В оркестрі це помітили всі: Лепаж грає, мов навіжений, так, ніби від цього залежить його життя. Він став одним з найвідоміших флейтистів свого віку. Сам Рампаль запримітив його.

А Заффі знай собі миє. Миє та й миє.

Одного холодного дня наприкінці січня вона на кухні тре підлогу жавелевою водою — так, як робить це щопонеділка, щосереди і щоп’ятниці, — аж раптом глухий затаєний біль розриває живіт, відступаючи і зникаючи згодом.

— Рафаеле! — налякано зойкає вона, коли до неї повертається мова.

Вони у «швидкій», над ними блимає світло.

— Занадто рано, — бурмоче Рафаель глухо, стривожено. — Тільки сім із половиною місяців. Напевно, дадуть тобі щось, аби конвульсії припинились... а потім ти відпочиватимеш. Ти мусиш лежати... О, Заффі! Невже аж так необхідно було мити ту кляту підлогу!? На тій кухні нікого не буває, там завжди чисто!

Він боїться втратити дитину. Піт стікає його чолом, мов дощ на лобовому склі. Заффі його не слухає. Оніміла і перелякана, вона хапається за нього автоматично, не усвідомлюючи, що це він. Щодві-три хвилини, щоб не закричати, вона хапає вустами його світло-бежевий шовковий шарфик.

«Швидка» доправляє їх до пологового відділення однієї з велетенських паризьких лікарень (не тієї, де вона так невдало робила аборт), і Рафаель бачить обличчя дружини — знеможене, непізнаване, — яку каталка везе на материнську Голгофу.

«Хоч би не... — думає він. — Хоч би оминуло...»

У 1958 році чоловіки ще не супроводжують дружин до пологової кімнати. Не спостерігають безсило і з жахом за розп’яттям коханого тіла. Не хапають — чи то з огидою, чи то із зачудуванням, відвертаючись — своє щойно народжене дитя, щойно воно виходить із пекельного раю, ще липке від крові й слизу... Ні, 1958 року вони мають право спокійно триматися осторонь усього цього у чекальній залі, чисті й сухі, немов мудреці. Як відомо, більшість із них міряють залу кроками, випалюючи по кілька цигарок. Оскільки Рафаель не курить, як четверо-п’ятеро майже батьків, які чекають разом із ним, він знову і знову проводить лівою рукою по свій майже лисій голові. Уперше йому зрадила схильність до зосередження: піднявши одне зі старих чисел газети «Paris-Match», що лежали на столику, він не може збагнути смисл репортажу. Усе єство Рафаеля тягнеться до подій, що розгортаються просто зараз, так близько, але недоступні для його очей: народження або смерть — він не може знати, що саме, — його дитини...

Господи, ну навіщо було мити підлогу?!

Крики породіль чути навіть через зачинені двері. Часом можна розрізнити слова («Маааааамочкооооо!», «Боооооляче!», «Нііііііі!», «Уже не моооооожу!»), та переважно це пронизливі схлипування, невиразні клики, дикий рев... опісля такого раз і назавжди можна відмовитися від альковних утіх.

«Господи!» — зітхає приголомшено Рафаель. Намагається уявити, як Ортанс виштовхує його з-поміж своїх стегон, волаючи, як оці... але миттю відмовляється від цих думок.

Жоден з цих криків, здається, не належить Заффі... але чи зможе він упізнати цей крик, почувши його? Напевно, це буде не той крик, що він чув того літа — різкий і навдивовижу дитячий...

Заффі й справді не кричить. І не тому, що стійкіша за інших матерів — просто десять хвилин тому їй прописали загальну анестезію. Її обличчя і ноги прикриті рядниною, а гінеколог тим часом розкриває скальпелем її черево.

Ця мала не хотіла народжувати.

Ця мала не хотіла тужитися.

І безсила тепер: хоче вона чи ні, дитя в неї буде.

А ось і воно, вже виходить, падає в руки лікаря — хлопчик! Негарний. Синенький. Синя дитинка.

Його забирають — швидше, швидше, йому потрібні кисень, перфузії і трансфузії! — і все таки сердечко б’ється! — бум бум бум бум — так, воно б’ється!

Дитинка важить менше двох кілограмів. Це надто мало — навіть для народженого завчасно, на сьомому з половиною місяці.

Це матуся годувати його не хотіла.

Це вона не давала йому нічого, окрім своїх кісток.

