— Куди ж ми тоді? — стиха промовив фізрук. — Павле Панасовичу, куди ж тоді? Це ж наш дім.

— Не здаваймося, — підтримав дідуся Остап.

— Ну, гаразд, дорогенькі, — якось ніби переродився, помолодшав Павло Панасович. — Гаразд, є в мене план. Тільки попереджаю, юначе, — подивився він на Остапа, — попереджаю, що ви втрапили в халепу.

— Пусте! — посміхнувся Остап. — До халеп мені не звикати.

У школі все було готове до перевірки. За кілька хвилин після наради Павло Панасович ознайомив учителів з планом, якого всі мусили чітко дотримуватись. І, якщо пощастить, то їхню школу омине сумний жереб багатьох неперспективних на думку вищого керівництва невеличких сільських шкіл. Через брак учителів і учнів їх ліквідовували, тобто закривали назавжди.

План директора був такий:

1. Павло Панасович вдає, що він дуже радий інспекторам.

2. Парасина Павлівна вдає, що тюлю на вікнах і не повинно бути.

3. Геннадій Іванович вдає з себе сторожа.

4. Ніна Силівна вдає з себе прибиральницю.

5. Остап Валерійович по черзі вдає з себе Геннадія Івановича і Ніну Силівну.

Інспектори прибули за кілька хвилин до початку уроків.

Петро Бредович час від часу просив у Анжели Джолівни маленьке люстерко від пудрениці й уважно вивчав у ньому свою лискучу голову. Після нічних процедур інспекторова лисина рожевіла, неначе ніжна ранкова мальва. Сам він був сонний, але мав піднесений настрій.

Анжела Джолівна теж була в гуморі. Певно, на її настрої позначилися вчорашня вечеря й не менш смачний сьогоднішній сніданок.

Павло Панасович і Парасина Павлівна зустріли гостей на порозі школи.

— А ми вас вже зачекалися! — защебетав директор. — Як відпочили?

— Усе гаразд, — відповів Петро Бредович. — Ходімо вже перевіряти. Анжелочко Джолівно, все записуйте.

— Аякже, Петре Бредовичу, аякже, — закивала його помічниця і витягла з сумочки свій нотатник.

— З чого почнете? — поцікавився Павло Панасович, вдаючи, що йому взагалі-то байдуже, з чого перевіряльники почнуть свою роботу, бо в його школі, схоже, скрізь усе в порядку.

— Спочатку подивимось, як ваші діти займаються фізкультурою, чи немає перенавантажень, — рішуче промовив інспектор. — Де тут у вас спортзал?

— Авжеж, авжеж, — погодився директор. — Чули, Парасино Павлівно? Йдемо на фізкультуру. — Він непомітно підморгнув завучці.

Парасина Павлівна все зрозуміла і чимдуж дременула до вчительської.

— Що це з нею трапилось? — здивувалася Анжела Джолівна.

— Е-е... Мабуть, згадала, що праску забула вимкнути, — придумав Павло Панасович.

— Запишіть, Анжелочко Джолівно, — наказав головний інспектор, — так і запишіть: у школі відбуваються кричущі порушення пожежної безпеки.

— Добре, запишу, — відповіла товстуха, — але праска в учительській — це правильно. Вчителі завжди повинні мати охайний вигляд. Тут я б поставила плюс.

Тим часом захекана Парасина Павлівна ускочила в учительську.

— Ваш вихід, Ніно Силівно! — з порога випалила вона. — Затримайте їх, доки Остап Валерійович перевдягатиметься на фізрука!

Ніна Силівна вхопила відро і швабру й вирушила на бойове патрулювання коридорів.

Інспекторській делегації до спортзалу лишилось якихось десять метрів, коли це з-за рогу, просто на перевіряльників налетіла Ніна Силівна. Новоспечена прибиральниця з усього розгону вгатилася шваброю в черевики Петра Бредовича. Інспектор так і беркицьнувся на спину.

— Ой-ой! — покотилося лунким коридором. — Це неподобство!

— Вибачте! Перепрошую! — затанцював навколо збитого з ніг перевіряльника директор. — Давайте руку. Вибачте, будь ласка. Це наша прибиральниця Ніна Силівна. Даруйте їй, я вас прошу, просто вона дуже старанна. Вона так захоплюється. Так захоплюється своєю роботою, що часом навколо себе. Нічого навколо себе не бачить.

— Це свинство, я вам кажу! Справжнє свинство! — бубнів Петро Бредович. — Анжелочко Джолівно, негайно зафіксуйте цей інцидент.

