— Авжеж, — каже Заффі. — Фартух. Un tablier. А я думала tableau, дошка. Сплутала. Це фартух.

— Побачимося.

— Так.

Взірцевий обід.

Соус для салату в бездоганній пропорції, в яйцях тверді лише білки, а не жовтки, багет порізаний під гострим кутом, блакитні серветки викладено трикутничками ліворуч від тарілок, кришталеві склянки, карафа з водою... Бездоганно, хай навіть Заффі невідома половина слів, що позначають предмети на цьому столі.

— Дякую, — каже, сідаючи, Рафаель.

Він із апетитом їсть, у голові досі лунають «Іспанські пустощі» — перед обідом він зіграв їх ще раз, бо післязавтра мусить грати їх на концерті. Він спостерігає за тим, як їсть Заффі, — незважаючи на свою худорбу, їсть вона добре. Уміє вимочувати тарілку хлібом, ковтає все, не залишаючи ані крихтини.

Та й тут вона така сама, як і в усьому — таке враження, що не зважає на їжу. І що після обіду не зможе сказати — навіть німецькою, — чим саме поласувала. Уткнувши погляд у пустку, вона просто витирає вуста кінчиком блакитної серветки.

Рафаель не має ані найменшого бажання ставити банальні запитання, спілкуватися з нею. Кохатися — інша річ. Проте: звідки ви, де вивчили французьку, як довго плануєте залишатися в Парижі — ні, таке точно ні. Він збентежений незвичністю ситуації. Збентежений, що в себе ж удома опинився сам-на-сам із юною зеленоокою іноземкою, не схильною до розмов. Він поважає її мовчання.

Заффі, не зронивши і слова, підводиться, знову натягає фартух (вона зняла його, сідаючи до столу), прибирає і починає мити посуд.

— Маю вийти у справах, — повідомляє їй Рафаель.

Вона з розумінням — і з цілковитою байдужістю — хитає головою.

— То я дам вам ключі. Тримайте...

Бачила б це його мати! Віддати ключі від її квартири — просторої, прекрасної квартири родини Трала на вулиці Сени — якійсь німкені!

— Оцей від вашої кімнати... цей-от від задніх дверей... а цей від льоху. Любите добре вино?

— Так.

Неймовірно! Лаконічно, без жодних додатків! Вона не загортає фрази в беззмістовні формулювання, куртуазні прикраси, нервові коментарі. Любите добре вино? Так. «Які ж поверхові більшість із фраз, що вилітають з людей упродовж дня», — думає Рафаель.

— Що ж, — каже він уголос, — мені час іти. Влаштовуйтеся, можете відпочити, сьогодні я вечерятиму не вдома. А зранку я вам покажу все наше господарство. Гаразд? D’accord?

— Гаразд, так. D’accord. Гаразд.

Вона повторює це слово глухо, ніби з цікавістю прислухаючись до його лету горлом. Можливо, це слово також для неї нове?

— Отже, до зустрічі. À tout à l’heure, alors.

— Отже, до зустрічі. À tout à l’heure, alors, — повторює вона, та цього разу зі щирою усмішкою. «À tout à l’heure» пролунало як пташине туркотіння.

— Зустрічі... зустрічі... — мурмоче Рафаель за якусь мить, зав’язуючи краватку перед дзеркалом.

І виходить.

Дивовижа. У нього є жінка, якій він платить і яку не треба ні про що просити. Мама остаточно перебралася до Бургундії. За ним ніхто не назирає, ніхто не сюсюкає, ніхто не доймає питаннями, як минув день... або ніч.

«Цікаво, вона незаймана?», — міркує Рафаель, діставшись перехрестя біля Одеону і пірнаючи в метро. Певно що ні, з такою поставою. Намордувалася, вочевидь. «Невже кохання? — замріяно думає він, розгортаючи число “Le Monde”, щойно придбане в кіоску. — Точно ні, не кохання. Не думаю, що їй про це щось відомо. Ні, певно, що ні».

Заффі у своїй кімнатці під дахом. Вона розібрала валізи, куди вмістилися всі її земні нажитки.

Ідеться передусім про одяг — адже погляд на мить затримується тільки на ньому: це однострій, украдений перед від’їздом із Дюссельдорфа в школі для дівчат-хостес; тоді вона подумала, що, хтозна, можна і в досить пристойних умовах опинитися. Однострій справді вишуканий: він складається з плаского круглого чорного капелюшка вражаючого діаметра (приблизно шістдесят сантиметрів), тісної чорної суконьки, яка залишає плечі оголеними, чорних мережаних рукавичок і трьох великих виноградних грон зі штучних білих перлин (брошка й сережки).

