Майстерня Андраша скидається на печеру зі скарбами: скупчення станків, знаряддя та інструментів, завершених і недороблених замовлень. На вітрині блищать нагромаджені флейти, саксофони, кларнети, гобої, тромбони і труби. Усі етажерки, стіни, всі можливі поверхні заставлені щіточками і ковадлами, золотими, срібними і дерев’яними циліндрами, пляшками з оливою, прозорими коробками, меблями з підписаними шухлядками, де складено пружини й гвинти, клапани й іншу механіку для інструментів, корки й фетрові тампони. В одному з кутків: газова горілка, чорна від вогню каструля, брудна ганчірка, нечиста раковина, пощерблена склянка, чайник, коробки з-під чаю й для цукру, слоїки з варенням, ковбаса, слоїки з огірками і перцем в розсолі. На підлозі і меблях звалені абияк газети, книжки, платівки й партитури. А в протилежному куті кімнати до стелі великими цвяхами прикріплена величезна червона вовняна завіса...

Очі Заффі невтомно бігають кімнатою і зрештою зупиняються на годиннику на стіні навпроти неї — страх божий! Шоста тридцять?! Годинник нібито не працює... Та ні, секундна стрілка рухається, Заффі чітко чує її «тік-так». Шоста тридцять! А Рафаель мав піти на концерт о шостій! Це неможливо! Вона бореться з панікою, відмовляється вірити в те, що отак, у ніщо пірнули цілих чотири години, дивиться на годинник на своїй руці...

І від полегшення мало не мліє. Перша тридцять. Попереду ще цілий день, цілісінький день!

Вона не дивиться в бік візочка, де спить її син, її очі прикуті до верстата, за яким працює угорець, який, нахилившись, насвистує щось. Її очі зупиняються на ньому.

І вже не має значення, котра година.

Років цьому чоловікові більше, ніж Рафаелю. Волосся він має довше, біляво-руде, на скронях помітна сивина, обличчя зоране зморшками. Коли він усміхається, у кутиках очей спалахують сонячні промінчики, осяюючи все обличчя. Светр із протертими ліктями, широкі полотняні штани, синій фартух. Пальці — широкі і водночас сповнені грації, чорні від оливи — майстерно працюють з позолоченим тілом флейти Рафаеля.

Еміль тихо посопує, гра Чарлі Паркера прориває крізь тріскотню[31], годинник такає іронічно, ніби у сні, наполягаючи на своєму божевільному посланні, переконуючи, що зараз шоста година тридцять дві хвилини — чи вісімнадцята тридцять дві, хто його розбере! — словом, він попереджає їх, що час минає, увага, минає час!

Заффі двадцять один рік — і за ці дві хвилини, які минули, вона зазнала метаморфози. Вона відчуває, як наливається священною силою — силою кохати цього чоловіка і примусити його покохати її. Опинившись у його особистому безладі, вона ніби переступила поріг не його помешкання, а його шкіри. Її думки змішуються. Від бажання в неї сохне в роті, усі члени тіла клякнуть. Погляд її зелених очей потужним променем освітлює тіло і обличчя майстра. Вона мовчить. Дивиться на Андраша, і — навіть якщо це загадка, навіть якщо жодна наукова теорія ще не в змозі дати пояснення цьому явищу — Андраш, хоч і відвернувшись від неї й потупивши очі, відчуває на собі її погляд.

Усі його пори розкриваються запитанням: «Що? Невже? Серйозно?». І кожна з них упевнено відповідає: «Так!».

Його вправні пальці, які вміють думати і ставити запитання, пальці, які розуміють музичні інструменти — достоту гастроентеролог живіт свого пацієнта — широкі вмілі хуткі пальці раптом... уповільнюються.

Уповільнюються.

Заффі це помічає. Її зелений промінь стає пломінкішим, потужнішим. Уся вона перетворюється на погляд на цього чоловіка з почорнілими пальцями, широкими полотняними штанями і сивими скронями. Під впливом зеленого погляду пальці і руки Андраша завмирають. Він ніби паралізований. На відміну від Заффі, він не забув про дитя, яке спить поруч із ними. Він знає, що, як погляне в зелені очі німкені, перш ніж заговорити, втратить себе. Тому він шукає слова і не знаходить жодного, жодною мовою.

І він піднімає очі.

