Заффі не відводить очей від сцени. Звичайні підмостки, скромні розкоші злиденних парижан. Музи́ки — один із трубою, другий з акордеоном — старі й поганенько вдягнені; і все ж вони грають, і якоїсь миті люди на вулиці беруться до танцю, ось дві пари за сорок років, кілька літніх жінок, купка підлітків, що байдикують і незграбно наслідують рухи дорослих.

Зненацька Заффі охоплює втома — і не через довгу ходу під гарячим липневим сонцем — ні, це давня нерушима втома. Ноги підкошуються. Вона спирається на плечі сина. Маленький Еміль стоїть перед нею і дивиться на неї. Не біжить до інших дітей, які грають у бабки на хіднику.

Заффі пригнічена, придушена, осліплена цією миттю: її наповненням... таким майже прозорим. Здається, достатньо пориву вітру, порошинки в оці, ноги, що випадково наступає на іншу ногу, щоб усі зреклися і з буркотом та прокльонами, попльовуючи на землю, розійшлися. Ненависть, злість і відчай... Вона відчуває, як її тіло поволі заливає хвиля розплавленого свинцю, авжеж, давнє віко Blei накрило всі її члени, і вона чує вальси Штрауса, бачить жінок, які абияк танцюють одна з одною, вона ніби помирає знову, і немає нічого з її нового життя, ні Парижа, ні літа, ні Рафаеля, ні Андраша, ні Еміля...

А що ж Еміль? Чи відчуває по легкому стисканню пальців на своїх плечах, що матуся мертва?

Хитаючись від цієї важкої непевності, вона хапається за руку Андраша, який, неправильно витлумачивши її жест, відводить Еміля до одного зі стільців на терасі, обертається до коханої, бере її в обійми і цілком природно, навіть романтично вводить у танець, час від часу дмухаючи їй у чоло, аби не було так спекотно — завдяки Андрашові жахлива нереальність речей уже вкотре зникає: рух знову стає рухом, а не перебраною непорушністю, скуте тіло м’якшає, слідуючи за простеньким ритмом вальсу — «ум-па-па! ум-па-па!» — миті пожвавлюються, повертаються на своє місце в ланцюжку дійсності, уся ця пригода спалахує і перевертається, ніби заявляючи своє право на існування, що тепер ніщо її не зупинить, пари кружляють у танці, музика пнеться вперед, її три темпи помалу чергуються, не заважаючи одне одному... З рукою Андраша на талії Заффі могла би півсвіту обійти в ритмі вальсу!

Коли танець завершується, вона, спітніла, сяючи щастям, падає на стілець біля Еміля. Андраш замовляє випити — пиво, лимонад, яблучний сік, страшна розтрата — і вони сидять там аж до смерку, милуючись оркестром і танцівниками.

— Чому ці люди танцюють? — цікавиться Еміль.

— Святкують Революцію! — відповідає Андраш.

— А що таке рре...люція?

— Коли людям голови відрубають, — відказує Заффі.

— То чому ж вони танцюють, якщо їм голови відрубають?

Наступного ранку на Єлисейських полях перед генералом де Ґоллем проходить великий військовий парад. П’ятсот літаків (і серед них «Загадка», «Супер Меч», «Гриф», новенькі реактивні моделі) нестерпно гудуть. Парашутисти з Алжиру в червоних беретах і спеціальному камуфляжі викликають у натовпі фурор.

Цього ж літа 1960 року в Парижі, Ліоні й Діжоні де Ґолль віддасть наказ покласти на гільйотину восьмеро алжирців із Фронту національного звільнення.

Увесь серпень Заффі минає на віллі у Сен-Тропе. Вона грає з Емілем у воді. Горлає, регоче, коли він її оббризкує. Годинами допомагає йому зводити вежі пісочного замку... Ні, вона не згадує своє дитинство: це і є її дитинство, перше знайомство з безтурботністю й радістю. Спить вона теж, мов дитина, майже щоночі їй сниться Андраш. Рафаель тижнями працює в Ніцці, повертається на вихідні і квапиться приєднатися до родини. Йому радісно бачити Заффі засмаглою і розслабленою.

— Ти аж світишся, — каже він.

А хіба може бути інакше?

Її раювання триває до осені.

А наприкінці листопада повертається безсоння, а разом з ним кавалькада нічних страхіть. І одного дня в майстерні Андраша вона відчуває біль.

Не маючи сил читати, вона заходить за червону запону і лягає на ліжко. Прикриває очі ліктем правої руки. Андраш, умостивши Еміля на верстаті — малий клеїть шматочки губки до великого картонного аркуша — іде до неї.

