Рафаель залишається сам у вітальні, задихаючись, відхекуючись, душачись: щойно йому на голову, мов будинок Лотти, знищений бомбами, впало власне життя.

Вечеря для нього минає болісно — він з му́кою переводить погляд із Заффі на Еміля: якщо вони так вправно брешуть, отже, брехня вже давня.

— Хочеш іще гратена, любий?

— Ні, дякую.

— У тебе немає апетиту? Сподіваюся, ти не підхопив застуди від Еміля.

— Усе гаразд.

Застуда Еміля. Гратен. Це, певно, сон. Йому це сниться.

Цього разу ніч минає без сну для нього — а поруч солодко спить дружина. Дихає Заффі глибоко і спокійно; час від часу вона із задоволенням тихо стогне. Їй сниться... Що? Хто? Відколи? «Під час любощів, — стривожено думає Рафаель, — вона ніколи не називала мене іншим іменем. Зрештою... і моїм також».

Близько четвертої ранку він підводиться, не в силах терпіти безсоння, і починає міряти кроками вітальню.

О шостій виникає рішення: він зробить так, аби залишитися з Емілем сам-на-сам і розпитати його. Проте як? Еміль ніколи не розлучається із Заффі. «Йому майже шість років, а він постійно тримається за її спідницю — сором який! — раптом думає Рафаель. — Жахливе збочення!»

О сьомій (Ортанс де Трала-Лепаж завжди встає дуже рано) він набирає номер бургундського маєтку.

О восьмій, коли зі спальні раптом виходить Заффі, закутана в кімоно з розшитого золотом чорного шовку, яке він їй подарував на двадцятип’ятиріччя, Рафаель заявляє:

— Після обіду їду до Бургундії. З Емілем.

— Що? — каже вона, примружившись, ще глухим після сну голосом.

Він наливає їй кави.

— Щойно дзвонила мама, — відповідає він (що ж, брехуха цілком заслуговує на брехню). — Молила привезти його... Знаєш, мама вже не така молода, а після подій у Алжирі здоров’я в неї не в ліпшому стані. Еміль — єдиний її спадкоємець... Заффі, маєш її зрозуміти. І пробачити їй.

— Надовго ви їдете?

— Впораємося за день. Мама просто хоче познайомитися з ним, вручити різдвяний подарунок... Зрештою, Емілеві скоро шість, а він ніколи не бачив єдиної бабусі! Хіба це нормально?

Заффі не заперечує ні словом. Сидить, опустивши голову, не відводячи погляду від кави. Підносить чашку до вуст, робить ковток, аби приховати (принаймні так ввижається Рафаелю) легку посмішку.

— Що ж, добре, — мовить вона. — Цілком розумію твою матір.

— Ти ж потерпиш без сина до завтра? — відчуваючи себе збоченцем, далі питає він.

— Потерплю.

Він її ненавидить.

Отже, близько першої Рафаель з Емілем сидить нічичирк у таксі, що везе їх до Ліонського вокзалу. Батько з сином уперше виходять із дому разом.

Тієї ж миті Заффі радісно мчить під дощем: вона вперше йде до коханця сама! Звісно, вона спатиме вдома (їй відомо, що консьєржка стежить за її пересуваннями), але зможе обідати з ним, тинятися містом... На Мосту Митців порив вітру вириває з її рук парасольку — і вона щасливо регоче.

Між Емілем і Рафаелем панує тиша, у купе вони самі. За вікном похмурий одноманітний пейзаж, безугавний дощ. Злива батожить поїзд. Еміль пальчиками малює на вкритому парою склі. Вивчає рух краплин на вікні — достоту як у Андраша, того далекого дня, коли співали «Qué sera, sera», про який він, утім, не пам’ятає — однак цього разу траєкторію краплин грубо порушує поїзд, що мчить.

Знервований Рафаель не знає, з чого почати, як сказати синові те, що він мусить сказати.

Андраш відчиняє коханці двері — її щоки почервоніли від холоду. Він бере парасольку із її рук і ставить розкритою в кутку кімнати. («Чому французькою парасолька буде un parapluie, чоловічого роду? Ця річ граційна, мов жінка! Казатиму une parapluie!») Він обертається, широко розводить руки — і Заффі кидається в його обійми.

— Можу лишатися довго! — шепоче йому на вухо вона. — Еміль поїхав з Рафаелем до Бургундії.

