— А де він був?

— Точно не знаю. Був на три роки старший за мене. Йому було одинадцять.

— Гітлерюґенд? — байдужим тоном питає Андраш, не відводячи погляду від блискучих дахів Менімонтану.

— Так, — каже Заффі. — Звичайно. Це було обов’язково з одинадцяти років. Тож його не було вдома, і за старшу була я, восьмирічна. Потім прийшли росіяни. Ми з мамою почули їхні чоботи перед нашими дверима. Мама поставила праску на піч. Побігла ховати малих. Не знаю, куди... Росіян було четверо, вони мали гвинтівки, усі дуже голосно й одночасно розмовляли. Я не розуміла, що саме вони казали. Вони схопили маму, кинули її на підлогу там, на кухні, переді мною. Схопили розжарену праску і притулили... сюди, до грудей. Вони удвох сиділи на ній. Вона не кричала. Зціпила зуби, щоби малі її не почули...

Заффі підводиться, йде перевірити, чи спить у своєму візочку Еміль, потім знову сідає поруч із Андрашем на могильну плиту. Її очі сухі.

Андраш питає:

— Вони її..?

— Так.

— Тебе також?

— Так.

— А потім вони її вбили?

— Ні... Ні. Вона себе вбила сама. Тоді був листопад, як і тепер. Стало помітно, що вона при надії, а мій батько повернувся лише у вересні.

Андраш, поставивши лікті на коліна, нахиляється уперед і ховає обличчя в руках.

— Вона убила себе?

— Так. Після росіян вона стала іншою. Ніби... закам’яніла. Не співала, майже не говорила, а вночі всі чули, як вона плакала... Знайшов її маленький Петер. Він трохи доросліший за нашого Еміля. Заповз на кухню отак, ручками й ніжками — і знайшов її там... Вирішив, що вона грається з ним. Спробував стати на ніжки, аби схопити її за ноги, що бовтались у повітрі...

Минає кілька хвилин — довгих і сірих, мовчазних. Заффі констатує, що вона ще дихає, що ще вдихає паризький вогкий туман.

— Багато хто... — нарешті веде вона далі глухим голосом. — Не лише мама. У нашому кварталі... принаймні п’ятеро або шестеро наших знайомих. Відкривали газ, вішалися, приймали отруту... Потім нами опікувалася сусідка. Фрау Зільбер, мама моєї подружки Лотти, яка загинула. І її чоловік теж загинув — на фронті. Проте... не знаю... Мама, напевно, розповіла їй про росіян... Вона... Фрау Зільбер... була груба зі мною. Била паском... по спині, по обличчю... гадаю, вона боялася... бо це... сталося, тож... вона боялася, що я зіпсувалася... Відокремила мене від малих, особливо ж від моїх сестричок...

— А де твої сестрички тепер? — питає Андраш.

— Не знаю. Все закінчилось — і я не знаю.

Вона знову глибоко вдихає сіре й вологе повітря Парижа. Вона тут, у цьому місті.

— А ти? — питає вона. — Маєш братів і сестер?

— Ні, — відказує Андраш. — Я єдина дитина.

— Твоя матуся, певно, сумує?

— Авжеж, напевно.

Пізніше, у нестерпній спеці майстерні Заффі, схилившись над візочком, міняє Емілеві пелюшки. Андраш стоїть поруч, дивиться, як вона витирає сіднички дитини, як дує їй на животик, аби розсмішити. Роздивляється малюсінькі органи дитини — і потроху Андрашове обличчя знову стає далеким і суворим. Відчувши цю зміну, Заффі підводить на нього очі.

— Моя мати, — каже нарешті він, — коли я поїхав, сказала мені не... якщо матиму сина, не... не обрізати його.

— Вона так сказала? Чому?

— Бо... все могло початися знову. Щоби не впізнавали. Є одне прислів’я... Ліпше жид без бороди, аніж борода без жида.

Заффі сміється, зворушена. І опускає очі. Знову цілує синочка в животик. І шепоче йому:

— Чуєш, Еміле? Чуєш, що каже твій тато? Тебе залишать отак! Гаразд, ти згоден?

І вона пустотливо торкається пальчиком крайньої плоті хлопчини.

Наближається Різдво.

21 грудня де Ґолля обирають зі значною перевагою: шістдесят тисяч із вісімдесяти тисяч виборців (ще немає мови про загальне виборче право) віддають голоси за того, хто обіцяє розібратися в алжирському питанні.

Як і обіцяв тогоріч Заффі, Рафаель купує ялинку і виймає з шаф кулі, гірлянди й іграшки, якими тішився в дитинстві.

