— Авжеж, — запевнив інспектора Остап. — Пречудовий живий куточок.

Якби поглядом можна було спопелити, то від Остапа лишилася б зараз тільки жменька золи, — так подивився на нього Павло Панасович.

— Ой! — зраділа Анжела Джолівна. — Петре Бредовичу, а ходімо й ми подивимось на той куточок! Я так давно не годувала тваринок. Та й ви ж, мабуть, теж...

— Я вчора годував одну, — ніяково відповів старший інспектор, — сметаною.

— То йдемо? — згорала від нетерпіння помічниця.

— І куди я такий мокрий піду? — Петро Бредович зніяковіло зиркнув на Остапа Валерійовича, думаючи, що зиркає на Оксану Валеріївну. — Давайте вже завтра всі разом підемо дивитися на той куточок.

— Всі разом — це хто? — наважився запитати директор школи.

— Всі разом — це ми плюс Василь Васильович. Тільки ніяких прибиральниць! Чули?! Ніяких дурноверхих прибиральниць, бо буде вам лихо!

— А хто такий? Отой Василь Васильович — що за один, дозвольте спитати? — поцікавився директор.

— Я ж вам казав. Завтра приїжджає наш головний інспектор. Я ж вам казав. Ми звітуємо перед ним за свою роботу у цій школі, а він уже й прийматиме остаточне рішення: закривати її чи ні.

— Він, до речі, кандидат біологічних наук, — додала Анжела Джолівна, — і дуже любить всяку звірину.

— Отже, до завтра, — кинув Петро Бредович. — Але не думайте, що кілька мишей вас урятують. Щоби вразити Василя Васильовича, вам знадобиться щось особливе. До побачення, бо мені до завтра ще треба костюм висушити.

— Чи ви з глузду?! — кліпав, наче сова, Павло Панасович. — Ви з’їхали з глузду, молодий чоловіче?! Що ж ви накоїли?

— А що? Я ж нічого, — стенув плечима Остап.

— Оце — нічого? Ви ж нас погубили. Ви нас просто знищили! От хто, хто, скажіть?! Тягнув вас за язика — хто? Що ви наплели інспекторам про живий куточок?

— Ну... я просто сказав перше, що спало на думку. Взагалі-то, якби я не придумав про живий куточок, то школу б уже закрили. Першокласників у нас, як не крути, всього двоє.

— А Остап Валерійович правду каже, — обережно втрутилася Парасина Павлівна. — Просто він опинився в екстремальній ситуації, от і вигадав про живий куточок.

— Дорогенькі, як ви не розумієте, що ми всі?! Ми всі тепер у екстремальній ситуації. Завтра ж усе одно виявиться, що в нас ні першокласників, ні живого куточка немає. Це все, нам клямка, колеги, точно вам кажу!

— Вибачте мені, — промовив Остап, скидаючи з себе перуку. — Я не мав цього робити. Просто згадав вашу, Павле Панасовичу, розповідь на педраді. Ну, про ваших колишніх тваринок.

— Ет, що там вже згадувати! Нема — то й нема. Я й сам як згадаю, бува, то наче отут! — він рубонув долонею собі коло горла. — Наче отут галушка стає — і ні туди ні сюди. Так мені гірко, так тоскно...

— А чого лишень один ваш Бублик вартий, Павле Панасовичу, — озвався Геннадій Васильович. — Ніколи не забуду, як я для нього траву косив за школою.

— Ой, не кажіть, не кажіть мені про Бублика! — здушеним голосом проказав директор. — Не... не кажіть, якщо... якщо не хочете моїх старечих сліз побачити.

— Та що там, — махнув рукою фізрук, — хіба ж ми не знаємо, як ви його любили. Я й досі не доберу, як це він утік.

— Ой, — директор таки змахнув з щоки скупу сльозу, — я винен. Забув закрити кліточку. Що й казати — якби був мій Бубличок, то ми б про завтра й не хвилювалися... Але все, годі, мовчіть! Не кажіть мені про нього ні слова.

— А я скажу, — раптом невідь-чому зрадів Остап. — І скажу, що я знаю, де ваш Бублик. Якщо Бублик — це той байбак у вашім кабінеті на фотографії.

— Байбак, байбак! — директор схопив молодого вчителя за обидві руки. — Як — знаєте?! Кажіть, не мовчіть, не мучте, Остапе Валерійовичу, не витягуйте з мене. Не витягуйте з мене серце своїм мовчанням!

— Я бачив вашого Бублика. І навіть знаю, де його нора.

— Ура!!! — зарепетували всі хором на чолі з директором.

