Заффі, нахмуривши брови, дивиться на Андраша і заперечливо хитає головою.

— Бачиш, я маю рацію.

Кожна історія про шалене кохання має свій поворотний момент: трапляється він здебільшого швидко, але зазвичай неочікувано; більшість пар не помічають повороту, відчайдушно гальмують, перевертаються і влітають просто в стіну, колесами догори.

Причина проста: хай там що ви собі думали в перші години, дні й місяці захоплення, інша людина поруч не змінила вас. Стіна, об яку можна розбитися за рогом, це стіна вашого «я». Це ви самі: такі ж злі, підступні і посередні, як і раніше. Зцілення не відбулося. Рани ось вони, на місці, і жахіття приходять знову. І ви починаєте сердитися на іншу людину за те, що не оновилися повністю; за те, що кохання не вирішило всіх проблем існування; за те, що, зрештою, опиняєшся не в раю, а (вже за звичкою) на землі.

Поворот у стосунках між Заффі й Андрашем не був позначений якоюсь помітною подією. Відбувся він непомітно: узимку 1958–1959 років кожен відчув, як у гроті душі прокинувся і завовтузився — достоту ведмідь навесні — старий демон. Давній змій, якого (як гадав кожен із них) вдалося настрахати чистим незамутненим лезом кохання іншого.

Аж ні! Звір, виявляється, ще живий!

Січневий ранок, дощить надто сильно, щоби йти на прогулянку. Вітер шарпає місто.

Еміль, стоячи на стільчику біля скляної стінки, роздивляється (із зосередженням страхітливим для такого маленького створіння) візерунки від дощу на склі. Стеля теж частково скляна, тож хлопчик підводить очі, вслухається в густий і нерегулярний цокіт крапель, намагається зрозуміти, яка там, нагорі, відбувається драма, що оминає його, не зачепивши.

Тим часом із радіоприймача лунає пісня Дорис Дей «Qué sera, sera», яка — з’явившись два роки тому — досі перебуває в хіт-параді. Андраш підсвистує, розбираючи гобой. Заффі, зручно вмостившись у старому шкіряному фотелі, який вона нещодавно заклеїла чорною липкою стрічкою, сьорбає чай і спостерігає за роботою Андраша. Його руки ніби діють окремо від решти тіла, беруть щоразу потрібне знаряддя, обертають, вивертають, ляскають і мастять, обмацуючи блискучу шкіру інструмента в пошуках шишечки.

Заффі не розуміє.

Можливо, оце і є перша ознака майбутнього повороту у їхніх почуттях: сьогодні вранці Заффі не може збагнути неспішної зосередженості, з якою Андраш орудує з гвинтами, болтами й пружинами, готує гумілак для фіксації шкіри, вирізає кружальця з вовни — кожен його рух, кожен жест вирізняється обережністю й точністю — але як бути з...

Авжеж. У голові Заффі знову виринають незавершені фрази.

Щоби нематеріальна музика змогла злетіти, руки мусять замаститися, але як бути з...

Заглушка стає на місце і входить точно у клапан, Андраш постукує, натискає і знову береться до інструментів — о, яка вправність, яка точність, і все тільки заради музики — аби лише один звук — аби лише одна нота колись змогла якусь мить бриніти в повітрі — ця надмірна турбота, неймовірна любов до деталей, до найменших деталей, тільки щоби одна нота на мить у повітрі...

«Whatever will be will be», — реве різкий голос Дорис Дей, і занурений у роботу Андраш наспівує в унісон: «The future’s not ours to see, qué sera, sera, what will be will be»[37].

Наступного дня — перше причастя на центральній площі містечка. Маленькі тіла в білих сукнях, залитих кров’ю, швидко прибирають. Залишається величезний порожній простір, усюди уламки каміння і скалки. Розвалено церковку. Розбито школу, де вчилися Заффі та її братики й сестрички. Палають молитовники і парти, дошки і книжки. Порвані й скручені труби орга́на — і все ж (думає Заффі), хтось колись майстрував цей інструмент так само ретельно, як Андраш, хтось вивчився на майстра органів і з маніакальною увагою підбирав труби і клавіші, регістри й педалі — щоби музика — щоби музика — щоби акорди — в повітрі... Тож — навіщо? Як можеш ти, Андраше, так спокійно схилятися над інструментом і постукувати, наспівуючи?

