринки не поверталися назад, діру, що вела в підземелля, недодідько затуляв каменюкою. Такі печери Вельзепер називав кажанятниками. За багато років недодідько наробив їх кілька десятків по всіх горах.

За перші п’ять років йому вдалося вигнати кажанів з Вогняної Долини, але лишалися ще Шпичаки Диявола. Там усе складалося набагато важче. Серед скель і печер Вельзепер пробув уже понад двадцять років. Увесь цей час він блукав сам-один, зробився самітником і нічого, крім кажанів, не знав і не бачив. Але якось...

Якось в одній з печер він випадково надибав на свого колишнього колегу по роботі — Куця Безрогого.

— Вельзепере, чортяко, невже це ти?! — вигукнув вражений Куць.

— Та я, а хто ж іще? — буркнув у відповідь кажанолов. — Хіба тобі повилазило?

— Та ж давно вже не бачились. Ох і поскубло тебе життя, друже! — придивлявся, не вірячи сам собі, Безрогий. — Висох на чорносливину, заріс, а поси-и-вів!..

— Та поскубло, Куцю, поскубло ще й побило! — ремствував Вельзепер. — Тяжко, тяжко спокутую свою недбалість.

— Про яку недбалість ти торочиш? — здивувався співрозмовник.

— Та як же про яку? Про ту саму. Я ж винен, що попсувалося все обладнання у нас на роботі. Спалив же я тоді пульта — то й воюю тепер з кажанами, щоб їм добра не було.

— Тю на тебе! Верзеш казна-що! Нічого ти не спалив, на другий же день все полагодили, і дані, тобою зафіксовані, у відділ передали. Усе там працювало, як годинник. Казали, що там просто запобіжники перегоріли.

— Як?! — бідолашний Вельзепер вухам своїм не повірив. — Ти нічого не плутаєш? Тільки запобіжники?

— Кажу ж тобі! На другий день я вже за тим пультом сидів, — запевнив його Куць.

— То це я, виходить... — усе Вельзеперове тіло обм’якло у раптовому безсиллі. Він так і сів на крем’яну долівку. — То виходить, що я... як же це? Га? Як же?.. То я ні за цапову душу стільки років... — він так блиснув на Куця очима, що той аж зіщулився.

— А я що? — позадкував Куць. — Я ж нічого такого. Я чортик маленький, моя хата скраю...

— Та знаю, знаю, що ти такий, як і я, — махнув рукою Вельзепер. — Але ж чому начальство?.. Вони ж там у відділі всі знали!.. Невже й вона... вона теж знала...

— Це ти про кого? Що це за «вона»? — Куцеві очі блимнули цікавістю.

— Та, — відмахнувся Вельзепер. Він удав, що це зовсім-зовсім неважливо, хоча... Він мав на увазі ту прекрасну секретарку у приймальні начальника їхнього відділу. З того дня, як вона підкорила його своїми бездонними очима, Вельзепер дуже часто згадував милу фурію, по сто разів смакував на язиці її ім’я — Ґорзулія, але тепер... тепер він був сердитий на цілий світ. Він не став нічого пояснювати Куцеві, лиш вигукнув просто йому в морду:

— Так, годі! Зараз же йду до нашого начальника! Як його там, я вже й забув...

— Куди це ти зібрався йти? — спитав Куць.

— Прямо у відділ піду. Нехай виправляє! Нехай мене дідьком робить! Або ні, не дідьком — зразу гаспидом!

— Не зробить, — кинув Куць. — Бачу, ти геть поміж кажанів здичавів, не знаєш, що в пеклі робиться... Він уже не начальник. Та й відділ давно не працює. Оце вже чотири роки...

— Як не працює? — остовпів Вельзепер. — Ну... ну, тоді я до іншого начальства піду. Та за таку несправедливість я навіть... я навіть у секретний відділ поскаржуся.

— І секретний відділ уже тю-тю, — гмикнув Куць. — Жодного відділу вже немає.

— Як? — остовпів нечистий. — Що ти мені городиш, га?! Як таке може бути?

— Я правду кажу, Вельзепере, багато що змінилося, доки ти тут кажанам дулі крутив.

— Ну... ну... я тоді... тоді я до самого... до самого... сам знаєш, до КОГО я... піду...

— Пізно, — на диво спокійно махнув рукою Куць. — Він тепер теж нічого не вирішує.

— А... а хто ж вирішує? — зовсім отетерів кажанолов. — Невже?.. — Вельзепер питально звів очі вгору.

— Ні, і навіть не він.