— Надійний, надійний, — запевнив Шкварчак, — щоправда, раз був мені на дільниці всю апаратуру вхекав, але то таке... Тож я кажу: можемо сміливо прийняти цього Вельзедрища! Тепер нас четверо.

— А куди це ви мене приймаєте? — набурмосився Вельзепер. — Може, я не хочу нікуди прийматися.

— Чи ти здурів?! — насунувся на нього Люцивул. — Не хочеш вступати до ППП?

— До якого ще такого ППП?

— Партії порятунку пекла!

— Порятунку? Ну... можна було б, — знітився Вельзепер. — А як ми його будемо рятувати?

— Побачимо, — відповів Шкварчак. — Головне, що в мене тепер є три побратими. Раніше було двоє, — він кивнув на двох інших картярів, — але двох було мало, бракувало саме тебе, Вельзепшику. Таким чином, моє відважне товариство, нас чекають звитяжні справи! Гайда за мною, пепепісти!

— Пепе... хто? — спитався Вельзепер.

— Пепепісти, Вельзебздику, пепепісти! Це від назви нашої партії — від ППП. Слухайтесь мене — і ми врятуємо наше рідне пекло від цих невігласів і загарбників — грішників! Тепер, коли ми сильні, — Люцивул багатозначно вказав поглядом і пальцем на Вельзепера, — тепер ми нарешті вирушимо у Вогняну Долину і поставимо наших ворогів на місце, точніше — посадимо, в казани та сковороди. За мною!..

— Чу... чуєш? — спитав Тягнирядно у дружини, коли вони, відбігши доки змогли, захекані попадали ниць. — А де це мій мармелад? І зефіру нема... Жінко, ти часом не знаєш?

— Там... там, де й моя гу... гуска, хороба її бери, — хапаючи повітря, наче риба, відповіла Тягнирядниха. — Пожере тепер вовкулака і не подякує.

— Зараз осьо! — пирхнув Тягнирядно, підводячись із землі. — Хто це йому дасть?

— Ти куди встаєш? — насторожилася жінка.

— Значить так, Галино, — дрижачим голосом промовив чоловік, — вибачай, коли що не так, не сердься, як, може, яким словом коли або ділом...

— Васько... Васько! — стривожилася Тягнирядниха. — Господь з тобою, чоловіче! Не пущу!

— Не переч мені, жінко! — рявкнув Тягнирядно. — А слухай сюди. Підеш у село. А я піду зефір... ану, цить!.. зефір піду і мармелад рятувати. І тихо мені! Та й гусьми холмогорськими отако собі не розкидаються по полях.

— Так вона ж... — хотіла було заперечити Тягнирядниха, проте чоловік самим поглядом урвав несміливу жінчину спробу.

— Як до обіду не повернуся, — продовжував наставляти дружину Тягнирядно, — то йди до кума, нехай запрягає Сиву та поїдете удвох, хоч кісточки мої позбираєте.

— Васю! — кинулася чоловікові на груди Тягнирядниха. — Не йди! Я тобі щодня вареники з вишнями варитиму, тільки не йди.

— Мовчи, жінко, кажу! — знову гримнув Тягнирядно, злегенька відпихаючи дружину. — Ні, я йду сировину рятувати. А ти чимчикуй додому. Нумо, нумо. І це... якщо теє... ну, словом, років через два можеш за кума заміж вийти. Кум, канєшно, не я, але, канєшно...

— Тьху на тебе! — вилаялася жінка і пішла дорогою до села.

Тягнирядно швидко знайшов обидва кульки. Він позбирав зефір і мармелад, що висипались при падінні. Неподалік валявся і кошик з-під гуски.

— А де ж птиця? — сам у себе спитав чоловік і тут-таки почув відповідь.

Гуска сама озвалася пронизливим ґелґотом з того боку, де морочився з головою вовкулака.

Тягнирядно, не дихаючи, підкрався ближче до перевертня. Спочатку він побачив гуску — вона паслася зовсім неподалік. А ще побачив, що монстр так і стоїть без голови, а голова сплигнула з його спини й обнюхує власні (чи як там правильно сказати) туфлі.

«Чекай, — здивувався Тягнирядно, — а чого це перевертень у туфлях? І чого це перевертень в костюмі?»

Чоловік наважився і підійшов ще ближче. Вовкулача голова, зауваживши його, чкурнула геть, і Петро помітив, що та голова має ще й тулуб і лапи. І що вона — ніяка не голова, а ціла тварина. А ще Тягнирядно дещо почув: перевертень плакав.

— Чудасія, — остовпів чоловік. — Агов, є хто вдома?

— Є, — глухо долинуло з-під землі. — Допоможіть!

— А ти хто?

