— Чого ти? — пробасив Довбня. — Що надумав?

— Я маю щось сказати, — повторив недодідько. — Я знаю, де вихід нагору!

Ці слова справили магічну дію на трійцю грішників — вони зупинились як укопані і втупилися у Вельзепера, наче барани на нові ворота.

— Я можу провести вас до печери, з якої є вихід у людський світ, — ошелешив слухачів недодідько.

— Як?! — не вірив своїм вухам пан Шкварчак. — Чого ж ти зразу нам не сказав? Ще тоді, як ми зустрілися? Ми б давно всі були не в клітці, а нагорі! Дурень, ти Вельзеговне, дурень...

— Ну, нечиста сило, — пригрозив головний грішник, витягуючи Вельзепера з клітки, — якщо збрешеш — начувайся.

— Не брешу, — відповів Вельзепер, — правда, відведу, тільки розв’яжіть мене.

Його звільнили від мотузяччя.

— Ну, веди! — Усі троє грішників нависли над недодідьком з різних боків. — Тільки не надумай дати драпака.

— Поведу, не хвилюйтеся. Тільки в мене одна умова є.

— Яка ще умова?

— Ми підемо всі разом, ви повинні розв’язати й моїх товаришів.

Грішники переглянулися.

— Гаразд. Нехай буде по-твоєму, — кивнув головний нечестивець, — розв’яжемо, нехай і ці йдуть.

— Але це ще не все, — промовив Вельзепер.

— Чого тобі ще? — вирячився на недодідька ватажок грішників.

— Ще ми мусимо взяти з собою одну фурію. Вона о-он у тім казані сидить.

— Чуєш, ти, яку ще фурію?! — аж роздувся від обурення людський ватаг. — Чи не забагато ти на себе береш — ставити нам умови?

— Ну, як собі хочете, — байдужо кинув Вельзепер і простяг перед собою обидві руки. — В’яжіть назад, і я нікуди не збираюсь.

— Ви тільки гляньте на цього нечистого, хлопці! — гмикнув верховодець. — Тут не що інше, як романтична історія замішана! Ех, бісова твоя душа, колись і я за панночками повпадати мастак був. Давай, показуй свою фурію, де вона?

— Трохи назад повернутися треба. Он той казан.

Радісний, Вельзепер перший побіг до Ґорзулії.

Грішники наздогнали його вже коло потрібного казана.

— Здоров був, — привіталися вони з вогнярем — невеличким грішником, який саме розводив попід казанами вогонь. — Є справа.

— Як є, то кажіть, — діловито відповів чоловік.

— Віддай нам оцю бісичку.

Зачувши ці слова, Ґорзулія подивилася з високого казана донизу й побачила Вельзепера. Він стояв і закохано дивився на неї. В зацькованому погляді колишньої секретарки проблиснули вогники надії. Вона не зводила очей з Вельзепера, якого, на власний подив, одразу впізнала.

— Хе, розумники які! — пхикнув тим часом вогняр. — За які це такі коноплі я вам мушу бісичку віддавати?

— Ну, розумієш, дуже треба, — вели своєї Вельзеперові грішники. — Віддай, що тобі з неї?

— А що мені з вас, га? — не здавався чужий грішник.

— Слухай, а давай мінятися, — раптом запропонував головний поневолювач.

— Мінятися? — помітно зацікавився коротун. — А що дасте? Які такі коноплі?

— Конопель немає, але є повна клітка нечистих. То що — по руках?

— То ще треба на тих нечистих подивитися, — вогняр недовірливо покосився на клітку. — Якщо всі такі здохляки, як оцей, що з вами прибіг, то мені таких не треба. Як то кажуть, краще бісичка в казані, ніж біс у бур’яні. Мене не обдурите. Ідіть собі.

— Чув, куцорогий, — головний грішник звернувся до Вельзепера, котрий зачаровано дивився вгору на Ґорзулію і зовсім не чув людської розмови. — Доведеться когось на обмін дати йому, бо так не відпускає твою пасію. Ти оглух, нечисть?! Не відпускає, кажу, мінятися треба!

— А на що ж мінятися? — стрепенувся Вельзепер.

— Не на що, а на кого. Доведеться кимось із твоїх друзяк пожертвувати.

— А віддайте йому пана Шкварчака. Він нам не друзяка ніякий, — осінило недодідька. На більше він не заслуговує.

— Це того, що вас усіх до нас привів?

— Того самого. Він, до речі, не простого десятка чорт — він гаспид.

— Гаспид? — зацікавився вогняр. — Ану, ведіть його, подивимось. Може, щось і вийде з цієї балачки. Ану, ану...