Погляд Заффі — мов огненна куля, яка проникає йому під повіки і пірнає на дно живота. Він горить. Він дивиться на неї — на цю мадам Лепаж, якої навіть імені не знає. І в його очах немає жодного запитання.

Так вони й завмирають. Надто надовго, щоби після цього вдавати невинність. А втім, їм цього й не треба. Вони бажають тільки одного: одне одного, злиття. Заффі стоїть. Андраш підводиться, знімає фартух, долає невелику відстань, що розділяє їх, і бере Заффі за руку — ззовні, не вкладає свою долоню в її долоню, а саме бере руку Заффі, стискаючи її, наче річ. Веде її за собою до засклених дверей, де перевертає картонну табличку (з іншого боку накарлюкано від руки: «Скоро повернуся») і зсередини зачиняє двері на ключ. (О, Заффі, цей звук! Ключ Андраша повертається в щілині засклених дверей! Чи чула ти колись щось прекрасніше за цей звук?) По цьому він веде Заффі углиб кімнати. І вона ніби пливе поруч із ним. Кохання, мов атомне сяйво, забарвлює повітря навколо неї в синє.

Міцно тримаючи німкеню за руку, Андраш відсуває червону завісу.

Отут спить майстер. Ось його ліжко: стара провалена й розхитана канапа, що тихо чекає в півмороку. Біля ліжка: старий програвач платівок, пачка цигарок «Ґолуаз» без фільтра і попільничка. На спинці одного зі стільців: дві-три сорочки. На двох цвяхах у стіні: старий плащ. На етажерках: стосики платівок і книжок, партитур і газет. Усе це його, все це Андрашеве. Під ногами: килим із клаптиків тканини — такі часто зустрінеш у Північній Африці.

Вони стоять обличчями одне до одного. Андраш відпускає руку Заффі. Лівою рукою з почорнілими від роботи нігтями він бере її за шию. І без церемоній щипає своїми пальцями її шкіру.

І тут Заффі робить дещо неочікуване. Вона бере ініціативу на себе. Вивільнившись від цього чоловіка, вона кладе руки йому на пояс — на велику, м’ясисту талію, значно ширшу за Рафаелеву — і спускається вниз. Її руки ковзають стегнами чоловіка, вона стає перед ним на коліна — перед твердим, запненим у штани чоловіком — і прикладає своє обличчя туди, свої ніс, щоки, повіки, очниці, щосили їх тулить, лиже його штани в цьому місці, не в змозі відірвати язик від шорсткої й сухої тканини штанів... Андраш, не заплющуючи очей, кладе свої руки на голову незнайомки, цієї невідомої йому жінки із заплющеними зеленими очиськами, і хвиля збудження накриває Заффі та кидає її об каміння першим у її житті оргазмом.

За мить Андраш нахиляється і піднімає її, кладе її на своє розібране ліжко, сідає біля неї просто на підлогу, на (можливо) туніський килим. Він уважно вивчає її кутасте обличчя, зсудомлене болісною насолодою. Потім підводиться і виходить туди, в інший світ, за завісу, щоб вимкнути радіо. Повертається — так! він повертається до неї, до Заффі! — і знову схиляється, але цього разу, щоби поставити на програвач платівку. (Він обрав легку розважальну музику — одну з оперет Оффенбаха.) Обернувшись до Заффі, він запалює цигарку і шумно видихає перший клуб диму.

За всіма його рухами Заффі слідкує очима. У її погляді щось змінилося. Таке враження, що він став відкритішим і вразливішим. Андраш, простягнувши до неї руку, вільну від цигарки, мізинцем безжально піднімає її підборіддя.

— А... — широко усміхнувшись, цікавиться він, — як звати німкеню мадам Лепаж?

І знову вона розсміялася. Вільний, спонтанний сміх. Насміявшись, вона зрештою каже — чи радше вигукує з дикою радістю:

— Заффі!

Від звуку її голосу Еміль прокидається і починає верещати.

Пара підводиться — авжеж, вони вже пара, причому надовго — і переходить до майстерні. Ніхто з них не зняв із себе ані найменшу деталь одягу.

— Він зголоднів? — запитує Андраш.

Заффі дивиться не на сина, а на годинник: зараз лише друга дня, а вона годувала Еміля опівдні.

— Ні, — каже вона. — Іще рано.

Аби хлопчик замовк, вона тихенько колише візок, однак писк не вщухає.

— А в нього матусин норов, — зауважує Андраш. — Бачу це по його личку. Нічого собі! Скільки йому?