— До чортової матері! — навіснів «Толичок». — Службовий транспорт викрали! Та ж там сама лише мигалка сорок гривень коштує!

— Вона ж у вас через раз. Блимає, я маю на увазі, — промовив Павло Панасович.

— Ну триндиць чи не триндиць! Через раз. Ну, двадцять гривень — теж гроші. — Пустіть мене до телефону, зараз тут буде автобус підкріплення! Зараз тут буде до чортової матері здоровенних хлопців з балончиками! Зараз усім будуть суцільні триндиці, ви мене знаєте!..

Остап, дядько Тягнирядно і гуска мовчки спостерігали за колотнечею біля директорського кабінету, господар якого намагався вести перемовини з міліціонером.

— Ніякої чортової матері і ніяких триндиців, дорогенький. Жодних триндиців у моїй школі не буде. І знаєте чому? Бо ми з вами розумні люди і бачимо. Бачимо, що міліція вже приїхала і нікого не треба. Не треба більше нікого турбувати.

— Тиць-триндиць! Приїхала? — дільничний втупився у вікно. — А де автобус? Чим вони приїхали?

— Вони, тобто ви, приїхали на велосипеді, — відповів директор.

— А, то ви знущатися надумали! — міліціонерів голос заспівав тоненькою дудочкою.

— Зовсім ні. Навпаки. Ви прибули ще до того, як стався злочин. Правильно?

— Правильно.

— Про що це свідчить, дорогий наш?

— Про що?

— Про вашу виняткову професійну проникливість. Це ж треба! Треба ж бути таким професіоналом: крадіжка лише мала статися, а ви вже її передбачили. І прибули на місце події! Браво!

— Правда? — міліціонер задумався. — А що ж ви думали. Я крутий сищик. В мене залізна інтуїція.

— От бачиш, — завуч погладила міліціонера по плечу, — ти й сам упораєшся.

— Раз плюнути. Я ще й не такі крадіжки розкривав.

— То йдіть, дорогенький, — полегшено зітхнув директор. — Ідіть. В нас через п’ять хвилин урок починається. Тож робімо. Робімо кожен свою роботу: ми будемо вчити діток, а ви вже давайте собі раду зі злочинцями. Ідіть собі. Бо до мене ось ще й люди якісь. Ви ж до мене, шановні? Чого вам?

Через напружену суперечку ніхто й не бачив, що вже кілька хвилин за всім, що відбувається, стежить дивна парочка — худий лисий пан у строгому сірому костюмі й огрядна пані в рожевій сукні і з високим начосом на голові. І не просто стежать — пані ще й щось ретельно записує у товстий нотатник.

— Ви записали, Анжело Джолівно? — звернувся дядечко з суворим обличчям до своєї супутниці.

— Так, Петре Бредовичу. Цього буде більше, ніж достатньо, щоб закрити цю, так би мовити, школу.

— Як це, закрити? — в один голос промовили директор і завучка.

— Хто ви такі, зрештою? — додав директор.

— Отак, — спокійно відповіла товстуха, демонстративно зачиняючи перед носом в отетерілого Павла Панасовича двері його власного кабінету.

— В десяточку, Анжелочко! — закоханим голосом проспівав худорлявий. — До речі, я вам сьогодні казав, що ви чудово виглядаєте?

Пані перегорнула кілька сторінок свого блокнота і, вдоволено щось там підкресливши, відповіла:

— Вже тричі.

— Слухайте, це ж маячня якась! — розхвилювався Павло Панасович. — Хтось мені пояснить, що тут відбувається? Хто ви такі?

— Ага, — докинув Гніденко, — покажіть свої документи.

— А ви хто такий будете? — строго спитав незнайомець.

— Дільничний Трин... денко. Тобто Гніденко.

— Гаразд, ось наші документи, — худий пан подав міліціонерові посвідчення.

— Зараз розберемося, — дільничний розкрив документ. — Ага. Обласне управління народної освіти. Петро Бредович Нужненко, старший інспектор. І ще одне посвідчення. Ага. Анжела Джолівна Марущак, старший помічник старшого інспектора. Все ясно. По-моєму, Павле Панасовичу, — прорік міліціонер, — оце і є повний триндиць.

— З області. Перевірка. — Завуч ледь не сіла на підлогу. — Як же це, Павле Панасовичу? З першого ж дня... Ніхто не попередив.

— А отак, — посунула на Парасину Павлівну старша помічниця. — Маємо намір вашу школу закрити. Тому й без попередження, для більшої об’єктивності, так сказати.