— Остап я. Витягніть мене звідси!

— От тобі й перевертень! — сплеснув у долоні Тягнирядно. — Застряг, чи що? Ану, зараз ми тебе...

Він ухопив Остапа за штани і потягнув. Штани затріщали, Остап завив від болю, але таки вирвався з підземного полону.

— Ну от, халепа, — промовив він роздивляючись свої штани, — штани геть порвалися...

— А що воно за звірюка така в тій норі живе, бобер якийсь? — спитав Тягнирядно.

— Байбак, — відповів хлопець.

— Ти диви. Я, канєшно, знав, що в нас тут такі водяться, але сам ніколи не бачив.

— Та в тому-то й заковика, що не водяться, — промовив Остап. — І де він тут узявся?

— Та, дідько з ним. Ходімо вже.

— Ой! — скрикнув Остап, спробувавши йти. Йому так стрельнуло в ногу, що аж в очах засвітилося. — Ви мені, дядьку, здається, ногу вивернули.

— Канєшно, вивернув: у мене ж сили в руках, як у бульдозера.

— То, як такі сильні, несіть мене тепер, бо сам я йти не можу.

— А ти, канєшно, хитрий жук, — гмикнув Тягнирядно.

— Що це ви, дядьку, — «канєшно» та «канєшно»? — спитав Остап. — Немає такого слова.

— Як же немає, коли я його знаю, — здивувався чоловік.

— Треба казати — «звичайно». Таке слово знаєте?

— Канєшно.

— Знову за своє, — всміхнувся хлопець. — Ну дарма, я ось вас навчу.

— А ти що за один, щоб мене вчити? — пирхнув Тягнирядно, підставляючи хлопцеві спину.

— Учитель я, — мовив Остап і вибрався дядькові на плечі. — У вашій школі працюватиму.

Чоловік недовірливо зиркнув угору на свого вершника:

— Чуєш, я брехні не люблю.

— Правду кажу, — випалив Остап.

— Ну, коли такий учений, то на ось гуску тримай, — дядько Василь всунув Остапові в руки кошик з птахою і поволі рушив. — Учитель, кажеш?

— Ага, — кивнув Остап, з насолодою роздивляючись краєвиди, що відкрилися йому з висоти дядька Тягнирядна, — після інституту у ваше село й направили. Тільки я спізнився. Перший дзвоник уже, мабуть, почався, — зітхнув хлопець.

— Канєшно, — кивнув Тягнирядно, — поки до села дотеліпаємо... вже не встигнеш.

— А якби й устиг, куди мені в драних штанях?

Чоловік з розумінням кивнув. Трохи пройшли мовчки, а потім дядько Василь вирішив розрадити хлопця:

— Не журися. Ну, спізнився, з ким не буває? Хочеш, я тебе прямо до Панасовича одвезу?

— А хто це — Панасович? — спитав Остап.

— Отакий мужик — Панасович! — дядько Василь задер догори великого пальця. — Директор школи.

— А-а. Нормальний, кажете? То що, сваритись не буде?

— Та скажемо, що ти мені допомагав з базару торби нести, — махнув рукою Тягнирядно. — Викрутимось. На, щоб ми з тобою брехунами не були, — чоловік всучив Остапові ще й один зі своїх кульків, — бо я брехні не люблю.

— А що тут? — Остап зазирнув усередину кулька.

— Стратегічна сировина. Стій, закуримо. — Дядько спинився й почав копирсатися в кишенях. Прикуривши, повів далі: — Головою відповідаєш.

— А що ж буде з цієї сировини? — мружачись від їдучого диму з дядькової цигарки, спитав хлопець.

— От прийдеш у гості через тиждень — тоді й дізнаєшся, — багатозначно промовив Тягнирядно. — А поки що неси — не згуби.

— А в другій торбі теж сировина?

— Вгадав. На, до речі, неси, щоб уже надійно було, все по правді. Бо я брехні не переварюю, щоб ти знав. — Тягнирядно упхнув Остапові в руку з гускою ще й другий кульок. — Чуєш, а ти чого це без речей?

— Та була в мене сумка, — зітхнув учитель, — тільки вона вперед поїхала з дідовою кобилою. О, а он і вони!

Попереду справді стояла гарба з Остаповою сумкою. Біля підводи порався вже знайомий хлопцеві дід Михайло, а коло нього стояла Тягнирядниха.

— Куме! — вигукнув Тягнирядно.

— Ой! — пополотніла Тягнирядниха. — Ой, людоньки, перевертень на Петрові їде!

— Тіпун тобі на язик, жінко. Здоров, куме!

— Здоров, куме, — господар кобили простяг Петрові руку. — А що це кума всякі дурниці верзе? Про якогось перевертня.