— Це означає (вона вагається, підбираючи слова): «Доброго вечора... добраніч... вкрита трояндами і... не знаю, інша якась квітка... прослизай... під ковдру... завтра вранці (вона знову плаче)... якщо буде ласка Божа, ти ще прокинешся». Це жахливо, ти розумієш, га? Квіти ж бо в саду, тож якщо це співають дітям, отже, вони мають померти... Коли я щовечора лягала до ліжка, то ніби кидалася до могили. І у снах квіти на віці труни змішувались і починали гнити...

Заффі притуляється обличчям до пальта Андраша — та відразу сахається, адже вона ще не все сказала.

— Андраше, часто... тварин ховали абияк... Розумієш, тато був дуже втомлений, тому ями копав неглибокі... Земля рухалася, піднімалася, визирали лапи... Коли я ходила до саду, то йшла... ніби по м’якій ковдрі із падла.

Її нудить і вона замовкає.

По всьому тілу Андраша, на потилиці, на руках і грудях, навіть на спині волосся дибом стає. Це не симпатія, а відраза. Слова Заффі пробудили у ньому спогад про інші погано поховані трупи — євреїв, а не домашніх тварин. Андраш читає все, не може заборонити собі читати все — згадку про точнісіньку таку саму сцену він читав у відомого радянського письменника Василя Гроссмана[42]. Той відразу по війні розповів, що трапилося з євреями в його рідному місті Бердичів, що в Україні. Їх примусили копати власну могилу, перш ніж попадати туди абияк від пострілів в голову. П’ять велетенських ровів, повних мертвих євреїв — це всі місцеві євреї, кілька тисяч, серед них і мати Гроссмана. А далі ті самі слова — земля ворушиться, тіла здуваються, смикаються, стікають кров’ю, лускаючи під тиском ґрунту... Глиноземи Бердичева не могли всотати всю цю рідину, тож єврейська кров розтікалася по землі, люди брьохалися в калюжах крові, німці примусили місцевих селян притрусити рови землею, але доводилося робити це знову і знову, бо земля щоразу ставала дибки, розкривалась і вивергала потоки крові...

Вони й не помітили, як вологий холод просякнув їхній одяг. Вони змерзли. Проте з місця рушити не можуть, скуті спогадами, що повернулися до них. Заффі й Андраш мовчать. Вони забули, що сидять разом на каналі Святого Мартина в місті Париж у січні 1959 року. Цієї миті вони загублені, кожен занурений у криваві згадки, позбавлений надій і сподівань, пригнічений смертельною самотністю болю.

На щастя є Еміль.

Він щойно накаляв: його личко аж червоне від напруги. Оченята блищать сльозами.

— Отакої! — каже, підводячись, Андраш. — Хлопче, ну й момент ти обрав! Випустив усе із себе так далеко від дому? Чому ти так хочеш обваляти нас із мамою у лайні?

І вони хутко повертаються до майстерні, тримаючись за руки і разом штовхаючи візок.

Узимку в майстра музичних інструментів відвідувачів чимало, бо в нього тепло: коли є вугілля, то гріє піч — а ще гріють сердечні розмови і музика. Сьорбаючи чай чи пригублюючи підігріте вино, роздивляючись різноманітні інструменти, белькочучи кожен своєю говіркою, там проводять час: американські джазмени, євреї-скрипалі з ансамблю Гольденберга (Заффі з подивом вслухається в такий подібний до німецької мови їдиш), повії і трансвестити з похиленого готелю під номером 34 (яким заправляє дружина одного з поліціянтів, кричуще порушуючи закон Марти Рішар[43]), біженці з Центральної Європи, які щойно прибули до Парижа... уже не кажучи про мадам Блюменталь, невисоку повненьку вдовицю-сердечницю, яка мешкає на сьомому поверсі і щодня опівдні заходить до Андраша з двома сітками покупок у кожній руці, аби набратися нових сил перед страхітливим підйомом сходами... Таке враження, що цілий світ знає дорогу до цієї майстерні.

Серед цього багатомов’я Заффі почувається затишно: говорить мало, натомість слухає, усміхається, подає чай і миє склянки в маленькій раковині, пишаючись, що її визнають за господиню цієї оселі.

Щодо Еміля, то з ним сюсюкають, його пестять і хвалять десятки незнайомих рук і голосів — невдовзі весь квартал називає його не інакше, як Принцом Сицилії. Відколи візочок із ним з’явився на цій вулиці, друзі й знайомі Андраша поспішають, аби на власні очі переконатися, що з Його Величністю все гаразд. Його перші потуги говорити — кумедні суміші різноманітних наріч. На щастя, Рафаель не знає жодної іноземної мови й у незграбних і дивних вигуках сина («Ой-вей! Салуд! Хей, мен!») чує лише безладне белькотіння.

Уже кілька тижнів, як Еміль називає Андраша Апу — так угорською буде «тато». А Рафаель — це «papa». Тож, навчаючись говорити, він одночасно вчиться й брехати.

Лише двічі впродовж зими 1959 року гості Андраша дратують Заффі. Ні, тричі: але втретє аж так кричуще, що йдеться далеко не про роздратування. Третього разу їхня пара мало не розпадається.

Якось у лютому в середу близько десятої ранку Андраш виходить купити цукру для чаю, залишивши Заффі й Еміля в себе самих. Двері раптом розчиняються, і до майстерні вривається злидар років п’ятдесяти: патлатий, у дранті і напідпитку, від нього тхне вином, він ледве стоїть на ногах; крізь дірки в черевиках визирають чорні безформні пальці. Нажахана Заффі кидається до Еміля, хапає його на руки і притуляє до себе, не в змозі вимовити хоч слово. П’яничку ж присутність жінки дивує більше, ніж її лякає його поява, він роззирається, скошує червоні очі й бурмоче: «Мсьє Андре тутки нема? Нема?».

Цієї миті у дворі чутно Андрашове наспівування. Заффі вже вибудовує в голові фрази, аби зменшити шок — мені дуже шкода, він зайшов, не постукавши, не сердься, будь ласка, він нам не погрожував — та, на її подив, Андраш упізнає клошара.

— Ну що, П’єро, все гаразд? — каже він, навіть не глянувши в його бік.

Диво дивне — але він просовує руку за книжки на полиці, дістає звідти гаманець і дає клошару.

— Тримай... Ну, до вечора! Щасти!

— Дяк, мсьє Андре. — І, кумедно кланяючись і задкуючи до дверей: — Моє пошанування, мадам!

Андраш зачиняє за ним двері.

— Приятель мій, — замість пояснення каже він. — Спить на ринку Червоних Дітлахів. Знаєш такий? На вулиці Шарло. Не чула? Це критий ринок, злидарі збираються там вечорами, щоби потеревенити, а потім сплять, тулячись один до одного між прилавків, щоби зігрітися. Проте серед них трапляються крадії. Тож коли у П’єро заводиться грошва, він залишає її в мене на ніч, бо, хильнувши винця, спить він досить міцно. Що, він тебе налякав? Отакої!

Андраш, розсміявшись, обіймає своїми широкими руками закам’янілих мати й дитя.

— Кохана, ти перелякалася!

— Апу! — каже Еміль, обертаючись і стрибаючи Андрашеві на шию.

Наступного разу це жінка.

Заффі заходить до майстерні, а вона вже там: того самого віку, що й Андраш, вродлива кругленька білявка, всілася в її провалений фотель, який вона сама ремонтувала; еге ж, м’ясисті стегна нахаби вмостилися просто на стрічку, якою Заффі власними пальцями склеювала подерту шкіру, тим часом Андраш за верстатом чаклує над тромбоном.

Заффі різко зупиняється. Вона ніби дивиться фільм про своє життя з іншою актрисою в ролі себе. Фільм демонструють іноземною мовою і без субтитрів — бо Андраш і огрядна платинова білявка теревенять угорською, навіть не зважаючи на Заффі. Коли Андраш говорить рідною мовою, то міняється, вона вже це не раз зауважувала: голос у нього гучніший, слова сиплються швидше, ніж зазвичай — а від його слів товста білявка регоче, і груди в неї трясуться...

Шок. Наша героїня стає білою, мов полотно. Приголомшена, знищена. Достоту як коли ми побачили її вперше — закляклою перед дверима помешкання Рафаеля Лепажа.

— Це ж моя Заффі! Заходь!

Нарешті Андраш побачив її і підвівся.

— Представляю тобі Анну.

Заффі рухається, мов робот. Онімілі руки і ноги, рухи ривками, мов запрограмовані обслуговувати людей.

— Enchantée! Дуже приємно! — з виразним акцентом каже угорка Анна.

Напевно, оце «enchantée» — одне з небагатьох відомих їй слів французькою.