Столиця, розлючена нівеченням свого прекрасного стану, у відповідь кинула правоохоронців усіх можливих підрозділів. Алжирців (і тих, хто, на біду, скидався на них) перевіряли з приводу і без привода, ображали, затримували за найменшої нагоди, били, штовхали, ганяли, лупцювали, зганяли сотнями до гімназії на вулиці Жапі чи до старого шпиталю імені Божона — так вони ліпше могли відчути себе в цій країні своїми, адже, розуміли вони це чи ні, ця країна таки була їхньою.

Рафаель, збираючись у турне Південною Америкою, радив дружині не надто віддалятися від дому. І Заффі охоче корилася — адже солдати купчилися на всіх перехрестях. Між червнем і вереснем вона лише двічі водила Еміля до майстерні в кварталі Маре, щораз ненадовго. Решту часу вона марить і мріє, подумки розмовляє з Андрашем, ставить йому запитання й регоче з його відповідей. Стоїть зовсім гола перед дзеркалом, оповита денною спекою, і, роздивляючись з-під повік віддзеркалення свого тіла, пестить його, уявляючи, що це руки Андраша. Піклується про дитину, про квіти і господарство.

У середині серпня Еміль навчається сидіти. Заффі плескає в долоні, радісно цілує його, з гордістю повідомляє по телефону цю новину Рафаелеві.

Бачте, тепер Заффі повна життя. Вже не поводиться зі своїм дитям, мов із пакунком. Принаймні тимчасово вона поповнила ряди відданих батьків. Неймовірно прискіпливо стежить вона за природними успіхами свого дитяти — зауважує, що Еміль уміє перевертатися з животика на спинку і зі спинки на животик або ж сам піднімає свою важку голівку і стежить за мамусею очима.

Заффі майже стала нормальною матір’ю.

Натомість неприродними здаються суворий погляд Еміля, його нечасті усмішки. Таке враження, ніби він міркує про щось, чим не мусив би перейматися у своєму віці.

На початку осені Фронт звільнення і Національний рух заспокоюються, зрозумівши, що сплеск насильства в метрополії погано впливає на їхнє сприйняття. Присутність військових на вулицях Парижа вмить стає не надто помітною, і вже в середині вересня Заффі може нарешті дозволити собі провести цілих півдня у кварталі Маре.

Та дійшовши до вулиці Короля Сицилії вона, яка ніколи нічого не помічає, змушена таки роззирнутися, бо юрма на тротуарі така щільна, що їй із візочком протиснутися непросто. Над бруківкою кружляють тисячі білих пір’їн. Кюветами тече кров. У повітрі лунає абсурдний і тривожний зойк курей... Заффі відчуває, як страх сковує її нутро. Піт укриває її, вона згинається і щосили штовхає візок уперед, осипана прокльонами жінок у чорному. Вкрай вимотана, вона зачиняє за собою хвіртку подвір’я майстра.

Андраш, на щастя, сам. Він бере її у свої обійми, уважно дивиться на її обличчя: що сталося?

— Що там таке, на вулиці? — схлипнувши, питає вона.

— О! — відповідає, заспокоївшись, Андраш. — Нічого страшного. Просто свято.

— А я подумала... я... візочок... Це просто жах!.. Що за свято таке? Нащо вбивати курей на вулиці?

— Йом-Кіппур. День прощення.

— Не знаю такого. Це французьке свято?

Андраш дивиться на неї ошелешено. Дивиться довго й мовчить.

— Заффі... Ти не знаєш такого свята?

Вона заперечливо хитає головою. Не знає.

І Андрашове обличчя хмурніє. Він хапає її за руку і, залишивши Еміля в майстерні самого, тягне її на вулицю. Іде разом з нею широким кроком, так швидко, що їй складно встигати за ним; вона послизається на нутрощах, її взуття облипає пір’ям і кров’ю курей. Він тягне її усією вулицею Дез-Екуфф, де скупчення ще щільніше: тут тхне, чутно гортанні крики, де-не-де вигулькують регіт, приглушені поклики — справжнє жахіття, і їй недобре і боляче, пальці Андраша, мов лещата, стискають руку, їй хочеться затулити очі, вуха і ніздрі, навіщо, заради Бога, коханець піддає її цим тортурам?!

Нарешті вони виходять на вулицю Розьє. Тут, відпустивши руку, Андраш поволі і з люттю сичить їй у вухо:

— Дивися, Заффі! Дивися! Дивись!

І вже нічого не каже. Чекає.

