У Рафаеля завжди дві справи одночасно.

Бідолашний Рафаель.

Візок стоїть унизу, біля будки консьєржки. Це велетенський чорний і страшенно важкий механізм. Заффі кладе до нього живий, але мовчазний пакуночок. Бас-флейта, заховавшись під ковдрочкою в ногах у Еміля, займає місця більше, ніж немовля.

Жінка з візком віддаляється в напрямку річки. Заффі ще жодного разу не гуляла з Емілем далі ринку на вулиці Бюсі. А тут справжня експедиція — Рафаель навіть план для неї намалював! Треба спуститися вулицею Сени, пройти під брамою Французької академії і перетнути Міст Митців. Дивовижне видовище, це найпрекрасніший із паризьких мостів, тут можна зустріти сліпого акордеоніста або шарманщика з мавпочкою на плечі, тут повно художників у беретах і блузах — вони клякнуть перед мольбертами, креслячи Новий міст, мальовничий гострий зелений виступ острова Сіте і навіть вежі Нотр-Дам на задньому плані...

Заффі машинально рухається крізь тепле повітря впертого весняного дня. Мати і син — кожен зачинившись у своїй мовчанці — не зважають на навколишню красу. Ось перед ними виростають грандіозний Лувр і готичний фасад (брудний, і все ж вишуканий) церкви Святого Германа Осерського — Заффі їх не помічає. Вона слідує планові, який розгорнула і поклала перед собою на ковдрочку Еміля. Повернути праворуч. Іти вздовж Сени: човни, баржі, рибалки, неквапні перехожі, закохані пари, інші мамаші з візками... вона дивиться і не бачить. Усе здається прозорим.

Еміль прокидається, не відводить оченят від маминого обличчя — але вона ще цього не знає. Вона слідує плану.

Дійшовши до Ратуші, вона без подиву дивиться на величезні купи піску компанії «Morillon-Corvol», з яких весело скочуються дітлахи. Не удостоює поглядом і саму Ратушу — її вежки, статуї, водограї і триколори. Не замислюється про долю діячів і про історичні події, що дали назви вулицям, якими прямує: міст Луї-Філіппа, Стара Храмова, Короля Сицилії — імена, більше нічого. Слід перевірити — йде вона правильно — тепер повернути — ліворуч, потім праворуч.

Що далі йде, то хмурнішим стає місто. Чорні від золи фасади, закладені цеглою вітрини, будинки з розбитими бомбами черевами, підперті колодами. Тут вулиці вужчі й тісніші, ніж у кварталі Одеону: вози, двоколки, вантажівки і ручні візки ведуть битву за кожен сантиметр бруківки... Усе неймовірно гуде і фуркоче. Дітвора плаче, машини скрегочуть і сигналять, продавці монотонно кричать про свій товар... перегуд з усіх боків... уже не кажучи про запахи: гострі, їдкі, сильні, незвичні... Заффі збентежитися б чи принаймні роззирнутися б. Та ні, вона виконує свій обов’язок, слідує вказівкам чоловіка, шукає адресу, правильний номер на вулиці Короля Сицилії, не помічаючи вібруючої атмосфери навколо. Аж ось — углибині подвір’я — засклені двері з картонною табличкою «Майстер — духові та струнні інструменти», і вона стукає. Якби вона розплющила очі, то побачила би, що стіну також зроблено зі скла, що це майстерня, а у вітрині... Та оскільки вона стукає в двері, їй відчиняють. І Заффі, незграбно штовхаючи перед собою візок, заходить.

Незважаючи на скляну стіну, у майстерні темніше, ніж у дворі і спершу Заффі бачить лише тіні. Велика тінь обходить візок і зачиняє за нею двері.

Заффі — вся обов’язок. Вона готова. І напам’ять, ретельно вимовляючи слова, читає свій урок:

— Доброго вечора, месьє, я дружина Рафаеля Лепажа, флейтиста, йому дуже шкода, що не зміг прийти до вас сам, увечері концерт і він готується, тож флейта... бас потрібна йому терміново, з його флейтою... бас проблема, тут написано, ось, у мене для вас записка, отут...

Заффі тягне руку, щоби відгорнути ковдрочку Еміля, але її зупиняє голос незнайомця:

— Та-та-та-та-та! Стоп! Аніруш!

Вона завмирає. Навіть не здивувавшись. Так завжди буває — до найгіршого слід бути готовим завжди. Вона опускає руки, заплющує очі і розслабляється. Скручується калачиком глибоко всередині себе.

А чоловік регоче. Його сміх не злий. Навпаки — зніяковілий. Він збентежений ефектом від свого жарту.