Мати, як і раніше, відмовляється зустрічатися з чужинкою. (Вона вставляє фотографії онука в рамки, але ті, на яких красувалася невістка, дере і палить.) «Шкода, — подумки сумує Рафаель — дуже навіть прикро, але нехай вже так». Тепер Лепажі з вулиці Сени стають окремою родиною, вони святкуватимуть Різдво у своєму колі.

Заффі купує необхідні продукти і два довгих дні проводить на кухні в засипаній борошном запасці, випікаючи Lebkuchen і Stollen[35], як це робила колись її мати. Заффі прикрашає їх цукровою пудрою, мигдалевою стружкою і цукатами. Потім, позичивши в мадемуазель Бланш рецепт із журналу «Elle», мужньо береться готувати індичку із лікером «Куантро».

Святвечір виходить чудовий. Заффі легко підтримує розмову: ніжна і вправна, вона коментує новини й чутки з музичного світу, які переповідає Рафаель, і сміється з усіх його жартів. Еміль приндиться на своєму новенькому високому стільчику, він слухняний і навдивовижу непорушний упродовж усієї вечері — ніби загіпнотизований полум’ям свічок.

Наступного різдвяного дня, радіючи змінам, що відбулися з дружиною упродовж року, Рафаель їде грати разом з оркестром до Театру на Єлисейських полях. А Заффі рушає до коханця.

Андраш із уламків флейти і саксофона, які лежали без діла, споруджає переноску для Еміля. Він чіпляє її до стелі, просто над тим місцем побіля грубки, де звичайно стоїть візок. Еміль смикає за шворочку — і блискучі клапани й рурки дзеленчать і миготять. А він тішиться, аж заходиться сміхом, тягне знову і знову: золото, срібло, ритм, блиск, музика.

Вони лежать на канапі, старій розкладній канапі, пружини якої відчуваються при кожному порусі. Заффі простяглася, поклавши голову на коліна Андрашеві, і вони слухають платівку на 45 обертів, яку їм подарували: Шуберт, покладений на джазовий мотив флейтистом Г’юбертом Лоузом[36].

Заффі заплющує очі. Андраш вказівним пальцем обводить її профіль, починаючи від чола, де народжується волосся, поволі спускаючись поміж брів, проходячи вишуканим узвишшям носа й пірнаючи в ярок між носом і губами.

— Осюди, — каже він, — янгол кладе палець немовляті на вуста перед самим народженням. Гоп! І дитя забуває про все. Усе, про що дізналося там, у раю. Тож немовля приходить на світ невинним...

Повіки Заффі ліниво піднімаються, вона ніби перевіряє відбиток від торкання янголом на обличчі коханого, але її погляд всмоктує миготлива і промениста синява очей, що уважно її вивчають.

— Бо інакше, — веде далі з усмішкою Андраш, — хто захотів би народжуватися?! Хто погодився б вступати у це лайно?! Га? Та ніхто! Тому і потрібний янгол.

— І коли завершується невинність? — замріяним голосом, ледве рухаючи губами, на яких досі лежить палець Андраша, запитує Заффі. — От ти, приміром, невинний?

Андраш не відповідає. Його палець спускається нижче, лоскочучи під нижньою губою Заффі западинку над підборіддям, затримується в ній на мить, потім описує дугу самим підборіддям, прекрасну пряму вздовж шиї і ледве помітного горбика кадика і нарешті, уповільнюючись, пірнає в інтимну й чуттєву виїмку поміж ключиць.

— А знаєш, — зауважує він, коли музика Лоуза стихає, а платівка все ще крутиться і голка дряпає порожні доріжки, — коли я вперше тебе побачив... То вже знав про тебе дещо?

— Здогадався, хто я?

— Ні... не це... Однак я побачив тебе і зрозумів — о, оце справжня жінка, сказав собі я... якій невідома ностальгія.

— Невідома ностальгія?

— Ну... коли ти одночасно тут і не тут. Встаєш уночі, випиваєш склянку води на своїй паризькій кухні — аж раптом згадуєш про іншу ніч, давнішню, коли ти ще жила у своєму краї. Не знаю, якась мелодія або доторк руки до твого волосся, або якесь дерево — твоє улюблене дерево, скажімо. Усе це дуже далеко, в іншому житті, а ти тут, на кухні. Відчиняєш вікно, там небо Парижа, запах Парижа, але ти в іншій ночі, в іншому місті... однак... це твоє життя... Ти не розумієш?