Жінка, вагаючись, невпевнено починає усвідомлювати картину перед очима. Синьо-червоні й зелені фасади вулиці Розьє. Дивні знаки, свічники, зірки, тернові вінки... і вишиті камилавки на головах хлопчиків... і жінки в перуках... і пейси на скронях дорослих чоловіків... а ще їхні бороди, жупани й крислаті капелюхи...

Їй недобре. Вона не може ні дихати, ні говорити. Не наважується дивитися на Андраша. Наче земля розколюється під її ногами.

Андраш обіймає її за плечі, і вони ідуть далі, вже повільніше. Завершують обхід. Повертаються до вулиці Короля Сицилії вулицею Фердинанда Дюваля, що колись її прозивали Єврейською.

Усе, кінець. Андраш зачиняє за ними засклені двері. Еміль прокидається, але не плаче.

— Це...

Заффі ніколи не вимовляла це слово французькою. Лише безліч разів чула з вуст месьє Ферра — чи, радше, Жульєна — влітку 1952 року, під час його безжальних уроків кохання й історії. І тепер нарешті вона його вимовляє вголос.

— ...євреї? Des juifs?

Андраш не відгукується, він насвистує собі під носа. Він цілком розслаблений. Насвистуючи, він чимчикує до кухонного закутку і ставить на вогонь воду для чаю. Звихнутий годинник відбиває час. Заффі, дедалі слабнучи, падає на стілець і завмирає в очікуванні, поки кімната припинить кружляти довкола неї. І її ледве чутно, коли вона знову наважується заговорити.

— Але ж... ти... ти... ти теж єврей?

Андраш регоче. Обертається до неї — його обличчя сяє, наповнене водночас любов’ю й сарказмом. Та помітивши, як червоніє Заффі, він замовкає і прокашлюється.

— У наш час, Заффі, коли німці запитують у євреїв, чи вони євреї, то євреї хочуть передусім знати, чому це так цікавить німців.

Пауза. І він веде далі:

— Заффі...

Пауза.

— Ти єврей? Так? — повторює вона вже певнішим тоном.

Він бачить, як уважно вона роздивляється його обличчя, знову і знову вдивляється закоханими очима.

— Ти єврей? — утретє питає вона. — І ти кохаєш мене?

Андраш хитає головою — лише один ствердний рух.

— Я нічого не приховав від тебе.

Заффі, яку охоплює дивна ейфорія, усміхається. Її голос знову звучить глибоко й повно.

— Я також, — каже вона, — я не приховала нічого... Я ж не казала, буцімто я невинна.

— Це було очевидно.

— Що саме?

— Що ти була невинна.

Вони зближаються. Обіймаються. Цілуються з новою, досі незвіданою палкістю. Заходять за червону завісу, забувши про воду, що вже тремтить на вогні. Коли вони повертаються до майстерні, вода вже випарувалася, і дно каструльки чорніє.

— І ти нічого не помічала... Заффі, ти мене розчаровуєш. Яка ж ти неспостережлива! Не розглядатися на вулицях, не читати газет — гаразд, нехай, це я ще розумію. Але оце! (Удаючи гнів, він кладе руку на свій прутень.) Це вже інша річ! Мій zob, мій бугай, такий прекрасний бугай, що так тебе любить! І ти дивилася на нього, мов на бугая когось із гоїв?! О ні, тут я змушений розсердитися, Заффі... Як мені тебе покарати? Навіть не знаю, на що ти заслужила за свою... неспостережливість.

— Бо я не очима дивлюся, — зауважує Заффі, підходячи до Андраша і рукою стискаючи прекрасний шмат плоті. — Я дивлюся усім, окрім очей. Тож пробач. Прошу тебе уклінно.

І, ставши на коліна перед його стільцем, вона цілує його ноги.

— Pardon. Даруй... Хіба сьогодні не День прощення?

Сміх Андраша клацає батогом.

— Ти... віриш? — погодом запитує Заффі, тримаючи Еміля у згоні лівої руки і ложечкою годуючи його банановим пюре.

— Ні, — відказує Андраш. — І ніхто в моїй родині. Уже давно. До синагоги ми не ходили. Бога немає, а ми — Його народ... як правильно казати? Його обраний народ. Старий жарт. Дуже старий.

Потроху, поки спливають осінні тижні, коханці обмінюються клаптиками з минулого. Лише клаптиками, авжеж. Безладними клаптями. Словами, безцінними, наче перли. Обережно просуваючись замінованим полем спогадів. Кожен боїться почути від іншого фразу, що стане для їхнього кохання фатальною.