— Хоч ти, хоч ти побач небо! — ще встигла вигукнути Ґорзулія, а далі грішник затулив їй рота й заходився скручувати руки мотузкою.

Забачивши таке, Вельзепер був готовий сторч головою кинутися донизу, намагатися рятувати кохану, проте розум узяв гору над почуттями. Недодідько знав, що так він розіб’ється. А якщо й ні, то покалічиться й однаково потрапить у лабети чортоловів. Але якщо йому вдасться втекти, то ще буде надія врятувати Ґорзулію. Буде надія!

Думка про надію додавала сил Вельзеперові й він дерся далі. Недодідько чіплявся за майже непомітні уступи, шукав хоч якісь заглибинки або тріщини в камені, щоб хоч по сантиметру просуватися вгору, геть від страшних переслідувачів. І ось до рятівного узвишшя було рукою подати, як Вельзеперові вломився кіготь на руці... і він ледь не зірвався. Його ратиці зісковзнули з хистких опор, за які вони чіплялися, й посунули донизу.

В недодідькових грудях щось обірвалося. Подумки він уже розпрощався щонайменше з вільним життям, а щонайбільше — просто з життям. Та раптом ратиця правої ноги вперлася в невідому підпору. Просування вниз припинилося, і Вельзепер зачепився за щось ще й руками.

Коли він глянув униз, то ледь не обімлів: права його ратиця стояла на голові одного з переслідувачів, ватажка. Вельзепер несамовито відштовхнувся і з несподіваною вправністю павука поліз урвистою стіною. Він досяг узвишшя і, не озираючись, кинувся до печери. Страх гнав недодідька далі й далі, аж поки він не прибіг до невеличкого отвору в глиняній стіні печери. Сюди він останній місяць випускав свою здобич.

Якось Вельзепер зовсім випадково знайшов це місце. За тим, що з отвору час від часу дихало повітрям, нечистий зрозумів, що вихід назовні таки є. От він і став носити сюди кажанів, щоб летіли геть з пекла. Але тепер Вельзепер мусив протиснутися в діру сам і тікати.

Кігтями він заходився розширювати отвір. Добре, що Вельзепер вдався сухорлявим, інакше б... Однак про погане він навіть не хотів думати. Розгрібши отвір до потрібних розмірів, Вельзепер прожогом пірнув усередину.

— Де ти?! Де ти, негіднику?! — долинули до нього розлючені і здивовані голоси грішників.

У напівмороці печери зовсім не було видно тої діри, в яку заліз Вельзепер. Вона таїлася у важкодоступному місці, за великим сталагмітом. Навряд чи переслідувачі знайдуть її. Але про всяк випадок недодідько поліз підземним тунелем далі й далі. Він не знав, що це за тунель, де він тут узявся, але йому до того було й байдуже, головне тепер — утекти. Спочатку він повз на пузі. Далі лаз розширився, і можна було спокійно лізти на чотирьох. Хтозна, скільки Вельзепер отак пробирався незрозумілим тунелем, однак рачкував він доти, доки зовсім не вибився з сил. Тоді, знеможений, він упав на сиру землю, і з думкою про свою нещасну кохану заснув безпробудним сном.

Вже споночіло, коли до двору діда Припічка під’їхала машина Павла Панасовича.

— Ну все, діду Михайле, я пішов, бо вже директор є, — почувши сигнал автомобіля, Остап вискочив з-за столу.

— Та доїж, ніде він не дінеться, твій директор, — спинив його дідусь.

— Дуже не можна наїдатися: раптом мені доведеться лізти в нору.

— Ну, добре. Мішка взяв?

— Узяв.

— Зараз я тобі ще брезентові рукавиці дам, щоб тебе той звір не покусав. Чуєш, а може, все-таки я з вами поїду? Запряжемо Сиву, тихенько собі, бо машина ж гуде — ще налякаєте тваринку.

— Ні, не треба. Машиною швидше доїдемо, — закрутив головою Остап. Йому, по правді кажучи, чомусь вже не хотілося мати нічого спільного з дідовою кобилою. В Остаповій пам’яті ще свіжими були спогади про те, як він двічі постраждав через неї. — Та й фари в машини, діду Михайле. Можна буде посвітити на нору.

— То як собі хочете. Довго там не тиняйтеся полями, бо ж ніч. Хату не зачинятиму, прийдеш — защипнеш двері на клямку, якщо я вже засну.

Остап кивнув і вибіг надвір.