Кілька хвилин було виграно, але ж Остап без халеп не може. Одягаючись, він поспіхом нап’яв кросівки не на ту ногу. Доки взувався-перевзувався, утратив кілька дорогоцінних хвилин.

— Геннадію Івановичу, — наказала завуч, — негайно перейміть їх і затримайте.

— А що я їм скажу? — спитав фізрук.

— Придумайте що-небудь. Ви ж сторож, зрештою.

Геннадій Іванович заступив інспекторам дорогу перед самісіньким спортзалом. Він, наче шлагбаум, виставив наперед себе свою палицю.

— Що трапилось? — вдав здивування директор. — Познайомтеся, це наш сторож Геннадій Іванович, — пояснив він перевіряльникам.

— Нічого не трапилось, — сердито промовив фізрук-сторож, — школою вештаються сторонні незнайомі люди. Це непорядок, Павле Панасовичу.

— Заспокойтеся, це наші гості — інспектори з обласного управління, — промовив директор, схвально підморгуючи Геннадію Васильовичу. — Пропустіть нас.

— Ще чого! — пирхнув той. — А як щось пропаде, — хто тоді відповідатиме? Я?! Нехай спочатку покажуть документи, що вони справді інспектори, а не махлярі якісь.

— Нічого не поробиш, — вибачливо стенув плечима Павло Панасович, — отакі добросовісні люди в нашій школі працюють. Доведеться показувати ваші посвідчення.

Поки Петро Бредович і Анжела Джолівна шукали документи, за спиною Геннадія Івановича до спортзалу прослизнув Остап.

— Документи в порядку, — промовив колишній фізрук, а тепер сторож Геннадій Іванович, віддаючи інспекторам посвідчення. — Проходьте, будь ласка.

Він відчинив перед Петром Бредовичем двері.

— Я цієї бюрократії вам просто так не подарую! — роздратовано гарикнув головний перевіряльник, переступив поріг спортивного залу — і раптом... хтось вимкнув світло. Точніше, світ. Хтось вимкнув увесь світ.

Світ потьмарився в очах Вельзепера, коли він побачив її.

О, як же його серце гупало в ребра, шукаючи виходу з кістяної клітки! Як же воно билося й тріпотіло!..

Недодідько ще не йняв віри своїм очам, а кляте серце вже невідь-звідки взяло крила і намагається випурхнути з грудей, вихопитись — і полинути просто до неї! Бідолашному кажанолову знадобилося кілька хвилин, щоб опанувати себе і нарешті збагнути: йому не ввижається, він таки бачить перед собою Ґорзулію. І тоді він закричав:

— Стійте! Зупиніться, кажу вам!..

Коли чортолови вивезли свою здобич у Долину, поглядам полонених відкрилися безкінечні поля з казанами та величезними сковородами. Вельзепер уже тут бував і бачив усе це, але ж тоді в казанах та сковородах сиділи грішники — люди, що за життя наробили пребагато недобрих справ і мусили за всі свої негідні вчинки терпіти муки. Нині ж на місці грішників були Вельзеперові одноплемінники — нечисті всіх мастей і рангів. Окрім найвищого начальства.

— А де ж наші чільники? — спитав недодідько у братів по нещастю. — Щось я нікого з верхівки не бачу.

— Дурні вони в казанах сидіти! — пирхнув Довбня. — Вони давно всі десь нагорі, на теплих островах під сонцем ніжаться.

— Тепер ясно, — промовив Вельзепер. — А то ж я дивлюся, що вищого за гаспида нікого немає.

— Бо так завжди було, — подав голос Копито. — Начальство тільки кричить, що про нас дбає, а як тільки запахне смаленим, то простий чорт їм попід хвіст! Вони лише своєю шкурою переймаються, самі собі дають раду, а ми хоч би й усі до чортової матері виздихали — їм байдуже! Далеко ходити не треба, ось вам наочний приклад! — з цими словами зв’язаний Копито, як міг, брикнув такого ж зв’язаного Люцивула. — У-у, шкура!

І тут Вельзепер побачив Ґорзулію. Вона сиділа в казані, повз який саме проїжджала їхня пересувна клітка. Доки недодідько отямлювався від несподіванки, грішники котили полонених далі й далі.

— Стійте! — Вельзепер і сам не сподівався від себе такої сміливості. — Зупиніться, кажу вам! — закричав він до полонителів. — Стійте, я маю вам щось сказати!