Але вчора вночі разом з господарем до хліва увійшов незнайомий двоногий. І, уявіть собі, запхав у загін до Беника свою голову. Теляткові саме різалися ріжки, тому в нього дуже свербів лоб. Отже, Беник з радістю пристав на запросини побавитися. Він трошки розігнався — і бухнув незнайомця в чоло. Але той виявився слабаком. Після першого ж удару позадкував, заточився і смішно ляпнувся прямо в свіженьку мамину купку. А тоді господар щось Беникові сказав по-своєму. Звісно ж, Беник толком нічого не зрозумів, але йому здалося, ніби хазяїн каже, що вдруге буцати смішного дядька не треба. Відтак незнайомець знову наставив проти нього свого лоба.

Взагалі-то Беник любив дві речі — буцатися й лизатися. За чотири дні свого життя він багато чого вже встиг лизнути. Усе, що було в його невеличкому загоні, біля маминого стійла, він уже лизнув. Господаря й господиню — також. Навіть по кілька разів. Але до багатьох речей Беник просто не міг дотягнутись. Особливо йому кортіло лизнути одну яскраво-жовту круглу штучку. Штучка висіла під стелею і спалахувала щоразу перед тим, як до хліва мали ввійти господар чи господиня.

Отож Беник вирішив лизнути голову незнайомця. Тим більше, що голова в того двоногого була чудернацька, не така, як у господаря. В господаря на голові росла сіра шерсть, а в цього двоногого не росло нічогісінько. Тобто геть зовсім! Це була геть-чисто гладесенька голова. Навіть трохи ту штучку нагадувала. І Беник лизнув голову. На смак вона виявилася солонувата. Мамине молоко теж спочатку було трохи солонувате, а згодом стало солодке. Тому Беник уперто продовжував лизати ту голову, ждучи, що вона посолодшає. Та голова не солодшала. Дуже скоро вона взагалі стала ніякою на смак, і розчарований Беник покинув її і пішов у куточок спати.

Ось і сьогодні господар привів незнайомця, і той знову підставив йому свою голову.

Учора Беник трохи образився, що так і не долизався до солодкого, тому сьогодні не хотів навіть починати. Тим більше, що цього разу голова не була такою лискучою, як учора, а мала тьмяно-рожевий колір.

— Не хоче, — розчаровано промовив Петро Бредович. — Що робити?

— Є ідея. Треба намастити вашу лисину сметаною, — сказав господар.

— Ви геній! — вигукнув інспектор. — Хутчій несіть сметану!

За якусь хвилину дядько Тягнирядно приніс глечик зі сметаною.

— Мастіть, — наказав Петро Бредович, підставляючи голову.

Спочатку все йшло як по маслу. Хоч і йшло по сметані. Беник з охотою злизував її з лисини, дядько Василь мастив нову порцію, і бичечок смакував знову. Але після третього підходу Петро Бредович застогнав:

— Щось воно пече. В нього такий шорсткий язик, щоб ви знали.

— Канєшно, шорсткий.

— Учора було лоскотно, а сьогодні вже пече.

— Нічого. Зате будете пелехатий, як лев. Терпіть.

Інспектор витерпів ще чотири намащування-злизування, а потому чоловіки подалися до хати.

— Набагато краще зі сметаною, — повідомив помічниці Петро Бредович.

— Я знаю, — відповіла та, — вареники з вишнями без сметани такі собі.

— Я не про вареники кажу, а про лікувальний ефект. Допишіть там, де ви нотували про телятко. Допишіть, Анжело Джолівно: спочатку треба намастити голову сметаною.

— Добре, запишу, — промовила помічниця й зашаруділа сторінками.

Вельзепер знав Шпичаки Диявола, як свої п’ять пальців. Скільки ж разів недодідько сходив їх уздовж і впоперек у пошуках кажанів! В усіх кутках пекельних гір він мав кажанятники. Входи до них Вельзепер замощував каменяччям, лишаючи тільки невеликі захитровані місця, де можна було вийняти кілька камінців, аби впустити нову порцію летючих потворок, а потім знову закласти діру.

Вельзепер вів грішників до найбільшого зі зроблених ним кажанячих притулків. Але ця печера була особливою не через свої розміри, і не тому, що останнім часом недодідько напустив у неї більше кажанів, аніж в будь-яку іншу. Просто цей кажанятник був глухий, він не мав виходу нагору.

