— Прошу, прошу, проходьте, — гостинно зазивав інспекторів до свого кабінету Павло Панасович. А Остапові він прошепотів на вухо: — І ви заходьте, мені буде спокійніше. Все ж не сам-на-сам з ними залишуся.

Тож Остап також зайшов услід за перевіряльниками.

— Прошу сідати, — припрошував директор. — У ногах нема. Я маю на увазі правду. Правди в ногах немає, тож сідайте.

Гості заходилися вмощуватися на стільцях. І Остап разом з ними. Але ж не був би він Остапом Квіточкою, якби й тут не зазнав халепи. Обшивка стільців у директорському кабінеті була зеленою. Кактуси, як відомо, теж зелені. Не дивно, що Остап не помітив на сидінні колючу рослину, яку Павло Панасович забувся прибрати.

— Ой, мамочко! — заверещав юнак і ледь не луснувся маківкою об стелю — так високо він підскочив.

— Бачу, в вашій школі не тільки живий, а ще й зелений куточок є, — зрадів головний інспектор, коли всі побачили в Остапових руках кактус.

— Ага, є, — трохи розгубився Павло Панасович. — Вибачте, це я зранку хотів пересадити. Перепрошую, Остапе Валерійовичу. Сідайте вже, не стійте.

Остап подякував, але залишився стояти.

— То як доїхали, Василю Васильовичу? — вирішив згладити ситуацію директор.

— Та нічого. Я ж на службовій машині. Давайте краще перейдемо до справи. Я, звісно, вже дещо побачив у вашій школі, про дещо довідався, але дуже хочеться почути думку моїх колег. Вони, сподіваюся, плідно попрацювали тут цих кілька днів і мають що сказати.

— А що тут казати, — відчеканив Петро Бредович, — закривати треба школу, Василю Васильовичу, не буде з неї толку. Суцільні порушення та недоліки.

Павло Панасович засовався на стільці, наче це не Остап, а він хвилину тому з усього маху всівся на кактус.

— Невже все так погано? — з досадою вимовив головний інспектор. — А на перший погляд і не скажеш.

— Хибне враження, — запевнив начальника Петро Бредович. — Вам просто замилили очі. Але проти фактів нічого не вдієш. А вони невтішні.

— Гаразд, гаразд, — чомусь захвилювався Василь Васильович, — давайте вже ті факти. Тільки приберіть нарешті руку з голови! Чого ви за неї тримаєтесь?

— Та пусте, — знітився й почервонів Петро Бредович, — не відволікаймось на дрібниці. Нехай краще Анжела Джолівна ознайомить вас із нашими спостереженнями та зауваженнями.

Насправді на інспекторовій голові були ніякі не дрібниці. Після третього сеансу відновлення волосся, який відбувся минулої ночі, його лисина перетворилася з червоної на криваву. Будь-яка невтаємничена людина, побачивши інспекторову голову, подумала б, що Петро Бредович дивом вижив у якійсь катастрофі. Або що він їхав на мотоциклі без шолома, а в мотоциклі відмовили гальма і Петрові Бредовичу довелося гальмувати лисиною об асфальт. Або, може, що він брав участь у підкоренні найвищої вершини світу, але зірвався з самого верху. Голова пекла нестерпно, тому інспектор був сьогодні особливо сердитий.

— Що ж, — схвально кивнув Василь Васильович, — Анжело Джолівно, кажіть нам, що там у вас записано. Про які порушення йдеться?

— Авжеж, — кивнула Анжела Джолівна. — Слухайте. Ось, що ми вважаємо за недоліки: по-перше, в школі мало дітей, по-друге, мало вчителів, особливо молодих, по-третє, трапляються навіть злочини...

— Дозвольте не погодитись! — обірвав її директор школи. — Дозвольте з вами. Посперечатись, я маю на увазі. Дітей у нас справді малувато, але ж вони є. І їх треба вчити. Це по-перше. По-друге, молоді вчителі є, та ще й які! Василю Васильовичу, ви ж самі вже трохи познайомилися з нашим Остапом Валерійовичем. Такого вчителя, скажу вам, ще пошукати...

— Добре-добре, тут я з вами згоден, — кивнув головний інспектор. — Не хвилюйтеся. Анжело Джолівно, от ви зараз вказали на деякі недоліки. А я хотів би ще почути якісь пропозиції щодо їх усунення. Ми ж не можемо отак одразу рубати з плеча і закривати цілу школу.

— Можемо! — не витерпів Петро Бредович. В пориві інспекторського азарту він навіть зірвався зі свого стільця й підскочив до Василя Васильовича. — Ми мусимо зачинити цю підступну школу! Якби ви знали, як тут цілих два дні збиткувалися з інспекторів, тобто з нас! Мене двічі підсікали шваброю! Мене обливали з відра! Мені вимикали світло!..