Під схвальне улюлюкання Довбні та Копита, пана Шкварчака обміняли на Ґорзулію.

Вийнята з казана, вона погано розуміла, що відбулося, але весь час промовляла, тулячись до Вельзепера:

— Дякую, дякую, дякую...

А щасливий і розчулений Вельзепер несміливо притискав фурію до себе і зніяковіло поглядав то на грішників, то на своїх одноплемінців.

Світ увімкнувся аж під вечір. Петро Бредович спроквола розплющив очі. Першим, що він побачив, була широченна спина Анжели Джолівни. Помічниця сиділа за столом і голосно плямкала.

— Де я? — стиха спитав інспектор. — Світло вже дали?

— Ну нарешті! — підскочила до гостя тітка Галя. — Ви на печі. У нас.

— А хто ви такі?

— Ми? Тягнирядни.

— А-а, вибачте, просто в голові макітриться.

— Ой, я так переживала, так переживала, Петре Бредовичу! — тут як тут опинилася й помічниця. — Ну, слава Богу! Бо я так переживала за вас, так переживала, що й вареник до рота не йшов. Вже думала, що ви ніколи не прокинетесь.

— А що трапилось? Як я тут опинився? Ой, щось голова гуде, ой, зараза!..

— Та ж вам, Петре Бредовичу, м’ячем у голову влучило.

— Яким ще м’ячем? — звівся на лікті інспектор. — Я такого не пам’ятаю. Лише пригадую, як той противний сторож перевіряв посвідчення, а тоді я зайшов до спортзалу, а тоді... тю ти, далі темно. Ну так, вимкнули світло! Що то було?

— Ото й був м’яч у голову, Петре Бредовичу, — співчутливо промовила Анжела Джолівна. — Ви одразу гупнулися на підлогу. Я спочатку гадала, що ви надумали пожартувати. А тоді так злякалася, так злякалася! Добре, що директор школи і фізрук їхній, молодий спеціаліст, до речі, винесли вас на свіже повітря, а тоді сюди перенесли, щоб ви очуняли.

— От тобі й маєш, — старший інспектор почухав потилицю. — І довго я тут лежу?

— Довгенько, — до кухні увійшов господар. — Як ви тут?

— Та байдуже. Тільки на плечах — наче не голова, а вулик.

— Нічого, це буває, — дядько Василь підійшов до печі з налитою чаркою в руці. — Ось я вам мікстурки приніс.

— А допоможе? — недовірливо скривився Петро Бредович.

— Канєшно! Це ж найперші ліки! Пийте.

— Ні, не буду, — відмовився інспектор. — Я це діло не дуже. Та й ви не захоплюйтесь, бо воно не таке й корисне, як ви думаєте.

— Зовсім не корисне, — підключилася тітка Галя. — Хоч ви йому скажіть, Петре Бредовичу. Бо я вже років з двадцять йому товкмачу, що від горілки саме лихо, але ж йому хоч кіл на голові теши.

— Правду каже ваша дружина, правду, — кивнув контужений інспектор, — горілки краще взагалі не вживати.

— Чув, що тобі вчена людина каже? — нависла над чоловіком тітка Галя. — Як мене не слухаєш, то хоч його послухай.

— Ет! — махнув рукою дядько Тягнирядно. — Стара пісня. Як не хочете, то й просити більш не буду. Але повечеряти треба. А йдіть-но до столу.

По вечері прийшов Павло Панасович — спитати, як почувається інспектор.

Він довго вибачався перед Петром Бредовичем, сказав, що завтра чекатиме і його, й пані інспекторку з нетерпінням. Потім директор авторитетно запевнив, що завтра нічого подібного до нинішнього непорозуміння не трапиться. Ба більше: інспектори будуть просто наповал вражені їхньою школою. На що Петро Бредович сказав: «Дякую, але наповал ви нас уже вразили, більше не треба». Потім директор іще раз вибачився й пішов собі.

Вже як спровадили Павла Панасовича, Анжела Джолівна сіла записувати під диктовку господині рецепт тіста на вареники з вишнями, а господар повів Петра Бредовича до хліва на другий сеанс лікування лисини.

Тягниряднівського бичечка звали Беник. Народився він чотири дні тому і вже знав (мама казала), що в них є господар і господиня. Вони дещо дивні: ходять лише на задніх ногах, тому й звуться людьми. Як хто не знає, — то «люди» по-коров’ячому означає «двоногі». Але попри всю свою дивакуватість вони добрі й лагідні. Тричі на день приносять мамі смачну люцерну або кукурудзу, дають воду. За це мама ділиться з ними молоком.