— Даруйте, — каже він їй. — Я пожартував. Погано вийшло. Знаєте, річ у тім, що в Алжирі матусі частенько замість дітей носять під шатами і в кошиках бомби... Словом, вийшов поганий жарт. Я вас налякав. Вибачте. Добридень, мадам Лепаж. Ще раз вибачте. Я знайомий з вашим чоловіком. Обдарований музикант! Покажіть мені інструмент. Чуєте? Ви мені пробачили, правда ж? Я — Андраш, — додає він, даючи їй руку.

Як виправити помилку? Усмішка не з’являється на обличчі жінки: вона не зронила ні слова, відколи він урвав її Spiel[29]. Андраш нахиляється над візком.

— Погляньмо, нумо, — бурмоче він і, вправно діставши Еміля з-під ковдрочки, бере його на руки й уважно вивчає з голови до п’ят. — Так. Що ж тут не так? Де ви бачите проблему з інструментом Рафаеля Лепажа?

І тут відбувається нечуване: щоки Заффі червоніють. Ще нечуваніша річ: вона прискає зі сміху. Це перший не саркастичний сміх, який ми від неї чуємо; його стримали так довго, що нині він нагадує гавкіт.

Брови Андраша лізуть угору, прорізаючи п’ять глибоких зморшок на чолі. Заффі й сама збентежена звуком, який щойно видала. Вона глибоко вдихає і замовкає.

— Ет... іще одну дурницю сказав, — зауважує Андраш, повертаючи Еміля на місце у візку. — Що ж, з цією штукенцією все гаразд. Вона прекрасна. У доброму стані. Навіть якщо я не чую звуку.

— Це він, — каже Заффі.

— Он воно що! А оце... (Андраш кладе на верстат і відчиняє футляр флейти «Rudall Carte».) Також він?

Заффі відчуває, як ось-ось розрегочеться, мов дурна — і ледве опановує себе.

— Une flûte, — каже вона голосом нижчим, ніж зазвичай, не впевнена, що контролює його. — Флейта — вона.

— О, не витрачайте даремно зусиль! З родами мені у французькій мові не щастить. Чому флейта — вона, а стіл — він, годі збагнути...

— Une table. Стіл — це вона, — зазначає Заффі, і, хоч як стримується, гмикає тихцем.

Андраш, чухаючи потилицю, читає записку від Рафаеля.

— Авжеж, — бурмоче він. — Так, так, так...

Він дивиться на Заффі, ніби вперше. А вона раптом, знову почервонівши, опускає очі.

— Звідки ви? — питає вона, прикипівши очима до сотень цікавинок на підлозі: брудного ганчір’я, недопалків, корків і кришок.

— А ви як гадаєте, якщо я Андраш? — зауважує він.

Тим часом він розгвинчує несправний клапан «до», знімає заглушку.

— Не знаю...

— Не знаєш?

— Ні, — зізнається Заффі, зрадівши такій випадковій близькості.

— А про Будапешт ви чули?

Андраш раптом повернувся до «ви».

— Ungarn?[30] — невпевнено намагається вгадати Заффі, мов дівчинка перед учителем у школі.

— Як?

Цього разу злітає лише одна брова — Андраш не відводить очей від клапана. Та крім брови зовні ніщо не видає його внутрішнього шоку. Німецьку він знає змалку, володіє нею досконало — і давно поклявся, що жодне німецьке слово не злетить з його вуст.

— То ви теж не француженка? — каже він. — А говорите дуже добре.

— Ні, недобре.

Пауза. Їй не хочеться цього казати. Проте вона каже.

— Я німкеня.

Пауза. Заглушка, яку Андраш щойно відчепив від клапана, падає на підлогу — і залишається там. Андраш починає насвистувати.

— П’ять хвилин, — нарешті мовить він. — Посидьте отут...

Кивком він вказує їй на старий провалений подраний шкіряний фотель, пружини й каркас якого прозирають назовні і де наразі громадиться стос пильних газет.

— Ні, — відказує Заффі. — Мені і стоячи непогано.

Між ними знову розповзається мовчанка — і стає такою значною, що навіть найменші звуки виходять на перший план. Десь у кімнаті грає радіо — обернувшись, Заффі бачить приймач на полиці. Теж укритий пилом. З нього линуть джаз і потріскування. Дихається Заффі нелегко. Про дитину вона забула. Не помітила, що Еміль заснув, що його верхня губа смикається при вдиханні. Її очі скачуть, тішаться безладом, вона вивчає місце, де опинилася.