— Ви боїтеся темряви? — звів брови Василь Васильович.

— Та ні, але все це було ретельно сплановано!..

— Даруйте, проте ви сильно перебільшуєте, — заперечив Павло Панасович. — Я згоден: були деякі упущення з нашого боку, але навмисне ми проти вас нічого не мали.

— І мені здається, — подав голос Остап, — що Петро Бредович дещо стомився, тому трохи плутає грішне з праведним.

— Та брешуть! Брешуть вони, Василю Васильовичу! Тут їх ціла банда! Особливо небезпечна та баба зі шваброю! То справжня розбійниця! — Петро Бредович так розходився, що став розмахувати перед обличчям свого начальника руками. Отже, нарешті перестав прикривати свою змучену бичкотерапією голову.

— Заждіть-заждіть, — ледь не впав зі стільця Василь Васильович. — Колего, а що це з вашою головою?! Матінко рідна! Та у вас же вавка на всю голову! Ви хворі, Петре Бредовичу! Сядьте, сядьте, я вас прошу, і заспокойтеся.

— Брехня! — не вгавав інспектор. — Вавка тут ролі не грає!

— Негайно припиніть! — не витримавши, гаркнув головний перевіряльник. — Не знаю, об якого дуба ви набили собі таку вавеху, але у вас явно зараз не всі вдома. Отож сидіть і не ганьбіть ні мене, ні все наше облвно. Анжело Джолівно, сподіваюся, хоч ви при своєму розумі?

— Авжеж, Василю Васильовичу, — чомусь почервоніла жінка.

— Ну, то скажіть: ви ж не тільки шукали недоліків у цій школі? Ви ж, напевне, мусили й проаналізувати їх і подумати, як з ними боротись? Які ви запропонуєте рецепти їх усунення?

— Так-так, — дрібно закивала збита з пантелику такою несподіваною ситуацією Анжела Джолівна. Тремтячими руками вона почала перебирати аркуші свого записника. — Рецепти... рецепти... є в мене рецепти, аякже. Ось, наприклад. Є, якже. Ось. На три склянки борошна берете гранчасту склянку сироватки...

— Анжело Джолівно! — Василь Васильович був на межі. — Яка сироватка?!

— Ну... як це... ну... на вареники з вишнями...

— Ви хочете мене зганьбити на весь світ?! — репетував головний перевіряльник. — Я волію почути, що ви пропонуєте зробити для залучення молодих спеціалістів у сільські школи?!

— Вибачте, це не та сторінка. Зараз, зараз буде, зачекайте. А ось... мабуть. Щоб молодих спеціалістів залучити, так?

— Так, Анжело Джолівно! Які ваші думки з цього приводу?

— Отакий рецепт: берете телятко, намащуєте лисину сметаною і даєте йому облиза... облизати...

— Анжело Джолівно!!! ЗМИЛУЙТЕСЬ!!! — зі сльозами на очах єрепенився Василь Васильович. — Яке телятко?!!

— Байдуже, — подав і свою баночку на свячену воду Петро Бредович. — Можна теличку, а можна й бичечка. Тільки попереджаю: в них язики — наче наждачний папір.

— Ну все! З мене досить! — Василь Васильович схопився на ноги. — Один хворий на всю голову, інша читає мені про вареники з вишнями і сметану!.. Мій терпець луснув! Негайно йдіть до машини і сидіть там як миші. Я сам інспектуватиму цю школу. Сам з усім розберуся. Вибачте, Павле Панасовичу. Нічого подібного я ще зроду не чув. Вибачте.

— Не переймайтеся так. Ходімо краще дивитися на наш живий куточок, — вдоволено проказав директор. — Ведіть нас, Остапе Валерійовичу.

Оновлений живий куточок тішив око Павла Панасовича. Директор аж світився, йдучи мінізвіринцем поруч з головним шкільним інспектором області.

У відремонтованих і вичищених кліточках, клітках і загонах походжали кури, індики, сиділи, хрумаючи буряками та морквою, кролики й нутрії, стояли, жуючи сіно, кози та вівці. Тварини трохи обвиклися на новому місці й тепер з цікавістю проводжали поглядами всіх, хто минав їхні несподівані житла.

Однак біля однієї невеликої загорожі робилося щось неймовірне. Там зібралися чи не всі школярі. Неважко було здогадатися, хто став її мешканцем. Усі скупчилися біля вольєра, у який минулої ночі директор і Остап принесли Бублика.