Чарівної, запахущої липневої ночі в однієї мами знайшовся хлопчик. І на перший погляд нічого в тому дивного не було. Не сталося ніякої несподіванки, бо та мама знала, що така подія має трапитись, і з нетерпінням чекала на неї, і навіть спеціально прийшла до спеціального пологового будинку. Що вже й казати про всякі чудеса чи, скажімо, оказії. Нічого про них казати, бо ні оказій, ані тим паче чудес, взагалі не передбачалося. Але ж на те вони й оказії, на те вони й чудеса, щоб траплятися зненацька, без попереджень.

Отже, народився собі хлопчик. І, що не кажіть, це вже саме по собі чудо з чудес. Бо могла б з’явитися дівчинка, еге ж? Чому саме хлопчик? Хто може пояснити? Ніхто. А міг же зовсім ніхто не народитися? Міг. Чому народився? Як так виходить, що фактично з нічого зароджується брунечка життя, яка згодом з’являється на світ, метляє туди-сюди рученятами-ноженятами, кричить, вимагаючи харчів і любові?..

Тож це лише на перший погляд нам здається, що всілякі там дива бувають лише в казках і в рекламі. А насправді у світі стільки дивовижного! Просто деякі дива стаються так часто, що здаються нам звичними, буденними. Але ж часом відбуваються по-справжньому рідкісні події. От узяти хоча б новонародженого хлопчика, з якого ми почали розповідь.

З доброго дива хлопчик з’явився на світ зубатий. Взагалі-то дітки народжуються беззубі, але іноді, вельми зрідка, буває, що кілька зубчиків у дитини прорізаються ще до народження. Чому так трапилося з цим хлопчиком, ніхто не міг сказати напевно, навіть лікарі дивувалися й розводили руками. Може, тому, що його мама, коли була при надії, полюбляла розгризати зубами волоські горіхи, а може, тому, що якось поїхала до родичів у село і там її кусьнула за литку сусідська коза?.. Хто його знає...

Але ж спочатку про ті зубенята ніхто й не знав. А головне, не знала пухкенька молода акушерка, що зносила всіх новонароджених у спеціальну кімнатку, щоб вони там трохи полежали і оговталися після стресу. Бо ж усім відомо, що під час народження кожне немовля переживає стрес. Воно й зрозуміло: така відповідальна подія, як народження, випадає не щодня.

Отож жінка, нічого не підозрюючи, несла хлопчика, якого ще й назвати не встигли, несла собі та й чомусь вирішила заговорити до немовляти.

— У-тю-тю! — сказала вона, роблячи вказівним і мізинним пальцями «козу» перед маленьким дитячим личком.

Малюк ніколи не бачив дорослих пальців. І не куштував. Чи то він так уже зголоднів, чи просто вирішив дати козі бій, хтозна, але, не довго думаючи, хлопчик ухопив акушерку за мізинець, притяг його собі до рота і щосили гризнув. З несподіванки й болю медсестра розтиснула руки — і вперше в житті дитятко відчуло на собі дію двох сил: сили земного тяжіння й сили слова.

— Стонадцять халеп тобі на голову! — зойкнула вкушена медсестра...

Як на біду, саме в ту мить від підступного і дошкульного укусу кажана прокинувся Вельзепер.

— Йой! Горів би ти в пеклі та в смолі варився! — заскавулів худий, як трясця, Вельзепер і ледь не беркицьнувся з незручного металевого крісла. — І коли вже витруять цю кусючу погань?! Розплодилося тут, як мух на свинарнику. Начальство зовсім не дбає про умови праці...

Він відірвав від спини кажана й пожбурив геть. Бідолашна летюча миша втелющилась у розкриті дверцята електричного трансформатора й повисла на безладних жмутках дротів.

Наступної миті Вельзеперів гнів змінився на радість: на пульті, за яким він сидів, а саме в секторі прокльонів і заклять, скажено миготіла пекельно-червона лампочка. Стрілка прокльонометра під нею зашкалювала.

— Є! — вереснув нечистий. — Є! Є! Є! Шестибальний — не менше! Є!