І ось Заффі тут, знеможена, переможена, розверста, в оточенні анестезіологів і медсестер. Вона стікає кров’ю, вона вже втратила чимало крові, людей відволікла загроза для дитини, навіть гінеколог пішов, та ось він уже біжить назад, це молодик, який щойно закінчив інтернатуру, його лякає ця надзвичайна ситуація, але він хоче довести свій авторитет — тому, розуміючи необхідність за будь-яку ціну зупинити цей кривавий потік, він схиляється до простішого рішення:

— Ріжемо!

Медсестри шоковані, анестезіологи теж, але вирішує лікар, і він починає видаляти зазначений орган, потім зашиває непритомну жінку, стібок за стібком, скоби, накладені шви... Довгий потворний фіолетовий шрам назавжди проріже її живіт.

Тепер у залі очікування Рафаель сам-один, і самотність лише посилює його страх. Якби він мав волосся на передній частин черепа, то, навчено, зараз затято виривав би його. Він стоїть, не рухається, із заплющеними очима, двома руками схопившись за голову. Волею випадку інші чоловіки розійшлися по своїх виснажених подругах і галасливих немовлятах — і лише Рафаеля ще ніхто не кликав. Страх душить його. Дуже зворушливо (адже під кінець дитинства він таки перейняв упертий атеїзм батька) він починає молитися. Пригадує давні молитви, завчені на заняттях катехізисом, і глухо проказує одну з них: «Богородице Діво‚ радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою. Благословенна Ти в жонах‚ і благословен плід утроби Твоєї...». Порившись у пам’яті і не знайшовши більше нічого, він починає спочатку: «Богородице Діво...».

— Месьє Лепаж?

У цієї медсестрички напрочуд приємний голос. Певно, дитина не вижила.

— Хочете бачити сина?

Він ніби потрапляє під душ зі щастя. Неможливо описати радість і втіху, що миттю його наповнюють. Він німіє, не здатен зронити хоч звук.

А тепер ходімо разом із ним милуватися малесенькою людинкою в інкубаторі. Що, ви не любите дітей?! Та годі вам, підійдіть, обережно — і ви побачите! Повірте, ця дитина незвичайна. Мені теж огидно дивитися на рожевих щокатих ляльок, завжди схожих одна на одну, що заповнюють міські парки. Проте тут дещо геть інше. Бачте, це немовля... як би це сказати? Навіть якщо воно не більше ваших двох кулаків — це вже хтось. Погляньте, як швидко воно дихає! Погляньте на розкуйовджені пасмочка його волосся! Погляньте на маленьке худеньке личко з напрочуд виразними рисами! Погляньте, як крізь повіки зеленими спалахами блимають ці чорні оченята! Хлопчикові віку лише півгодини — а він уже сяє, випромінюючи надзвичайну чуттєвість.

Рафаелеві не можна ні тримати його на руках, ні навіть торкатись його. Дитина поки що лежить під склом. Їм ледве вдалося її врятувати. Проте все вже позаду. Еміль житиме.

Щоки Рафаеля блищать від сліз.

А що там Заффі? Out. Без тями. Ще досі out.

Минув місяць.

Заффі повернулася додому, а ще через два тижні й Еміль — Emil — із масою два з половиною кіло. (Рафаель записав його до документів з німою літерою «е» на кінці, аби зробити це ім’я більш французьким, але Заффі думає про Еміля без «е», на німецький лад. А невдовзі певний час нам доведеться провести в голові Заффі.)

Молока в неї немає. Хто сумнівався б. Та дещиця, яку мала, висохла, поки Еміль лежав в інкубаторі для немовлят, куди Рафаель без Заффі навідувався щодня. Дитячі медсестри, передбачивши це виснаження молока до її виписки із лікарні, навчили Заффі стерилізувати пляшечки і готувати «материнське молочко»: зважувати порошок, додавати до нього мінеральної води (обов’язково без газу!), підігрівати до кімнатної температури (суміш не має бути надто холодної — у нього почнуться судоми! а гарячим він може опекти горло!). Навчили її купати дитинку (диви, не втопи!) і міняти їй пелюшки (не ранячи шпильками ніжну шкіру немовляти!)...

Рафаель робить усе можливе і неможливе, аби повернути прекрасне життя — тепер, коли дитя не заважає, коли воно без ушкоджень ступило на землю. У друкарні неподалік він замовляє розкішну листівку-повідомлення про народження нової людини: золоті літери на опівнічно-синьому папері, — і надсилає її геть усім: матері, колишнім і нинішнім друзям, усім членам оркестру...