— Та що б там не було, — огризнувся Василь, — а страшнішого за твою матір не буде.

— До чого тут моя мати?! — вибухнула Тягнирядниха. — Не займай моєї матері, бо зараз так і вперіщу! — жінка замахнулася на чоловіка гускою.

Гусці це не сподобалось, і вона з подвоєною силою вистрелила своїми пташиними «молитвами» в небесну синь.

— Та вже не буду, вгамуйся, — відхилився Тягнирядно. — Звідки мені знати, що тут де виє? Ходімо швидше додому.

Тим часом байбак побачив, що таким способом не вижене голову у віночку зі своєї нори, і вирішив діяти інакше. Він припинив гребти на Остапа землю, виліз нагору іншим ходом і пішов роздивитися, що й до чого біля того отвору, звідки й відбулося вторгнення в його досі спокійне байбаче життя.

Біля входу в нору гризун виявив решту Остапа. Байбак дуже здивувався, бо нічого такого розкаряченого він зроду не бачив. Звіря вискочило Остапові на спину, щоб роздивитися краще.

Остап заволав з останніх сил.

— А таки твоя правда, — гмикнув Тягнирядно, — наче щось виє.

— Чувала я, Васько, що тут нечисте місце, — злякано промовила Тягнирядниха.

— Канєшно, — Тягнирядно вирішив пожартувати з жінкою, — тут же перевертнів — як гною.

— Цур тобі, чоловіче, — аж затряслася перелякана жінка, — не буває ніяких перевертнів!

— От дурна баба, — правив своєї чоловік. — Канєшно, бувають, ти ж сама чула, як виє!

— І які ж вони з себе, ті перевертні? — допитувалась жінка.

— Перевернуті, які ж іще! — впевнено відповів Тягнирядно.

— Тю на тебе! Сам ти перевернутий, коли нап’єшся! — мовила Тягнирядниха. — Ото ти і є перевертень, ти мені все життя з ніг на голову перевернув.

— Нерозумна ти, Галю, пустоголова, — зітхнув Тягнирядно. Він так захопився вигадками про перевертнів, що й сам у них повірив. — Бо інакше б знала, що перевертні є на світі, і що на вовків схожі, тільки без голів.

— Так уже й без голів? — здивувалася жінка.

— Канєшно. А то ж як? Ти думаєш, чого вони виють? Бо, перекидаючись через голови, щоб стати вовкулаками, звертають собі шиї. Та й тоді ходять і шукають ті голови по всіх усюдах.

— А як же виють без голів? — жінка запідозрила брехню.

— То ж відірваними головами й виють, щоб знати, де ті голови швидше знайти, — і оком не кліпнувши, бовкнув Тягнирядно.

— Брехня це все, — махнула на нього гускою жінка — і раптом заклякла ні жива ні мертва.

— Що таке? — спитав чоловік.

Дружина мовчки вказала вбік. Чоловік глянув туди, куди націлився жінчин палець, — і сам ледь не зомлів: там справді стояло рачки якесь привиддя без голови. Звідки Тягниряднам було знати, що то неборака Остап Квіточка застряг у байбачій норі і вимахує руками в намаганні скинути з власної спини байбака.

— Господи милостивий! Ти таки правду казав, Васько. Он він, диви, голову ловить, — перехрестилася Тягнирядниха.

— Йосип Дядюк! — аж сів на землю Тягнирядно. — Безголовий... А голова бобряча в нього, хто б міг подумати...

— Тікаймо! — заверещали хором Тягнирядни і, покидавши все, що мали в руках, кинулися навтьоки.

Зловісне «у-у-у-уй-й!!!» врізалося їм у спини.

Докірливе «ґа-ґа-ґа!» долучилося до нього.

Куць подався шукати вихід нагору, а Вельзепер, приголомшений почутим, наче мішком з-за рогу вдарений, так і лишився сидіти у напівтемній печері. Куць кликав його з собою, удвох, мовляв, і веселіше, й безпечніше, але недодідько навіть не чув, що той говорить.

Згодом Вельзепер і собі десь поволік напівслухняні ноги, але ні куди він іде, ні навіщо, навіть сам сердега не знав. Він про це й не думав. Усі гадки покинули його. Окрім єдиної: «усе козлу під хвіст, усе козлу під хвіст, усе козлу під хвіст...».

З тяжким серцем плентався Вельзепер пеклом, аж раптом невеселу течію його дум перервав ледь помітний відблиск, що промайнув узгір’ям. В одній з печер хтось палив вогонь. Вельзепер навшпиньки підійшов ближче, аж до самого входу в склеп, і почув голоси.

