Ага! Ось і рештки розбитого літака, вони ще курили, це була купа горілого наїжаченого залізяччя — Заффі обійшла її боком, знову почула спів півня, обійшла будівлю ферми і опинилася перед стодолою.

Заффі склала руки на грудях, вчепилася пальцями в плечі. Вона стоїть у коридорі і зазирає до бездонної пустки.

Ворота до стодоли якраз прочинилися. Поволі, зі скрипом, мов у поганому сні чи в історії з привидами. Заффі, закам’янівши, не могла відвести очей: ніхто не штовхав ті ворота, вони відчинялись самі! Аж ні, був... ні, не хтось, радше щось — повзуче, чорно-червоне... Блискавично, здригнувшись, Заффі збагнула: це ж der Teufel, диявол, і водночас der schwarzen Mann, жахлива чорна людина з відомої лічилки, та, яка приходить по вас уночі, аби вкрасти й убити! Wer hat Angst vorm schwarzen Mann? Хто боїться чорного чоловіка? На ньому диявольський однострій кольору хакі, брудний, подертий, залитий кров’ю; це ж він хотів убити їх усіх минулої ночі, це ж його літак розбився й палав, але чорт не згорів, чорт невмирущий, він цілу ніч чекав у стодолі, ніби знав, що вранці прийде вона — і, будь ласка, повзе тепер до неї, мов змій, чорношкірий, з величезними червоними очима, з висолопленим червоним язиком, простягає до неї руки, пожирає виряченими очима, тепер вона чує його голос, він повторює одне й те саме слово: «Water!»[26] — ось чого він хоче — «Water! Water!»; певно, це щось із чорної магії, так у його краю називають смерть. «Please little girl! Please get me some water!»[27] Сичить натужно, стікаючи потом і кров’ю, тягнучи руки до неї — а Заффі безмовно, без жодного крику, без жодної думки, холодна й невидима, достоту ідея, лине вгору, у небо.

Новина швидко поширюється. Заффі, її мати, сусідки, кюре, старі — усі сходяться до стодоли, де вночі чаївся диявол. Сходяться, озброєні вилами і рушницями. Його оточують, закидають погрозами, проклинають — але він залишається там, на порозі стодоли, лицем до землі, у спаленому скривавленому шматті однострою чорного диявола.

Wer hat Angst vorm schwarzen Mann? Однак він не прикидається: він не рухається — і не поворухнеться вже ніколи.

Усе це матуся розповість їй згодом. А в її спогадах, що перетворилися на сон, коли Заффі прибігає додому з криком, щоби попередити всіх, з її вуст ніби й злітають слова: «Der Teufel! Чорт! Отам! У стодолі!» — але жодного звуку не чути. Вона махає руками («Там! У стодолі!»), і на неї дивляться, насупивши брови і хитаючи головою: «Бідне дитя, бідна малеча...».

І третю ніч Заффі не стулила очей. Коли у дверях заскрипів ключ Рафаеля, була восьма ранку.

Її чоловік повернувся раніше. Сів на перший же ранковий літак, палаючи від нетерплячки нарешті побачити свою маленьку родину. Просунувши голову в двері вітальні, він бачить, як його дружина сидить на дивані зі стуленими колінами і не відводить очей від мовчазного радіоприймача.

— Заффі? Наш Еміль спить? Усе гаразд?

Вона на нього дивиться, не відповідаючи, не розуміючи, пробує підвестися, але залишається, мов скам’яніла, на місці.

— Розкажи мені, що ти робила ці три дні... Погода стояла гарна, ви ходили гуляти?

Обличчям Заффі пробігають брижі занепокоєння.

— Гарна погода? — бурмоче вона. — Не знаю... Можливо... А як... там, де ти був?

— Кохана, — каже їй Рафаель.

Він стає на коліна на килимі поруч із нею, притуляється щокою до її стегна і обіймає її тіло руками.

— Я постійно думав про вас! Ти не уявляєш, як мені вас бракувало!

— Мені також, — після паузи відгукується Заффі.

— Ти наче змерзла. Хочеш, зроблю тобі чаю? Гарна думка! Зроблю смачного гарячого чаю... Чекай!

Заффі чекає.

Рафаель повертається з чаєм, ставить тацю на столик перед дружиною і цілує її в чоло.

— Дякую, — каже вона. І додає перед першим ковтком: — Смачно.