— Отже, так, колеги! — поправив краватку і поли піджака Павло Панасович. — У нас з’явився шанс. Мусимо до завтра організувати в школі живий куточок. Ваше завдання: зараз ідете й просите дітей, щоб завтра до восьмої ранку принесли з дому якусь цікаву тваринку. Чули, Ніно Силівно?

— Чого ж не чула. Але не второпала до пуття. Яку Маринку?

— Та ні, не Маринку, — голосніше промовив директор, — а тваринку. Ну, там кролика, наприклад.

— На роликах?! — отетеріла Ніна Силівна.

— Ніно Силівно, вам дозволяю завтра не приходити на роботу. Зробіть собі відпочинок, добре? А ви, Геннадію Івановичу, подбайте, щоб наші старі кліточки та загорожі були справні. Та ще кормів. Кормів запасіть хоч якихось.

— Буде зроблено, — кивнув фізрук.

— Я допоможу Геннадію Івановичу з ремонтом кліток, — зголосився Остап.

— Гаразд. Тільки допізна тут не засиджуйтесь, Остапе, бо вночі у нас із вами буде важливіша справа.

— Яка?

— Ми поїдемо ловити Бублика.

До крові обдираючи гострим каменюччям руки й ноги, Вельзепер дряпався вище й вище вгору. Ось він вибрався на невеличке плато. Важко відсапуючись, озирнувся на переслідувачів. Двоє грішників трохи відстали, не вміючи так вправно, як Вельзепер, лазити стрімкими скелями. Проте недодідько відірвався не настільки, щоб дозволити собі перепочинок. Переслідувачі підтвердили свої серйозні наміри, погрозивши втікачеві кулаками й навіщось згадуючи Вельзеперову матір. Нечистий у відповідь показав кожному по дулі, набрав повні груди прогірклого від смоли та сірки повітря й подерся вище.

Їх вистежили вчора. Застали зненацька під час сну. Вельзепер і Ґорзулія спочивали в одній затишній печерці й, нічого лихого не підозрюючи, заснули. Отямилися від голосної розмови.

В печері вони вже були не самі. При самому вході двоє грішників розвели багаття і щось на ньому смажили. Вони не бачили Вельзепера з Ґорзулією лише тому, що ті лежали далі, в глибині печери, і там було темно.

— Не рухайся, — самими губами проказав недодідько. — Може, не помітять.

Але грішники помітили. І найгірше, що в світлі вогнища Вельзепер упізнав тих, від кого вони нещодавно втекли біля кажанятника. Як цим гицелям вдалося відкараскатися від кажанів, було загадкою, але не це тепер бентежило Вельзепера. Найбільше його мучила думка про те, що робити далі. А далі сталося таке.

Одному з людей закортіло піти до вітру. І він чомусь вирішив справити нужду в тому закамарку, де ховалися нечисті. Здоровенний грішник сунув просто на перелякану закохану парочку.

І коли чоловік підійшов упритул, Вельзепер з криком стрибнув йому назустріч і буцнув лобом у живіт. Той покотився покотом, обхопивши руками пузо, а недодідько, гукнувши Ґорзулії, щоб трималася біля нього, кинувся таранити другого грішника — ватажка. Той теж не сподівався нападу і так само аж перекинувся після удару в живіт.

Гонитва тривала недовго. Вельзепер дуже стомився, але через силу біг далі й далі, а от Ґорзулія... вона вкрай виснажилась. Кілька разів падала, і Вельзепер підіймав її.

— Ще трохи, Ґорзю, ще трошечки! — благав він кохану. — Нам ще небагато лишилося, небагато... Треба лиш на цей прискалок вилізти, Ґорзечко, а там буде печера з виходом нагору, давай-бо!..

— Я не можу, Вельзику, тікай сам, без мене, не можу я!..

— Давай, давай, — ледь не плачучи, Вельзепер підсаджував на камінь вимучену Ґорзулію.

А ззаду вже чулося тяжке дихання переслідувачів.

— Облиш мене, — знову промовила фурія, — тікай сам. Прошу тебе, тікай! — благала вона, опустившись на сірі камені.

Але Вельзепер ще намагався її підвести. Ґорзулія піддалася й спробувала дертися на скелю. Поруч невідь за що чіплявся Вельзепер. Але Ґорзулія раптом посунулася вниз. Недодідько з жахом помітив, що її тягне за ногу один з грішників.

— Тікай! — застогнала бісичка.

Вельзепер дивився в її очі — кольору небаченого неба — і був ладен знищити себе за те, що нічого не може зробити.