— Ти чим криєш, паскуднику?! — чувся з печери обурений голос. — Яка дама, яка дама, питаю тебе?! Ану, забери її геть, бо зараз нею тебе нагодую!

— Вибачте, недобачив, — відповів на те інший голос.

— Забирай, бо я тобі так недобачу, що юшкою вмиєшся! Ти, гнидячий гниднику, кого дурити надумав?

— Вибачте, пане Шкварчак, я незумисне.

«Пане Шкварчак... пане Шкварчак, — зашкварчало в недодідьковій голові, — пане Шкварчак... щось знайоме, знайоме до болю, чорти б мене взяли! Шкварчак... Шкварчак...»

Так і не пригадавши, кому ж належить це прізвище, Вельзепер надумав зайти й на власні очі побачити присутніх, щоб зрозуміти, чому ж оцей «шкварчак» так роз’ятрує його нечисту душу.

У печері, біля вогнища сиділи троє. Всі були чортячого роду. Двоє — великий і малий — худі й закучмані, хоча до Вельзепера їм було як до неба рачки. Третій, видно, був колись доволі тілистий, бо ще й тепер мав на собі трохи жиру. Чорти грали в дурня і не помічали зайшлого кажанолова.

— Добридень, — привітався недодідько, — чи приймете до компанії?

Присутні скочили на ноги, наче під їхніми ратицями спрацювали якісь хитромудрі пружини.

— Хто такий?! — не так суворо, як перелякано випалив найбільший чорт.

— Свій я, не лякайтесь, — одізвався Вельзепер, — чи можна до вогню?

— А чого ж, — спокійніше ніж здоровань, промовив інший, найтовстіший нечистий. З усього було видно, що він тут править за старшого. І мова, і постава, і вираз чорних, аж лискучих, очей вказували на вищість цього чорта.

Вельзепер придивився — і щось йому видалося знайомим у ватажкові присутніх. Мабуть, це і є той Шкварчак, — подумав недодідько. — Але хто ж він такий?..

— Проходь, сідай, коли не жартуєш, — вів далі головний у печері, — звідкіля такий будеш, як звати?

— Вельзепер я, — відповів, — недодідько. А звідки... хто його зна, звідки. Звідусюди, де мене тільки життя не попоносило.

— А ти тут не крути! — гиркнув найменший чорт, той, що досі не зронив ані пари з-під рила. — Бо ми тобі швидко скрутимо все, що крутиться! Кажи — хто такий?!

— Кажу ж вам — Вельзепер я, недодідько. — Я в санстанції вже багато років працюю, з кажанами, щоб їм лихо снилося, війни веду.

— А як же ти примудрився від грішників змитися? — спитав Шкварчак. — І чи не знаєш часом якогось виходу нагору?

— Нагору? — Вельзепер хотів спочатку розповісти про ті кілька печер, у яких він влаштовував кажанятники, але щось його зупинило. Не подобалися йому ці троє. Дуже не подобалися. Особливо цей Шкварчак.

— Точно не знаєш, Вельзеперде? — знову спитав товстун. — Добре подумав?

— Добре, — відповів недодідько і ледь стримав у собі вигук, що вже рвався з пересохлого горла, мало не роздираючи його: Це ж він! Він!!! Вельзепер пригадав, хто багато років тому так перекручував його ім’я! Пан Люцивул Шкварчак — це ж його колишній начальник, це ж він винен у всьому! Він! Він!!!

— А чого це тебе так перекосило? — доскіпувався Люцивул. — Щось ти від нас приховуєш, Вельзесмерде. І щось мені твоє ім’я, наче знайоме. Як ти кажеш — Вельзепук?

— Вельзепер, — буркнув недодідько. — Ще б не знайоме, це ж ви колись мене на вилов кажанів вирядили.

— Стій, стій! — пан Шкварчак, примружившись, підійшов упритул. — Це ти?.. Це тоді... Стій... Бий мене сила!.. Вельзекаку! Друзяко! То це ти!

— Вельзепер я, — кивнув Вельзепер. — Ваш колишній підлеглий.

— Товариство! — урочисто проголосив пан Шкварчак. — Оце заросле опудало — не хто інший, як мій підлеглий, та що там — друзяка мій, вірний чортяка і нечестивець Вельзесер... як там тебе?

— Невмивака. Вельзепер, — скривившись, відповів недодідько.

— Точно! — блиснув очима начальник. — Отож, товариство, наші лави щільнішають! Тепер нас стало на одного надійного побратима більше. Копито, Довбня, нарешті буде вам третій до компанії.

— А він точно надійний, не підведе? — поморщився найбільший, котрого було названо Довбнею.