Ситуація явно погіршується. І, перш ніж поліпшитися, вона ставатиме ще гіршою, а потім знову розклеїться і так далі.

Принцу Сицилії виповнюється три роки.

Заффі й Андраш сподіваються, що він нарешті стане дорослим, щоби принаймні чути їхні злягання. Тим часом він бавиться у дворі, поки мама й Апу піклуються одне про одного за червоною завісою. Друзів у нього чимало, тож на самоті він не залишається ніколи.

Та одного дня він опиняється сам. Суботній ранок, Еміль допомагає мадам Блюменталь підняти покупки на висоту ста дев’ятнадцяти сходинок, аж раптом — стукіт ніг, товкотнеча — з’являється зграйка дітлахів у кіпах, які повертаються з синагоги; вони біжать сходами просто за ними. Пробігаючи повз, вони шепочуть на вухо Емілю: «Німчура! Німчура! Виплодок німчури! Брудне наця! Гівнюк! Сучий син!..».

Еміль нічого не розуміє.

Уже потім, на зворотному шляху, він запитує матір:

— А хто такий німчура?

— Тебе так назвали?

— Так.

— Не зважай, Schatz. Так тільки дурні кажуть. Їм здається, що люди добрі, якщо з їхнього краю, і погані, якщо з чужого. Вони дурні, ти розумієш?

— Але ж Апу теж так робить.

— Що робить Апу?

— Він каже, що тато буржуй.

Заффі ледве стримує сміх.

— Це ніяк не пов’язане! — відказує вона. — Буржуа є всюди. Та й Андраш це тільки для сміху каже. Насправді твій татко дуже хороший.

— А мені більше подобається Апу.

— Так, мені теж...

— А що значить «рантьє»?

— Отакої! — дивується Заффі. — Ти ж навіть не знайомий з бабусею, тому не маєш права сміятися з неї!

— Але що це таке?

— Та нічого особливого. Те саме, що й буржуа, але заможний, який не бажає ділитися грошима з бідними.

— Погано.

— Слухай, у мене ноги замерзли. Побігли? Гайда, подивимося, хто перший добіжить до ліхтаря!

Щоночі чи майже щоночі 1961 року поліціянти вриваються до ресторанів і готелів, де частенько бувають алжирці, та, штовхаючи їх дулами автоматів, спускають до підвалів або виводять на вулицю, навіть в одній піжамі, навіть узимку. Тих, яких заарештовують, ведуть до комісаріатів чи до казарм у найближчому передмісті, де мешкають вояки з Алжиру — гаркí. Адже префект поліції цю делікатну справу доручив новому загонові, який складається винятково з гаркі, бо, не задовольняючись биттям тіл, вони поливають ще й лайкою по-арабськи, аби упевнитися, що душа страждає не менше за тіло.

Коли ж гаркі втомлюються знущатися над алжирським народом, його шарпають члени Фронту національного звільнення. Скажімо, Рашид. Щомісяця він обходить мусебілатів, збираючи внески. На визвольну війну. Внески обов’язкові, вибору ти не маєш, просто даєш — і все. І чотириста тисяч сезонних працівників з Алжиру платять. Спільно вони вносять щороку понад п’ять мільярдів франків (з того року слід уточнювати: старих франків). Кожен алжирський робітник сплачує три з половиною тисячі щомісяця плюс «дар» у розмірі п’ятисот франків. Щодо працівниць вулиці — на їхній розсуд. Квартал Барбес — триста тисяч старих франків, квартал Піґаль — шістдесят тисяч, площа Кліши — вісімдесят тисяч, Єлисейські поля — сто тисяч. Щодо останнього пункту — лише щоби потішити серце. Гроші виходять із гаманця заможних французів і вирушають у путь — через повію до мусебілата, а від останнього до Рашида, який запихає їх до старенької валізи, де повно купюр; валізу він переховує в Андраша, куди по неї заходять войовничі ліваки, забирають і ретельно перераховують здобич, розкладають по пакетах і передають комівояжерові; він, своєю чергою, розкладає пакети у коробки від «Діор» і відносить до паризького відділення одного великого швейцарського банку, де його з’єднують телексом із Женевою; там, завдяки прихильності одного банкіра, який колись був членом нацистської партії, гроші забирає мадам К., яка потім іде до чотиризіркового готелю й передає кошти представникам Фронту, перебраним на суданських емірів; активісти, увівши усіх в оману чотирма пляшками дорогого шампанського, перетворюють усе, що залишається, на автомати і кулемети, покликані вигнати французів з Алжиру. Краса, а не схема...