Вельзепер прожогом смикнув за великий важіль у формі змія. — Отак! Хе-хе! Зафіксовано! — шаленів від щастя оператор зловловлювача. Широкий екран у центрі пульта тут-таки відреагував на посмик важеля, засвітившись багряними рядками літер:

— Сім! Навіть сім! — бісився від радості Вельзепер. — Сім балів! Оце вже шанс! Оце поталанило! Нарешті й мені всміхнулося щастя! Давно пора, засидівся вже на вищому рівні, стирчу на поверхні, наче здохла риба. Годі! Тепер мене точно переведуть у дідьки, тепер точно, ніде не дінуться! Може, навіть дадуть шефство над якоюсь пропащою душею. А що? Я вже готовий. Досить протирати хвоста за цим розтриклятим пультом! Ось тепер, Вельзеперчику, — потирав руки куций, — у тебе райське життя почнеться, бути тобі дідьком! А там і до гаспидського чину недалеко. Хе-хе! Пора, пора на нижчі рівні...

Хоч Вельзепер і полюбляв придушити комарика під час нічної зміни, але який тут може бути сон? Розбурхані мрії кажанами роїлися у темній його голові й не давали заснути. Полонений мріями, недодідько не одразу відчув запах паленої шкіри. Та й хіба ж у пеклі когось здивуєш таким духом? Проте й підозрілого тріскотіння, що долинало від трансформатора, Вельзепер теж не почув. Аж раптом усі лампочки й екрани зловловлювача враз погасли.

Два великі демони зі страшними сокирами в кігтистих лаписьках вели Вельзепера кам’янистим сірим коридором. Їхні вогняні загривки палахкотіли й плювалися розпеченими краплями, наче пересмолені смолоскипи. Задній конвоїр увесь час підганяв недодідька, боляче штрикаючи зброєю йому поміж лопаток. Однак передній демон зовсім не квапився і плентався, наче на завтра. Вісім його довжелезних хвостів зміїлися просто у Вельзепера під ногами. Сердешному недодідькові доводилося раз у раз підстрибувати і витанцьовувати, щоб часом на котрийсь із них не наступити.

Троє нечистих минали ряди масивних кованих дверей обабіч коридора. Вельзепер ледве встигав читати написи на них: «Відділ гріхопадіння», «Відділ теорії зради», «Відділ шкуродерства», «Відділ практичного смоловаріння», «Відділ вдосконалення падлючої підготовки кадрів», «Відділ обліку та реєстрації грішників», «Секретний відділ», «Консульство РФ»...

Передній демон раптом спинився як укопаний перед наступними дверима, і під Вельзеперовою ратицею хруснув хрящ його хвоста.

— Виба... — промимрив недодідько, але тут-таки отримав страшної сили штурхана в потилицю.

Вельзепер, відчинивши собою двері з написом «Відділ фіксації лихослів’я», влетів у простору приймальню. За столом поралася біля смоловарки молоденька фурія.

— А, — секретарка кинула ковзький погляд на прибулого. — Вони вже чекають. Сердиті-і-і... — промовляючи останнє слово, секретарка багатозначно вказала поглядом на табличку внутрішніх дверей. Напис на дощечці сповіщав:

— То що, ходімо? — спитала фурія, беручи тацю з чашкою кип’яченої смоли.

Вельзепер дивився на бісичку як баран на нові ворота, і геть забув, де він зараз і навіщо.

— Ну, довго стоятимемо? — фурія кілька разів кліпнула, і її великі очі видалися Вельзеперові такими прекрасними й бездонними, що йому й мову відібрало.

— Агов! — секретарка помахала перед недодідьковим носом долонею. — Ви збираєтесь заходити?

Вельзепер стрепенувся і промовив:

— Аякже. Тільки ви йдіть перша.

Секретарка поправила ріденьку зачіску й штовхнула двері.

— А, Ґорзулія, — зустрів її начальників голос. — Давай сюди. Сірки не забула покласти?

— Та ж ні, пане, три ложечки — як ви любите, — покірливо відповіла фурія.