Знаю, — думає Андраш. Знаю, авжеж. Саме тоді здивованій юнці натрапляють на очі татів членський білет «Штурмових загонів» і посвідчення з генеалогічним древом родини, де доводиться їхнє арійське походження у третьому коліні, і вона хапається за голову: «Як?! Він?! Її милий Vati, що так любив тваринок? Це неможливо!». І так далі.

Однак схожий на скреготіння ро́бота голос Заффі раптом відхиляється в несподіваний бік.

— Одного ранку я спустилася по пошту, там був лист від месьє Ферра, мого колишнього вчителя французької. Він повернувся до Франції, до Ліона, і вирішив надіслати мені листа. А якщо бути точною, п’ять листів. Не від нього. Від фірми «Байєр». Йому було відомо, що мій тато працював у Леверкузені. Листи були оприлюднені у Франції, їх надрукували в одній газеті, тож він мені якраз це й надіслав — сторінку французької газети з листами «Байєра» до Аушвіцу. Я їх знаю на пам’ять. Досліди зі снодійним. Замовлення на сто п’ятдесят жінок. Торг. Отримання замовлення. Жінки надто худі, та все ж їх приймають. Здійснюють дослід. Дякуємо, все минуло чудово. Вони всі померли. Ми вам невдовзі напишемо знову.

Голос Заффі згасає. Єдиний звук — невпинне тривожне гудіння автівок на бульварі під ними, вони проносяться і зникають... Андраш заплющує очі. Його руки стискають поручень мосту, ніби хочуть розірвати його. Хоч як довго він іще житиме, обов’язково знайдеться невідома йому історія. Щоразу йому здається, буцімто він обходить її, але ж ні, завжди з’явиться хтось і розкаже про наступну драму, ще одне жахіття — це ж буквально невичерпний потік історій! Письменники мають молитися на Гітлера!

— Я читаю це, — уперто веде далі Заффі, — і просто не знаю... Не знаю, і все. Піднімаюся до тата. Він сидить у своєму фотелі. Я кладу аркуш із газети перед його очима — вони в нього такі само зелені, як і в мене, зір у нього чудовий, — і я бачу, як він читає, потім припиняє читати, і я запитую в нього: «Ну? То ти знав? Знав про це, га? Адже твій фах — снодійне. Отже, тобі розповідали про ці досліди...».

Поки Заффі говорить, вона ні на мить не відводить очей від гидкої панорами нетрів Нантера. Ані на мить її голос не ухиляється від прямої лінії однакових нот кольору сірого металу.

— І знаєш, що? Я горлаю. Читаю листи вголос йому на праве вухо — і горлаю. Хапаю його за плечі, струшую, штовхаю. Він мов кам’яний. Важкий і твердий — брила заперечення. Навіть його очі закам’яніли. Того вечора він помер.

Чи Заффі дійсно кричала того дня на вухо батькові? Насправді вона не знає. Їй здається, ніби так, ніби кричала чи принаймні читала вголос, але вона зовсім не впевнена.

— Чотири! — кричить Еміль, радісно підбігаючи до дорослих. — Я вбив чотири машинки, Апу!

— Чотири... убив... — виснажено бурмоче Андраш. — Так, але якого кольору? Я забув сказати тобі — за червоні дають нараховують балів, аніж за сині.

І знову замовкає.

В автобусі, що везе їх до Парижа, він обіймає зсудомлені плечі Заффі й шепоче їй на вухо:

— Виходить, німці також торгуються... Це недобре. Бо якщо німці почнуть торгуватися, то що робити тоді нам, євреям?

Проте Заффі не сміється з його жарту, та він не сміється і сам.

Коли наступного разу вони опиняються голі в ліжку, Андрашеві нічого не вдається. Тіла зчіплюються, рвуть одне одного, стікають потом — але кохатися їм не виходить.