Вночі за селом усе було геть не таке, як уранці. Остапові кілька разів здавалося, що треба звертати з дороги в поле, вони лишали дорогу, їхали голим тереном, але впізнати місцину годі було й сподіватися. Тоді Павло Панасович зупиняв машину, і Остап виходив на вулицю. Та хоч як він роздивлявся, як силувався побачити хоч якісь прикмети, за якими міг би зорієнтуватися на місцевості, все було марно. Відтак вони знову поверталися на дорогу, проїжджали трохи вперед, тоді вкотре звертали з дороги... і так кілька разів.

— Ну?.. — Павло Панасович вряди-годи благально дивився на Остапа.

— Зараз, зараз... — невпевнено відповідав юнак. — Щось подібне... ні, не тут.

— Згадуйте, дорогенький. Дивіться, бо... — Павло Панасович замовкав, та Остап і сам розумів, що Бублик — остання їхня надія на порятунок всієї школи. Якщо вони не впіймають байбака, то...

В якусь мить в Остаповій голові чорним круком почала шугати смутна думка про те, що їм так і не вдасться знайти Бубликову нору.

Але їм таки пощастило. Фари автомобіля намацали в темряві білу грудочку, що лежала посеред шляху. Це був шматочок зефіру.

— Гальмуйте! — несамовито зрадів Остап. — Зефір на дорозі!

— От іще! — директор машинально натиснув на гальма. — Зефір?

— Зефір. Глушіть машину, виходьмо.

— Тьху! — розчаровано випалив Павло Панасович. — А я думав, що ви нору знайшли, Остапе Валерійовичу. Не хочу я зефіру. Тим більше з мікробами.

— І я не хочу зефіру. Але ми й не будемо його їсти. Зефір — це орієнтир, Павле Панасовичу. Це ж тут дядько Тягнирядно згубив кульок з ласощами. А потім визбирав, але одну штучку, мабуть, не помітив. Отже, нора зовсім поряд.

— А, — радісно кивнув директор, — це ж інша справа! Ходімо, тільки тихцем.

Вони взяли мішок і ліхтарики. До нори підкралися навшпиньки. Павло Панасович уважно роздивився круглий отвір, що вів у помешкання байбака.

— Чудово, — стиха промовив директор. — Молодець, Остапе Валерійовичу, що запам’ятали місце.

— Якби ви застрягли так, як я, то й ви б запам’ятали, — запевнив директора вчитель. — Тільки я більше в нору не полізу.

— Не треба лізти. Все одно нора завузька для нас із вами.

— А як же ми його звідти витягнемо?

— Я спробую покликати. Сподіваюся, що він пам’ятає. Що не забув мій голос і вийде на нього. А ви, Остапе Валерійовичу, тут неподалік не бачили інших виходів з-під землі?

— Ви маєте на увазі запасні виходи?

— Так. Повинно бути ще кілька. От би знайти їх. Але давайте спочатку тут спробуємо.

Павло Панасович упав навколішки, нахилився над норою і почав кликати:

— Бублику! Бубличку! А йди-но сюди! Бубличку! Ходи, не бійся, це я по тебе прийшов. Виходь, товстунчику, підемо додому.

З нори — ані звуку.

— Бублику!.. Не хоче. Нумо шукати ще нори.

— А може, він уже в зимову сплячку вклався? — раптом осінило Остапа. — Ми ж тоді нізащо його не добудимось.

— Ні, не вклався. По-перше, вересень тепер теплий, він ближче до кінця. Тобто ближче до кінця місяця заляже на зиму. А по-друге, на зиму байбаки закупорюють входи й виходи багном, перемішаним з грудками й калом. Світіть, Остапе Валерійовичу, шукаймо.

Дуже швидко вони знайшли ще один отвір, що вів під землю. І тут Павло Панасович хвилин із п’ять закликав Бублика взятися за розум і вийти нагору. Але все без пуття.

Поблукавши ще з добрих півгодини, шукачі надибали третій вхід у нору. Але й з нього до них ніхто й носа не показав.

— От, біда! От, горечко! — ледь не плакав Павло Панасович. — Ну, Бубличку, ну, ріднесенький, виходь. Не я — уся школа просить. Виходь...

Остапові було шкода дивитися на директора. Він і сам неабияк засмутився.

— Слухайте, а може, ми його виженемо з нори? Налякаємо, покричимо, — запропонував юнак.

— Та де там! Не виженеш його. Він глибоко сидить. А почнемо шуміти — ще глибше заб’ється. А може, його й немає там. Хтозна, чи це його основна нора, велика? Чи мала, запасна. Бо в байбаків є й такі. В них вони лиш інколи переховуються і дуже рідко ночують.