Тим часом у поїзді «Париж–Ліон–Марсель» розпочинається допит. Еміль не підстрибує від здивування, коли з татових вуст злітає ім’я Андраша, але часто моргає. Рафаель помічає це — і цього йому досить: подальші заперечення вже не мають ваги. Він притискає сина в кут, засипає його запитаннями, примушує відступати. Еміль нажаханий. Хто ця людина? Він не знає — він її не впізнає. Від переляку він починає рюмсати. Рафаель, втративши голову, відважує сину два щедрих ляпаси, від яких у Еміля дзвенить у вухах.

Батько й син дивляться один на одного. До цього дня вони ніколи не дивилися одне одному в очі по справжньому. Це триває дві-три секунди, і Рафаель не витримує. Він ридає перед Емілем, притискає його до себе, молить пробачити. Однак слабкість тата лякає хлопчика більше, ніж його сила. Випручавшись із мокрих труських обіймів, він кидає вирішальні слова:

— Залиш мене в спокої... Зрештою ти ніколи на нас не зважав. Мій справжній батько — він.

Тіло Рафаеля вигинається неприродно від нестерпного болю.

Тіло Заффі вигинається від насолоди. Вона плаче, мов уперше, стискаючи ногами м’язисту спину Андраша. Нарешті вона може не стримувати крик через Еміля — і втрачає від цього голову. Відпускає себе. Відпускає далеко.

Рафаель, мов покинута маріонетка, лежить на сидінні в купе. Між ним і сином знову панує мовчанка. Він пригадує жахливе мовчання Заффі під час вагітності... Як вона змінилася відтоді! І яким дурнем він був, повіривши, що це завдяки йому, завдяки материнству...

Минають сірі безформні години. Заколисаний рухом і рівномірним гудінням потяга, Рафаель поринає в сон, ніби виборовши в пекельної яви коротку мить перепочинку. Він прокидається, мало не підскочивши, від руки Еміля на своєму плечі — жахіття продовжується.

— Я голодний, — каже Еміль. — Уже п’ята, а я нічого не їв.

Рафаель оговтується. Гарячково пригладжує розтріпане волосся. Бурмоче:

— Справді... Полудне. Треба поїсти. Я й забув. Ходімо до вагона-ресторану, у них напевно є гарячий шоколад.

Заффі, яка досі лежить у ліжку, Андраш приносить ароматний чай із ромом. Запалює цигарку і, крізь клуби диму, милується поміркованими, природними рухами оголеного тіла коханої.

— Заффі, я кохаю тебе.

Вона підводить очі й очима зустрічає його погляд.

— Андраше, я кохаю тебе.

Еміль іде попереду, і Рафаель змушений перехилятися через його плече, щоби відчиняти дверцята. У проміжку між вагонами він дає синові руку, щоби той зміг переступити металеву платформу, чиї зморшкуваті пластини скриплять і хаотично рухаються під ногами. Він помічає, що Еміля лякає ця суміш вітру і шуму — і пригадує власний страх, у такій самій ситуації, коли він був хлопчиком. Вони минають вагони — шість, сім, вісім вагонів — прямують, балансуючи, від задухи вагонів до холоду переходів, від тиші до грюкоту. Щоразу Рафаелеві дедалі важче дається відчиняти і зачиняти важкі металеві дверцята. Безсонна ніч виснажила його, а короткий сон лише збаламутив думки; і тоді в його розпаленій свідомості спалахує питання, яке він хотів поставити Емілю: відколи?

— Як довго все це триває? — глухо питає він у коридорі дев’ятого вагона.

Та Еміль, образившись на ляпаси, вирішив надалі не говорити ні слова. Якби ж то мамочка була поруч і допомогла!

Зненацька Рафаелеві спадає на думку, що вони, напевно, йдуть у неправильному напрямку, що від початку вони були поруч із рестораном, а тепер доведеться знову пройти весь шлях, знову відчиняти і зачиняти дверцята, знову у проміжках простягати Емілеві руку... Це видається йому непосильним. Він не хоче визнати, що помилився, і вперто тягне Еміля до хвоста поїзда, наполягаючи і дедалі втрачаючи над собою владу:

— Як довго? Коли ти зустрівся з Андре вперше?

Мов у поганому сні, спротив поїзда й сина зливаються в одне ціле; він відчуває, що ніколи не досягне ні вагона-ресторану, ні відповіді... Нарешті вони потрапляють до останнього вагона, до багажного відділення — дверцята на рейки широко розчинені. Не тямлячи себе, усвідомивши раптом, що жодній із мрій уже не збутися, Рафаель обертається до Еміля: