Боже милий, та що це з ним?!

Хоч вони і не рухаються, шкіра в обох від поту стає гладенькою і липкою.

Рафаель кладе руки на вузькі стегна Заффі. Поволі стає перед нею на коліна і глибоко вдихає її аромат. Зворушливо-ніжно торкається її язиком. Його руки з любов’ю повзуть від стегон до сідниць дівчини. І у вологій задушливій спеці паризької мансарди Заффі ніби звіддаля спостерігає за цим. Так, ніби це відбувається перед дзеркалом — або в якомусь фільмі. Майже лиса голова там, унизу, ворушиться. Атласні чорні кучері. Шум подиху, хлюпіт слизу і слини. Вона не знає, хто цей чоловік, хто ця жінка, чому нічого не відчуває. Зненацька ослабнувши, вона похитується, і стривожений Рафаель підводиться. Він підхоплює її на руки і веде до ліжка. Лягає поруч із нею. Дихає ніжно на чоло.

— Подих — це дивовижна річ, — мурмоче він. — Подих може все. Якщо вам зимно, він вас зігріє, якщо вам гаряче, він вас освіжить... Вам ліпше?

— Так, — відповідає Заффі. — Тут душно.

Він знову твердіє — лише почувши її голос. Вони голі, мокрі, тиснуться одне до одного на вузенькому ложі, він їй дарує кохання. Вони не кохаються вдвох, точно ні — це він, Рафаель, дарує кохання Заффі.

Як і вранці, він розкривається, кохаючи її, віддається безмежно. Байдуже, заплющені в Заффі очі або розплющені. Її тіло не інертне — воно просто відсутнє. Статичне навіть тоді, коли сповнене руху.

Рафаелеві не хочеться йти. Безпрецедентно, але йому здається, що цієї миті в його серці — наче у фузі Баха — зливаються врода й потреба. І він промовляє глухо:

— Заффі... (він трохи побоюється, що вона розсміється йому просто в очі після того, що між ними сталося, причому вже двічі в один день) я хочу звертатися до тебе на «ти».

Трохи помовчавши, вона — так само тихо — відповідає:

— Гаразд. А мені можна?

— Звичайно! О, я дуже хочу, щоб ти мені казала «ти»!

— Tu. Ти, — серйозно, без усмішки мовить Заффі, ніби пробуючи слово на язик.

— І... не лише це! — із запалом і поспіхом мурмоче Рафаель. — Мені хочеться... щоби ти спала внизу. Тут надто душно.

— Спала де?

— У моєму ліжку. Зі мною. Якщо хочеш. Ти цього хочеш?

Цього разу мовчанка триває довго. Рафаелеве серце б’ється безладно, ніби блукає. Він розуміє, що сторчголов кидається в не дуже нормальну пригоду.

А Заффі не відгукується. Тоді Рафаель Лепаж промовляє ще менш нормальну фразу — і його серце б’ється так, що заглушає слова, які злітають із вуст:

— Я хочу одружитися з тобою, Заффі.

Вона мовчить. Рафаель, божеволіючи від кохання, наполягає:

— Ти розумієш?

І дуже повільно, наголошуючи на кожному слові, повторює:

— Я хочу, щоб ти стала мені за дружину.

Пауза. І тоді вона каже:

— Гаразд. D’accord.

Не глянувши в його бік, не усміхнувшись, вона промовляє слово, якому він навчив її в перший день. Гаразд. D’accord.

Коли Рафаель повідомив матері по телефону свій намір узяти за законну дружину німкеню, яку щойно взяв до себе служницею, Ортанс де Трала-Лепаж заледве не зомліла.

Чотири роки в окупованому німцями Парижі Ортанс страждала від страшенних злиднів. Навіть якщо наприкінці 1930-х років сімейні статки вже не були такими, як на початку століття, коли дідусь Трала збирав перші врожаї зі своїх алжирських виноградників, родина Трала-Лепаж була далеко не бідною. Проте не було чого купувати, особливо взимку. А те, що можна було купити, відзначалося такою низькою якістю, що вживати це було справжнім приниженням для пані, яка пишалася своїми точними і винахідливими гастрономічними інструкціями прислузі.

По кілограму картоплі кожному на два тижні. П’ятдесят грам масла на місяць. А ще: ріпа, кольрабі, буряк, корінь селери, бруква і топінамбур. Звучить майже як вірш, однак нагодувати таким не можна ні чоловіка, ні сина. День за днем на дверях крамничок з’являлося дедалі більше табличок з розпачливими словами: «М’яса немає», «Хліба немає», «Молока немає». А сімейство Трала-Лепаж на вулиці Сени зголодніло. А було ж іще і «Немає вугілля», — тому воно змерзло. Рафаелева мати добре це пам’ятає. Одного ранку у грудні 1941 року, щоби зігрітися, їм довелося спалити кілька стільців і старий фотель.

Отже, голод і холод були надто принизливими. А до цього додавались і повітряні тривоги: найбільше з принижень — бігти до підвалу в домашньому халаті, аби чекати годинами, торкаючись інших тіл і вдихаючи дихання сусідів, з якими вони навіть не віталися на сходах. Перелякані тремтливі жінки зі спицями і в’язанням; чоловіки, які, мов у траншеях, нервово ножем вирізали фігурки із деревини. І її янголятко — Рафаель. Їхнє любе янголятко у дванадцять і тринадцять років тихо грало на флейті в закутку сховища, заспокоюючи інших і розважаючи своїх засмучених батьків...

І в усьому — голоді, холоді, нестерпній тісняві сховиськ, уже не кажучи про трагічну загибель месьє Лепажа-батька, — завинили німці.

Зрештою, що знав Рафаель про цю особу, про цю... як там її? Якесь снодійне ім’я! Як можна думати, ніби добре спізнав когось за такий короткий час? І вручити своє життя в її руки?! Чим займалася ця Заффі під час війни?! Авжеж, тоді вона була ще дитям. Проте що робили її батьки? Рафаеле, тобі про це відомо?!

— Її батьки померли, обоє, мамо.

— Це зараз вони мертві. А під час війни вони ж не були мертві, правда?

— Ні.

— Тому я й питаю, чи відомо тобі, що вони робили тоді. Чи підтримували той... страхітливий режим! Ти щось про це знаєш?

— Ні.

— Ага! От бачиш!

Вона сказала це переможним тоном. Ніби щойно виграла партію.

— Бачу що?

— Ну-бо... можливо, це були... можливо, вони робили...

— Слухай, матусю...

Тримаючи у правій руці слухавку, лівою Рафаель проводить по відсутньому волоссю на своїй голові.

— ...Ти ж не вважаєш, що провина передається у спадок?

— Не в цьому річ...

— Чи ти думаєш, що Заффі успадкувала... не знаю... якусь специфічну тевтонську ваду... яка робить її схильною до жорстокості й збочень? Що саме ти хочеш сказати?

— Я ні на що таке не натякаю, янголе мій... Просто кажу — але вкладаючи всі сили, Рафаеле, усю любов до тебе, бажанням бачити тебе щасливим в особистому житті та кар’єрі: Не роби цього! Послухайся матері, довірся мені! Це ж божевілля!

І Ортанс де Трала-Лепаж, сидячи перед бюрком у блакитному будуарі на третьому поверсі свого майже шато в Бургундії, розридалася.

— Гей! — дивується Рафаель. — Що я чую? Мамуся аж так засмучена? Слухай, мамочко, я тебе дуже люблю, але не слід забувати, що я флейтист! І що вже двісті років флейта є символом франко-німецької дружби! Згадай Йоганна Йоакима Квантца, який винайшов ключ «мі-бемоль»: він же був знаним колекціонером французького мистецтва! Сам Вольтер відвідував його в замку Сан-Сусі![12]

Ортанс рюмсає ще голосніше. Таке враження, що вона із сарказмом повторює назву «Сан-Сусі» — але, хтозна, може вона просто чхнула?

— Згадай про Бьйома, — відчайдушно веде далі Рафаель. — На що було б схоже моє життя без флейти Теобальда Бьйома?[13]А де він вирішив патентувати свій винахід? У Парижі, мамо! У Паризькій академії наук!

І знову жодної виразної відповіді по той бік дроту — лише повискування й сопіння.

Поклавши слухавку, Рафаель якусь мить стоїть у коридорі, замислений і невдоволений. Він не передбачив такої лютої реакцію з боку мами, і це вкрай сильно його бентежить. Незалежність — це дуже добре, і все ж цілком природно, коли на вашому весіллі присутня матір.

А мадам Трала-Лепаж не відступиться. Вона не просто не захоче їхати до Парижа на заручини сина — вона категорично, раз і назавжди відмовиться знайомитися з невісткою.

Рафаель не піддається смутку через її жорстоке рішення. Намагається бути щасливим — така вже його природа; до того ж, він розуміє, що саме йому належить навчити щастю Заффі.