І ось невеликий гурт, що складався з трьох грішників і чотирьох тубільців, тобто корінних пекельних мешканців, — Вельзепера, Довбні, Копита і Ґорзулії, — стояли перед входом у кажанятник. Перед місцем, де мав бути вхід, тепер грамадилася купа каміння.

— Чого став?! — рявкнув один з грішників до Вельзепера.

Ґорзулія, що увесь час стояла біля свого спасителя, не випускаючи його руки зі своєї, аж здригнулася.

— Прийшли, — відповів на той покрик недодідько і вказав рукою на звалище каменю.

— Ти з нас знущатися надумав? — грішник від обурення аж півня горлом пустив. — Ану, веди до ходу нагору, бо ми тебе на місці підсмажимо!

— А я вам кажу, що ми прийшли. Вихід у цій печері, — промовив Вельзепер, — тільки треба розібрати трохи каміння й залізти всередину. Ось приберіть кілька каменів отам зверху — побачите.

— Ну, гляди, як обдуриш! — Рявкнув грішник і подерся каменюками нагору, туди, куди вказав Невмивака.

Інші грішники подерлися за ним. Услід посунули й Довбня з Копитом, але Вельзепер дав їм знак, щоб спинилися.

Головний чортолов тим часом уже досяг вершини і заходився відкидати каміння. Один, другий, третій камені, викрешуючи з інших снопи іскор, покотилися донизу. Один ледве не збив з ніг Ґорзулію, і та щільніше притулилася до Вельзепера.

І ось, відправивши додолу ще один камінь, ватажок грішників радісно скрикнув: за каменюкою зяяло чорне око порожнечі.

— Є вхід! — вигукнув грішник, озираючись донизу. Тут він і побачив, що ніхто з чортів не збирається лізти за ним. — Гей, ви, нечисть! А вам не хочеться вибратися з цього смердючого пекла? Ха-ха-ха! Чи ви вже звикли?! Ну, як собі хочете — можете лізти до нашого світу, можете не лізти, — однак там і без вас нечисті вистачає! Чао, чортярики! Погостював я у вас, тепер і додому час!

По цих словах ватажок штовхнув униз іще одну каменюку...

Вельзепер смикнув за собою Ґорзулію і гукнув іншим нечистим:

— А тепер — ноги на плечі, браття, зараз тут буде весело!

Доки Довбня та Копито переварювали зміст Вельзеперових слів, сам недодідько з Ґорзулією був уже за добрих десять кроків від того місця, де з чорної плями утвореного грішником отвору навалою поперли сотні і сотні скажених від печерної задухи й безвиході кажанів.

Хмарище рукокрилих потворок накрило собою людей. Нажахані грішники були приголомшені несподіваним нападом, вони відбивалися що було сил, відмахувались від нападників, але ті, наче рій бджіл, обліплювали кожного і боляче вганяли в руки й ноги своїх жертв гострі ікла.

Довбня з Копитом дослухалися до Вельзеперової перестороги і встигли відбігти настільки, щоб не втрапити в самісіньку гущу кажаняччя. Хоч і на їхню долю випало немало летючих кровопивців, проте нечисті потроху віддалялися від печери, на бігу віддираючи від себе мишей і відкидаючи їх якнайдалі.

Вельзепер і Ґорзулія мчали так, що аж викрешували копитами іскри з кам’яної стежини. Вони бігли довго, може, з годину, аж поки не попадали знеможені просто на землю. Віддихавшись, повставали і знову побігли. А коли пересвідчились, що гонитви за ними немає, перейшли на крок і стали шукати якоїсь криївки, де можна було б переночувати. І весь цей час їхні долоні міцно тримали одна одну.

Поночіло. Закохані недодідько та фурія сиділи вкупоньці під величезним валуном на краєчку прірвистого плато і дивились, як поволі пригасає пекельний день.

— А як там, нагорі? — тихо спитала Ґорзулія.

— Не знаю, — відповів Вельзепер. — Кажуть, там гарно: дерева ростуть, є зелена трава, небо, кажуть, є.

— А що таке дерева? — Ґорзулія зустрілася поглядом з Вельзепером. — І яке те небо?

— Небо? — недодідько задумався. — Я чув, що воно таке, як твої очі, мій вогнику, — блакитне.

— Якби ж то хоч разок його побачити, — замріяно зітхнула фурія.

— Побачимо, — Вельзепер ще дужче пригорнув до себе кохану. — Обіцяю. Я знаю, де справжній вихід нагору.

— Я боюся, — стиха зронила бісичка. — А раптом для нас там не знайдеться місця.