— Ну, знаєте... Ну, дорогенькі... Це ж грім серед ясного неба, — плямкав, наче риба на березі, Павло Панасович. — Не годиться отак. Не можна. Що ж це — зразу закривати? Що ж це?..

— Не одразу, — заперечив Петро Бредович. — Хоча могли б. Бо найперший аргумент перевершив усі наші сподівання: в школі трапляються крадіжки майна.

— Та які крадіжки? — підскочив дільничний. — От попалися! Та це ж я тут на базі школи відпрацьовую навчальну тривогу! От простаки, на таке клюнули.

— Якщо й так, — стояв на своєму старший інспектор, — але ж у вас мало того, що дітей мало, то ще й учителів бракує. У вас зовсім відсутні молоді кадри.

— Як це відсутні? — стрепенулася Парасина Павлівна. — Є в нас молоді кадри.

— Де є? — в один голос спитали Петро Бредович, Анжела Джолівна і Павло Панасович. Найголосніше спитав Павло Панасович.

— Ось же, — завуч показала на Остапа, який з гускою під пахвою стояв перед усім товариством ні живий ні мертвий.

— Оце? — з неприхованим подивом спитали Петро Бредович, Анжела Джолівна і Павло Панасович. Найменше приховував свій подив Павло Панасович.

— Я? — Остап вільною рукою тицьнув себе пальцем у груди і про всяк випадок роззирнувся.

— Ну, підтвердьте, Павле Панасовичу, — Парасина Павлівна несамовито подавала директорові знаки очима.

— Ну... так, — по хвилі заціпеніння обізвався директор. — Познайомтесь, це Остап Валерійович — наш молодий. Тобто наш молодий спеціаліст, надія нашої Глинятинської школи.

— Ви запевняєте, що цей... гм... суб’єкт — учитель? — Петро Бредович обійшов довкола Остапа, прискіпливо приглядаючись до його вбрання. — І що ж він викладатиме?

— Мабуть, опудалознавство, — пирхнула старша помічниця старшого інспектора. — На власному прикладі.

— В десяточку, Анжелочко, — закотив очі пан Петро.

Павло Панасович не знав, що на це сказати. Він почувався незручно ще й через те, що йому увесь час треба було підтримувати штани.

Але виручив сам Остап.

— Я саме зараз іду на урок історії, — впевнено промовив хлопець. — І розповідатиму про Римську імперію. А щоб учні краще, з цікавістю сприймали матеріал, я вбрався в давньоримську одіж — тогу.

— Гм, — гмикнув Петро Бредович і прошепотів щось на вухо своїй помічниці.

Анжела Джолівна записала щось у блокнот.

— Що ж, припустімо, — зібравшись з думками, вів далі інспектор. — То, може, юначе, поясните нам, навіщо вам гуска?

— Гуска? — на мить спантеличився Остап.

— Еге ж, оця гуска вам навіщо? Тільки не кажіть, що це давня глинятинська педагогічна традиція — ходити на урок з гускою. То як?

— Дуже просто, — відповів Остап. — Я збираюся повідати дітям загальновідому легенду про те, як гуси врятували Рим від нападу галлів. А гуска буде як наочний матеріал. Вона продемонструє класу, що гуси справді здатні доволі голосно й пронизливо кричати.

Ніби на підтвердження Остапових слів гуска заґелґотала на весь коридор.

— Гм, — тільки й видав інспектор і знову припав устами до вуха напарниці.

Та знову зробила запис у нотатнику й задумливо закивала.

— Що ж, — нарешті резюмував Петро Бредович, — ми будемо вас три дні перевіряти. Доведете, що ваша школа чимось особлива, що навчання в ній цікаве й ефективне, — ми так і доповімо нашому головному інспектору. Він, до речі, теж прибуде. Через два дні. Але, майте на увазі, ми з Анжелочкою Джолівною — фахівці вищої марки. Вже як перевіримо, то вас закриють умить. Можете не переживати.

— То що, Петре Бредовичу, — додала Анжела Джолівна, — думаю, на сьогодні досить попрацювали?

— В десяточку, Анжелочко, — проворкотав інспектор. — Сподіваюся, дирекція школи подбає про наше житло й відпочинок на ці дні?

— Я подбаю, — подав голос дядько Тягнирядно, — ходімо, в мене зупинитесь. Буде вам і нічліг, і відпочинок. Гайда, там моя Галя саме вареники затіяла.

Потім обернувся до Остапа:

— Ну, щасти, Остапе. Після обіду я прийду і відведу тебе до кума. Там же й речі твої... Поживеш перший час у нього.