У середині червня 1961 року в підвалі одного з паризьких комісаріатів двоє розлючених поліціянтів схопили прекрасні засмаглі руки Рашида й розбили молотком кожен палець, неквапно, фалангу за фалангою. Потім відпустили його...

Тепер руки йому ні до чого. Вони вже не в змозі носити валізи. І ніколи не триматимуть смачний бістурі.

Це сталося саме тоді, коли Заффі бачила Рашида вдруге. Літній вечір на Івана Купала, Рафаель виступає в Ніцці. Небо Парижа синьо-бузкове, прошите рожевими стрічками, повітря тепле й ароматне, тому Білл — він грає на саксофоні-тенорі — зібрав друзів у дворі майстра, аби пограти. Їм бракує ударника, тож Андраш просить Еміля торохтіти в металевий бак для сміття двома дерев’яними ложками. Здивовані дивними звуками мешканці вулиці — повії з будинку номер 34, постійні клієнти ресторану «У Голденберга», роззяви-підлітки — спершу зазирають, а потім увіходять у хвіртку; навіть мадам Блюменталь з сьомого поверху широко розчиняє вікно, щоби послухати.

Рашид сидить віддаля, у темному закутку двору. Перев’язані білим бинтом руки мертво звисають між ніг. Упізнавши його, Заффі ставить на землю тацю зі склянками з чаєм, які вона роздає, і нахиляється до Рашида.

— Хочете пити? — питає вона, показуючи, що могла б піднести йому склянку до вуст.

— Дякую, — хитає головою Рашид і опускає очі.

Тоді німкеня теж присідає і поїть алжирця на подвір’ї угорця серед коротких спалахів афро-американського джазу.

Літо дуже спекотне. У метрополії та її заморських територіях бешкетує груба сила. Усе одночасно: вбивства і репресивні засоби множаться, здається, це не закінчиться ніколи, бац! мусульманин вбиває поліціянта, бум! поліціянти вкладають трьох мусульман, гоп! ОТА, бум-бум! ФНЗ. На жорстокість відповідають жорстокістю, дружини поліціянтів ридають, матері солдатів умиваються сльозами, Ортанс де Трала-Лепаж гірко плаче (після січневого референдуму їй зрозуміло, що дні її алжирських виноградників полічені), убивства й каліцтва, шалені перегони, кулі в животах і головах, розбиті обличчя, перерізані горлянки, нескінченні наруги над арабськими жінками, переляканий вереск арабських дітлахів, спаплюжені врожаї, знищені села, приниження білих засмаглих юнаків, зґвалтування, відрубування їм рук і ніг, вбивства, похорон і плачі — така стара історія, яку ми звикли називати просто «новинами».

Увесь цей час Заффі бавиться з Емілем у бірюзових хвилях Середземного моря, даючи сонцю змогу обпікати її білу шкіру — і засинає під пальмами.

Увечері, за столом, подрібнюючи бараболю з томатами й перцем, що її приготувала Заффі, Рафаель каже Емілю:

— То як, хлопчику мій? Ти вже дорослий?

— Так, татку! — спокійно відповідає Еміль. Йому не подобається, коли дорослі, звертаючись до нього, використовують зверхній тон.

— То, може час тобі йти до школи?

Заффі, яка щойно пила біле вино, проливає його на скатертину.

— До школи?! Але ж він ще малий! — каже вона так знервовано, що навіть не підводиться, аби піти за губкою для пролитого вина.

— Зовсім ні! — з усмішкою відказує Рафаель. — Не знаю, як це відбувається в Німеччині, однак у Франції з трьох років дітьми опікується держава. А тобі скільки років, хлопче?

— Три з половиною, — бурмоче Еміль, стривожений тим, що його примушують давати і так всім відому відповідь.

— Три з половиною?! Та невже? Та ти вже майже юнак! (І Рафаель куйовдить чорну кучму синочка, який змушений зібратися з силами, аби не відсахнутися.) Давно пора, щоби твої сіднички спізнали тверду поверхню шкільної лави!

Заффі марно намагається приховати паніку.

— Це... справді необхідно? — белькоче вона.

— Ти питаєш, чи це обов’язково? Ні, тільки з шести років. Але, чесно кажучи, я вважаю, що йому ліпше спілкування з однолітками. Адже братиків і сестричок у нього не буде...