А наступного разу (Еміля немає, він нагорі, у мадам Блюменталь, об’їдається цукерками, грає з котом і ввічливо слухає, мало що розуміючи, оповідь на їдиш про складне життя) — наступного разу із самого центру їхніх обіймів, яке є плутаниною не лише членів тіла, а й темних спогадів, ненависті й утрат, виплескується лють: вони кохаються і водночас Андраш долонею лівої руки повільно, задумливо хляпає Заффі. Андрашева рука дедалі падає й падає на її обличчя, і Заффі не пручається, не намагається ухилитися, навпаки, повністю віддається коханцеві, нічого не залишаючи ні собі, ні чоловікові, ні синочку. Зрештою, немає жодної причини, аби все це припинилося до її смерті — до того, як, охопивши шию Заффі своїми великими й дужими руками дитини-мученика, яка стала дорослою, вбиваючи в Заффі її глухого апоплексичного тата, глухий і апоплексичний німецький народ, есесівців і «Схрещені стріли», сусідку-католичку з Буди, яка плюнула якось у його матір, а найбільше власну бездіяльність, власне безсилля, Андраш придушить Заффі, в агонії спустивши в неї свою власну душу. Авжеж, я переконана, вони могли б до цього дійти цього розжареного серпневого дня, єдині в цілому світі, тріпочучись, задихаючись, обливаючись потом, разом пірнаючи у слизьку безодню мовчанки і шалу... але не дійшли.

Приходить осінь, спека, мов улітку. Достоту як Друга світова війна співпала в Європі з низкою безпрецедентно холодних зим, нині температура не нижча за гарячу ситуацію на політичних фронтах: таке враження, ніби в надзвичайні миті між космосом і дріб’язковим існуванням людців встановлюється дивовижна гармонія. Поволі минають напружені і спекотні тижні вересня, прихід жовтня нічого не змінює: дерева вперто тримаються за своє листя, тече рікою кров, парижанки гуляють у легких літніх сукнях, за кожного вбитого поліціянта кладуть голови десятеро алжирців.

Андраш і Заффі ще ніколи не були такі близькі. Хоча вони не повертаються до теми своїх політичних переконань, поводяться, утім, так, ніби між ними впали всі перепони — вони їх прибрали силою свого еротичного шалу. Заффі відчує, що позбулася тягаря свого дитинства — ніби після десяти років сеансів психоаналізу. Тепер вона легка, прозора, молодша — і значно уважніша. Світ, що її оточує, нарешті починає проникати в неї — через очі, вуха і ніс, — та найдужче за допомогою слів Андраша.

Вона його слухає.

Сьогодні 8 жовтня, він розмовляє без ладу, голосно й швидко, міряючи майстерню кроками. Еміля, який стрибнув йому на шию ще з порогу — «Апу! Едесапа!» — посадили на підлогу, а по тому безжально відправили грати у двір.

Насправді Андраш радше кричить, ніж говорить. Кричить, що отут — отут! — французи вже перейшли межу.

— Заффі, тобі відомо, що таке комендантська година?

Авжеж, Заффі це добре відомо, але вона сумнівається, що її спогади з німецького дитинства будуть доречні у цьому випадку.

— Комендантська година тільки для мусульман! І це лише через двадцять років після комендантської години тільки для євреїв! Усе те саме! Те саме! Тільки для мусульман вона триває вісім з половиною годин, а для євреїв тривала лише вісім! Авжеж, не годиться євреям порівнювати себе з якимись мусульманами! Але ж усе те саме! Знаєш, чому мадам Блюменталь така самотня? Бо її чоловік вийшов за покупками о шостій вечора, а євреї мали право скуплятися між четвертою і п’ятою — і його гоп! заарештували! І поїхав месьє Блюменталь спершу до Дрансі[52], а далі до Бухенвальдського раю. Мусульмани працюють уночі, їхні домівки переважно дуже далеко від місця роботи, повертаються вони пізно, то коли ж їм робити покупки? А Нантер! Ти ж бачила Нантер! Там, на вулиці, у кав’ярнях, їхнє єдине справжнє життя... А тепер якщо фараон помітить когось із них після десятої — відразу арештує! І що? Погодитися з цим?

Андраш горлає, жестикулює, розбризкуючи круг себе піт.

— Поволі, коханий... ти перегинаєш...

— Це я перегинаю?! Та де там! Французи вже давно перегнули! Завтра, Заффі, мусульманам скажуть: зайдіть, будь ласка, по круасани до комісаріату!

— По круасани?

— Авжеж! По ісламські круасани[53] — аби почепити їх на рукави, достоту як жовту зірку!

— Ні...

— А й справді, твоя правда, немає потреби, мусульман же видно одразу, вони ж не євреї, які приховуються за нормальним біленьким личком. Заффі!..

— Андраше?..

— Я мушу піти!

Заффі уважно дивиться на щойно вирізьблений язичок гобою на верстаті Андраша. Її очі знову й знову пестять форму й фактуру язичка, його гладеньку білу поверхню — що це, очерет, напевно? Якось Андраш сказав Емілю, але вона забула...