Дивно, але Заффі не квапиться з відповіддю.

— Два з половиною місяці, — зрештою каже вона.

Андраш виймає з кишені старенького годинника. Тримаючи його у двадцяти сантиметрах над голівкою немовляти, він гойдає його за ланцюжок, мовби маятник. І майже відразу Емілеві оченята ловлять цю річ, стежать за нею. Плач розтікається і щезає.

— Хлопчик, — повчальним тоном каже Андраш. — Знаєте, коли годинник гойдається лінійно, значить, це хлопчик. А якщо кружляє, значить дівчинка.

Заффі гмикає.

— Виходить, справжній годинник у вас таки є?

— Просто я зберігаю його. Для себе, — відказує Андраш. — А до часу мені байдуже. Це мого тата годинник.

— Він... помер? — тихо, вагаючись, запитує Заффі.

Андраш, тримаючи годинника над обличчям Еміля, якийсь час мовчить.

— Так. Помер.

— А чим він займався?

— Тим, що і я — духовими. Але ексклюзивно.

— Ти ба! — знову сміється Заффі. І додає, трохи помовчавши: — А мій лікував тварин.

— Ти ба... — каже Андраш.

Риси його обличчя раптом напружуються. Вона використала минулий час.

— Vé-té-ri-naire, — по складах каже Заффі. — Ветеринар.

Вона тішиться, що змогла пригадати слово, якому Рафаель навчив її багато місяців тому.

Еміль, заспокоївшись від запаху Заффі і від звуку її голосу, зітхає і засинає знову. Майстер нахиляється до його матері з іншого боку візка. І торкається своїми шерхкими губами її вуст.

— Ідеш?

Він хоче сказати «повертаєшся», і Заффі це схоплює миттю.

— Авжеж, — відповідає вона, і її серце гуде, немов великий барабан у кінці «Дон Жуана». — Іду.

Їхні погляди сплітаються.

— Із флейтою все гаразд, — каже нарешті Андраш.

Він пробує інструмент, склавши губи цього разу на металевому мундштуку, а не на вустах Заффі.

«До-дієз» явно вирізняється від звичайного «до».

— Твій чоловік зможе грати на ній цього вечора.

І він вкладає інструмент до футляра. Потім кінчиком пальця торкається носика Еміля, носа Заффі. Відчиняє їм двері, проходить разом з ними двором до заднього виходу. Вони мовчать, однак Андраш не відводить очей від німкені, оглядає силует її тіла, поки вона йде вулицею Короля Сицилії. Перш ніж змішатися з перехожими, вона обертається. І між ними виникає миттєва, міцна, мов цемент, згода.

Рафаелеву бас-флейту полагоджено, а шлюб лежить у руїнах.

Тим часом французьке військо в Алжирі запроваджує тортури як звичний метод допиту, а смертну кару як спосіб розправи. Це означає, зокрема, що милих невинних білих французьких хлопчиків, учорашніх випускників шкіл, учать викликати страшні судоми смаглявим тілам, кріплячи до них електроди від індуктора й умикаючи струм; учать їх і кепкувати з цієї процедури, називаючи її «рок-н-ролом». Щодо підозрюваних, яких треба опускати головою під воду й тримати так якомога довше, не знищуючи водночас таке цінне джерело інформації, то їхні посмикування вони жартівливо називають «потопельним брасом». А якщо хтось із новобранців гребує знущатися із собі подібних, якщо хтось плаче, протестує або блює, їх висміюють, принижують, обзивають бабами і слабаками — і дресують, аби мали мужність виконувати накази.

Вояки Фронту національного звільнення не лишаються осторонь і продовжують чинити замахи, після яких їхні вороги з Франції (або Алжиру, з Алжирського національного руху) залишаються без носів чи голів, без статевих органів або нутрощів. 13 травня 1958 року після кількох додаткових «заходів» (збуджені генерали намагаються здійснити державний переворот, хтось захоплює Міністерство внутрішніх справ, а десантники заволодівають «Радіо-Алжир») Фронт оголошує себе тимчасовим урядом Алжирської республіки.

Ситуація непроста. Шарль де Ґолль усвідомлює це і вирішує взяти все під свій контроль; після одинадцятирічної перерви він заявляє про свою готовність знову взяти долю Франції в свої руки.

Ортанс де Трала-Лепаж також усвідомлює складність ситуації і, гортаючи сторінки «Le Figaro», здригається від думки про свої дорогі заморські виноградники.

Майже всім усе зрозуміло: як у Алжирі, де мусульманки зривають із себе покрови, так і у столиці, де люди масово виходять на демонстрації і невтомно вигукують: «Від Дюнкерка до Таманрассета: Франція єдина!»[32].