Він кладе голову Заффі собі на коліна — і, достоту як у день поцілунку янгола, починає вивчати її обличчя не великими грубими, а вправними пальцями.

— А що це таке? — запитує він, вказівним пальцем торкаючись двох зморшок, смутком прорізаних поміж брів Заффі.

— Це залишилося від тата.

Фраза виривається мимоволі. Заффі вражена. Як вона могла сказати таке?! Тепер доведеться пояснювати. Андраш чекає. Тож вона додає, запинаючись про всяк випадок:

— Мій батько під час війни працював на концерн «Байєр», тому щоразу, як болить голова, я згадую про нього.

Андраш відчуває брехню. У нього на неї чуття. І хоч він не розуміє, у якій частині фрази ховається пастка, все ж знає, що цієї митті повним ходом віддаляється від Заффі, достоту метеорит, що падає з космосу. У нього немає жодного бажання розпитувати її.

— «Баєйр», кажеш? — порожнім голосом перепитує він, інтуїтивно чіпляючись до єдиної власної назви.

— Так... саме так... знаєш, у Леверкузені, такий великий хімічний завод... Він цікавився а... анестезією, правильно? Хотів лікувати біль... Тож один знайомий допоміг йому влаштуватися в «Байєр», тому батько і не служив у війсь­ку. Тобто це й було його службою, власне, замість іти на Східний фронт — він не чув на одне вухо, тому воювати був непридатний.

Заффі ухиляється, петляє, тікає. Андраш уже не слухає, не чує її слів — лише шарудіння втечі.

— Саме тому... у сорок п’ятому ми не могли піти. Розумієш? Щодня росіяни підходили ближче, усі виїжджали, тисячі... Flüchtlinge, людей, які тікали у холод і сніг, драпали поїздами, санчатами, пішки, з порожніми руками, голодні, діти й старі замертво падали на шляху, матері народжували серед заметів на очах у власних дітей, люди тинялися безладно (о, Андрашеві все це добре відомо, і Заффі знає, що йому це відомо, то нащо ж вона все це розповідає?!), але ми були змушені залишатися вдома, бо мій тато був живий, мав повернутися, а якби ми пішли, як він нас мав знайти? Тому ми залишалися, ми чекали, а потім... зрештою, у вересні він таки повернувся...

Андраш мовчки виходить з кімнати. За мить повертається з чаєм із медом.

— Відпочинь, — каже він їй. — Сонечко визирнуло, піду прогуляюся з Емілем. Сходимо на Сену, пограємо на піску. Поспи, Заффі.

Високий блондин і маленький брюнет несуться набережною, тримаючись за руки — раптом, схопивши Еміля на плечі, він підскакує разом із ним і співає щойно вигадану лічилку:

Тато в мене

буржуа

і рантьє —

бабуся

а хто я

хто я

хто я?

— А я люблю шоколад! — скрикує Еміль і заливисто регоче, і вони починають знову. А дитині ж іще й трьох років нема!

Тато? Буржуа-поганець!

Баба? Жадібна-рантьє!

А хто я, хто я?

А я

Шоколад люблю!

Вони вигадують різні варіації пісеньки, деруться вгору на піщаний пагорб і спускаються вниз на картонках.

Пізніше, коли вони повертаються додому із Заффі, Еміль повторює лічилку. І Заффі — приголомшена і здивована — сміється, прикривши вуста рукою. Наказує йому ніколи — чуєш, ніколи! — не співати цього у присутності тата. Вона пригортає синочка до себе міцніше і йде далі.

— Ходи, малий...

Еміль самотужки — хоч і рачки — піднімається сходинками Мосту Митців.

— Дивися...

Заффі виймає з торбинки плюшеву лапку.

— Ану перевіримо, чи вона плаває!

— Так!

— Хто кидатиме — ти чи я?

— Я!

— Гаразд, тоді кидай!

Лапка падає каменем і без бризок пірнає в зелені масні хвилі Сени, миттю виринаючи на поверхню.

— Пливе! Мамо, пливе!

— Попрощаємося із лапкою?

— Па-па, лапо! Па-па!

— У добру путь!

— У добупуть!

У грудні 1960 року де Ґолль вирушає в мандрівку Алжиром, замислену як тріумфальну, адже він обіцяв народові Франції наступного місяця референдум щодо алжирського питання. Та хоч куди він подався б, на протестні демонстрації виходять розлючені «чорноногі»[47], а в місті Алжир стривожені солдати стріляють по людях, як наслідок — сотня загиблих і півтори тисячі поранених. Розчарований президент змушений скоротити візит.