Отже, без змін, — думає собі Рафаель. Ліпше їй не стало, материнство не зцілило її. І, зневірений, він риється у валізі, шукаючи торбинку з туалетним приладдям, потім зачиняється у ванній кімнаті, приймаєш душ, голиться. А коли виходить, бачить, що Заффі сидить у тій самій позі. Чай охолов, а вона його й не торкалася.

Тим часом прокидається Еміль. Певно, він забруднив пелюшки: у жалісному плачі вчувається відчуття дискомфорту.

Кожному власні проблеми видаються найприкрішими, згодні? Цієї миті головна проблема Еміля — це закаляні пелюшки, сечова кислота, що обпікає ніжну шкіру сідничок і ніжок. І не смійтеся — з вами таке теж траплялося. І цілком імовірно, що ви матимете цю проблему в майбутньому.

Весна бере своє, у дворі будинку на вулиці Сени співають і стрибають інші птахи, дикий виноград вкривається ніжно-зеленими листочками.

Міланські концерти із захватом хвалять, імпресаріо Рафаеля Лепажа отримує запрошення від престижної паризької концертної зали влаштувати його сольний виступ у квітні.

А втім, успіх у публічному житті перетворює складнощі в приватному житті Рафаеля на нестерпні. Використавши весь свій авторитет, він фотографує своїх дружину і сина та надсилає кілька знімків матері до Бургундії (зокрема те єдине фото, на якому Заффі усміхнена).

«Справи мусять залагодитися, — каже собі Рафаель. — Необхідно покласти край гротескному застою! Якщо терпіти його і далі, то буде лише гірше. Немає жодних причин, щоби ми троє не мали щастя! Заффі, благаю, живи! Це шлюб, його створено заради життя, мій синок потребує справжньої матері, щоби розмовляти з нею, щоби співати, щоб вона навчала його життя і світу. Заффі, дорога моя Заффі! Повернися до мого ліжка!»

Вони не кохалися з перших тижнів її вагітності. Він не силує її. Просто тримає вночі у своїх обіймах і намагається заспокоїти, призвичаїти, привчити до довіри. Пестить її руками й словами, нарешті проникає в неї з такою ніжністю, що ледве стримує сльози. А вона кориться. Просто кориться йому — не більше. І знову не спить поруч із ним, замість не спати в бібліотеці. А коли вони кохаються, вона не знімає з себе нічної сорочки, соромлячись показувати йому живіт із жахливою зубатою посмішкою. Та все приймає його у своє тіло. Дозволяє насолоджуватись, як і раніше — розважно, поволі. Усміхається і розмовляє, відсутня за маскою усмішки й слів.

Отаким є шлюб Лепажів — слід визнати, не вельми блискучим — під час великого сольного концерту, що його Рафаель грає в середині квітня 1958 року. А втім, того дня все змінюється.

Близько десятої ранку Рафаель тихенько награє на флейті-бас фрагмент, який планує зіграти на біс. Це має стати його подарунком публіці — несподівана заміна інструмента: зупинивши сліпучу віртуозність тону, до якої він їх привчив своєю флейтою Луї Лота, Рафаель бере інструмент марки «Rudall Carte»[28] і грає складний задумливий фрагмент... після чого залишається тільки встати в цілковитій тиші і піти без оплесків, аби слухачі зберегли в собі щойно почуті вишукані вібрації.

Та посеред фрагмента бас-флейта Рафаеля випускає фальшиву ноту.

— Дідько!

Він роздратовано зупиняється. Проблема йому відома: коли він знімає лівий вказівець із клапана «до», заглушка залишається на місці, тому наступний «до-дієз» нагадує здушене ржаве «до». Ця особливість завжди була слабким місцем цієї флейти: вона подібна до літньої пані, у якої час від часу слабне й підкошується ліва нога; і немає іншого виходу, як відвести її на прийом до фахівця.

Звісно, він може відмовитися від гри на біс саме з цим інструментом — адже фрагмент не зазначено у програмі — і все одно дратується. Коли Рафаель формулює якесь бажання — байдуже, подумки чи вголос, — то не любить перепон. З іншого боку, як ми вже помітили, у цей час він у досить мінливому гуморі.

Раптом йому спадає на думку спосіб убити двох качок одним пострілом: ремонт флейти він покладе на плечі Заффі. Майстер мешкає у кварталі Маре, на вулиці Короля Сицилії, словом, неподалік; вона може сходити до нього пішки, захопивши й Еміля у візку. Погода чудова, від прогулянки їй стане тільки ліпше... ідея йому до вподоби.