Рафаель ні про що не здогадується: він подорожує.

Відколи полагоджено його бас-флейту і завдяки гучному успіху сольного концерту в Парижі, він дедалі більше зайнятий своєю кар’єрою. Тепер його вважають метром серед флейтистів. Слухачі в усіх куточках світу, насолоджуючись його грою, відчувають дивне сплетіння пристрасті й точності. Його кличуть усюди. Він дає згоду на участь в концертах і стажуваннях, турне і майстер-класах, що зумовлює дедалі довші поїздки до різних більш-менш віддалених країн.

І що частіше Рафаель помічає у своєї дружини перші ознаки щастя, то охочіше погоджується. Щоразу, як повертається до Парижа, Рафаель зауважує: Заффі, вочевидь, абсолютно спокійно гуляє з дитиною у візочку. Він помічає легкий рум’янець на її щоках, трохи м’яса на її кістках — і тішиться. Тож, квапливо сідаючи до таксі, поїздів і літаків, які везуть його геть від вулиці Сени, він радіє, знаючи, що дружина й синочок залишаються разом у щасливій ідилії.

Щастя Заффі помічає й інша особа, з чого робить висновки діаметрально протилежні: ця особа — мадемуазель Бланш.

Консьєржка вражена змінами, які відбулися в жінці. Вона впізнає цю ходу: легку фривольну ходу, позбавлену гризот дійсності. Вона й сама так ходила, коли, будучи секретаркою на підприємстві, переживала з одним одруженим колегою єдине велике кохання в своєму житті. Кінець історії був сумний: мадемуазель Бланш наївно думала, що чоловік кохається з нею, бо вже не відчуває потягу до дружини... А оскільки він уже мав двох синів, а вона не здогадувалася про шкоду, завдану її організмові кислотами Сент-Уана, то мріяла народити йому доньку. І коли її, разом з іншими колегами, запросили на дружню вечерю, щоби відсвяткувати народження доньки в її коханця, здавалося, що Бланш помре від сорому й болю.

О, якщо від адюльтеру і виростають крила, то політ майже завжди короткий, а падіння тяжке. Вона не може дати собі ради — дивлячись услід жінці, яка котить візок із дитям до Сени, мадемуазель Бланш відчуває тривогу. Як сказати правду людині, що так явно тішиться своєму щастю?

Можна лише сподіватися, що наслідки будуть не такими вже й руйнівними.

У Андраша немає телефона. У кварталі Маре до проведення лінії ще треба чекати два роки. Та Андраш навіть і не думав просити про телефон; життя без телефона, як і життя без годинника, йому значно миліше. Що робить його доволі пасивним — тому ініціаторкою зустрічей без попереджень зазвичай є Заффі.

Вона вдруге вирушає, аби роздягнутися і щоб він роздягав її. Та опинившись перед заскленими дверима, вона чує кілька голосів і з розчаруванням розуміє — він не сам.

Він приймає її природно, допомагає з візком і знайомить зі своїм гостем, високим неповоротким чорношкірим:

— Заффі, Білл...

— Хай, Зеф!

Заффі ледве стримує мимовільне бажання відступити. Уперше від приключки з чортом у стодолі вона стоїть лише за десять метрів від чорного. І коли він простягає їй руку, вона бачить іншу простягнуту руку і чує слово «Water!», слово, значення якого тепер їй відоме, але яке ніколи не позбудеться для неї тривожного звучання. Wer hat Angst vorm schwarzen Mann?

Оговтавшись, вона піднімає свою руку і дозволяє чорному чоловікові потиснути її.

— Сідай! — кидає Андраш і, обернувшись до Заффі спиною, ніби показуючи їй тим самим, що вона в нього як удома, повертається до розмови англійською з гостем.

Отже, все просто. Незважаючи на візок, незважаючи на дитя, вона має право, явившись сюди, бути лише «Заффі». Її німецького життя не існує, так само як і її Лівого берега; вона може говорити й робити будь-що, бути будь-ким — вона вільна! Піднявши з підлоги газету, вона вмощується у провалений фотель і вдає, ніби читає, лише за десять хвилин усвідомивши, що газета — угорська. І вона потайки усміхається. Чоловіки спокійно перемовляються перед верстатом. Як вона збагнула, англійська майстра ще слабша за його французьку. Чоловіки запалюють цигарки, забувають їх у попільничці, по черзі беруть у руки мундштук саксофона. Еміль прокидається — і Заффі міняє пелюшки, потім знову сідає у фотель і спокійно чекає. Вона просто щаслива. Нарешті американець струшується, підводиться, бере в руки свій інструмент і котячим кроком рушає до дверей. Угорець проводжає його.