Того місяця в Дюссельдорфі, незважаючи на це цілком доладне вбрання і на досить задовільний рівень підготовки, Заффі не вдалося вжитись у роль хостес. Марно твердили їй: усмішка, скромність, крижана спокусливість, кокетування на відстані — достоту ходіння на високих підборах без рухання стегнами... нічого не допомагало. Під час постановочних вправ, коли вона мала приймати «клієнтів», буцімто ділків, які приїхали на Салон автовиробників, або готельного бізнесу, або господарчих товарів, або страхування життя, вона стояла, виструнчившись, із кам’яною посмішкою, з ручкою в одній затягнутій у рукавичку руці та блокнотом у другій... однак у потрібну мить вона не рушила з місця, не пожвавилася — їй не вдавалося перетворити цю вправу на щось жваве й значуще. Її вищі за посадою колеги грали роль клієнтів і, хоч і вважали її чарівною, все ж були змушені визнати, що, зважаючи на поставлені перед ними цілі (економічне диво і tutti quanti[8]), ця юнка їм не підходила. Тож її відпустили — ввічливо і заплативши місячний заробіток; ці гроші вона того самого дня витратила на квиток на поїзд до Парижа в один кінець. А помітивши, що одна з її валіз достатньо простора (а саме шириною в шістдесят п’ять сантиметрів), аби покласти до неї капелюшок, Заффі вирішила не повертати школі вишуканий однострій.

Що там ще в її валізах?

Лист від матері, який вона так і не розкривала, відколи та померла дванадцять років тому.

Вовняна ковдра — це щоб у разі необхідності спати під мостом.

Пара чобіт із хутром.

Зимове пальто з добротного сірого драпу.

Плюшева лапка: усе, що лишилося від пуделя — найліпшого друга її дитинства. Пудель, як міг, захищав її від страшних снів. Відколи помер тато, страхіття заволоділи нею, і все ж вона вірно зберігає цю лапку. Вона втратила обох батьків і обірвала спілкування з братами і сестрами, та завдяки лапці Заффі ніби завжди разом з ними.

Ну ось. Усе розкладене, а ще ж тільки четверта і Заффі нічим себе зайняти аж до завтра. Вона лягає на ліжко і дивиться в стелю. Не спить. Не читає. Не мріє. За мить підводиться, йде до вбиральні і ледве стримує нудоту. Це суто французьке поєднання високого і низького, філософії і пісуара, найблискучіших духовних надбань і найгидкіших відходів тіла в усі часі приголомшувало німців.

Вона повертається до порожньої квартир на третьому поверсі, риється під мийкою, знаходить щітку і засіб для миття «Аякс», цебро і ганчірку, піднімається на сьомий чистити вбиральню «в турецькому стилі». З люттю тре, затримуючи дихання і зціпивши зуби, витирає екскременти десятків незнайомих людей, своїх сусідів по поверху. Вибору в неї немає. Інакше вчинити не може. Закінчивши, вона повертається до своєї кімнати і знову лягає на ліжко з розплющеними очима. Роздивляється стелю.

Тим часом Рафаель переживає небагатий на романтичні пригоди день. Він сходив на репетицію оркестру. Три з половиною години вони працювали над Ібером і Бахом — а потім, коли Рафаель відчув себе нарешті в чудовій формі (що траплялося нечасто), їх примусили слухати Марена Маре. Безперервне дихання працювало бездоганно...

Рафаель може грати на флейті майже без перерв, без зупинок на відпочинок — він навчився вдихати ніздрями і видихати ротом. Це надзвичайно складна техніка (нею володіє мало хто з музикантів, навіть Рампаль мусив відмовитися від спроб її використання), однак Рафаель уперто вдосконалював її цілих десять років! Щоразу, знудившись, вислуховуючи нескінченний потік скарг матінки чи під час занять із сольфеджіо в консерваторії, він зосереджувався на своєму диханні.

До війни месьє Лепаж-батько учив малого сина шахам, побіжно переповідаючи захопливі перипетії Французької революції, цитуючи на пам’ять полум’яні промови Робесп’єра, у деталях описуючи механізм гільйотини, скупчення народу на Ґревській площі, глухий стукіт голів у кошику — часом наприкінці дня кошик аж розпирало від скривавлених волохатих голів з несамовито виряченими очиськами... «Сину мій, шах і мат!», — зловтішно скрикував тато раптом.