«When I was just a little girl, I asked my mother, what lies ahead?»[38]

Стріл — вогонь — стріл — вогонь! Труби органа порвані, скручені — дбайливо виготовлені дерев’яні і металеві деталі знищені за кілька гучних і смердючих хвилин — полум’я досі жере кущі і стодолу — синє небо задихається від сірого диму, і єдине, що можна вдихати — це попіл.

З вікон віталень раптом постають напрочуд чіткими силуети дерев: підводиш очі — а стелі немає — дерева!

Заффі біжить площею, уламки і скалки скриплять під ногами, скоро туди кидаються і решта дітей у пошуках решток шрапнелі — і завтра у воді, що заповнить воронки від вибухів, вони ловитимуть пуголовків.

Андраше, не варто так захоплюватися речами, не варто до них прив’язуватися, приділяти їм таку величезну увагу, Андраше, не варто бажати чогось так сильно, Андраше... Заффі завмерла в безодні відсутності, тож коли Еміль, причарований дощовими потоками на склі, втрачає рівновагу й валиться зі стільця, на його ревіння вона реагує з несквапністю сновиди. Андраш кидається, щоби підняти дитину, сідає з Емілем до новенького крісла-гойдалки та гойдається, наспівуючи: «I asked my sweet-heart, Will there be rainbows...»[39].

Заффі оговтується і підходить до них. Нахиляється над синочком, та все ж мовчить.

— Чому ти не співаєш? — запитує в неї Андраш згодом, коли затихає Еміль.

Заффі червоніє, ніби він щойно звинуватив її в якомусь злочині — в якому, до того ж, вона була винна.

— Щ-що?

— Чому ти не співаєш?

Він навіть не дивиться в її бік — тре ґулю на голівці дитини, набиту під час падіння об одну із полиць.

— Я... — бекає Заффі, — я... не знаю слів.

— Та ні, я хотів сказати... будь-що! Заспівала б щось для Еміля.

— Але ж...

І знову Заффі здається, що на неї нападають і слід захищатися, тож вона чіпляється за перший-ліпший аргумент:

— Це ж французька дитина! Розумієш? А французьких пісень я не знаю.

Андраш насуплюється і мовчить; він і далі гойдає Еміля, наспівуючи слідом за Дорис Дей до останнього слова.

— Здуріла? — м’яко каже він Заффі. — Співай усе, що тобі заманеться! Ти ж його мати, Заффі! Він тебе любить! Ти маєш право співати німецькою.

— Ні! — дедалі більше дратуючись, відказує Заффі. — Я погано співаю.

Андраш підскакує.

— От дурна! — каже він уже твердіше. — Дитині ж байдуже! Це голос її матері — оце головне! Твій голос, Заффі. Тому для нього це буде гарно.

Давно, ще з провалу у школі хостес у Дюссельдорфі Заффі не відчувала такого тиску на себе. Вона зиркає на годинник:

— Час іти. Ходімо, Емілю! Давай одягну на тебе пальто — і гайда... Попрощайся з Андрашем.

Андраш не намагається втримати їх. Не підводиться, щоби провести до хвіртки. Дозволяє їм піти і знову починає наспівувати «Qué sera», хоча по радіо вже давно передають новини.

Ну от.

Вони дісталися свого повороту.

Так сталося, що Рафаель удома й увечері, коли Заффі купає Еміля, він заходить до ванної з фотоапаратом.

— Заффі, це так прекрасно! — повторює він, буквально розстрілюючи її спалахами. — Я хочу, щоби ця мить тривала вічно! Щоб Еміль завжди був маленьким, а ти завжди купала його. Не знаю, чому це так гарно — але це ніби образ із втраченого раю. Знаєш, що каже Фройд? Що немає любові чистішої і менш двозначної, аніж та, яку мати відчуває до сина.

Рафаель пригадує, що колись батько зацитував цей вислів його матері, кепкуючи з її надмірної любові до сина.

— Двозначної? — тихо перепитує Заффі, якій невідоме це слово.

— Можливо, саме тому всі музеї Європи переповнені «Мадоннами з немовлям». Досі я не розумів, але тепер це просто кидається в очі: кожен чоловік упізнає себе в маленькому Ісусі, а кожна жінка — в Пречистій!