Заффі не відправила жодної листівки.

Рафаель каже своїм друзям із площі Кліши, що дитині й матусі ведеться чудово. Він обіцяє, що скоро вони зможуть познайомитися з новим господарем виноградників клану Трала — як алжирських, так і бургундських. Та дні минають — а він їх усе не запрошує. Заффі ще надто дивно поводиться.

Вона знову взялася за господарку. Не з таким запалом, як під час вагітності, та все ж більше, ніж це було треба. Вона не може залишатися з дитиною, яка виявилася не менш апатичною, ніж мати. Еміль мало спить, рідко кличе Заффі, практично ніколи не плаче. Проте й не лепече. Рафаель подумки каже собі, що така мовчазність і така серйозність для немовляти — це ненормально. Коли він бачить, як Еміль слухняно лежить на спині в переносній люлі, широко розплющивши очі і майже не рухаючи ніжками й ручками, а мати тим часом пересувається квартирою з ганчіркою і прискачкою в руках — з-за спини його брав мороз.

Вона не вміє тримати дитину. Після купання вона витирає її пухнастим рушником — і стоїть невпевнено, заклякнувши, тримаючи голенького хлопчика майже вертикально. Або ж вона сідає з ним на стілець біля вікна — зовні люто дмуть лютневі вітри, — і таке враження, що для неї син не існує. Замість дивитися на нього, вона занурює погляд у пустку... поки — від холоду чи від голоду — Еміль не починає скиглити.

— Хочеш, найму когось? — турботливо питає Рафаель. — Буде тобі допомога.

— Допомога? Мені? Мені не треба допомагати, — відказує Заффі.

Вона закритіша і неприступніша, ніж раніше.

Рафаель, спостерігаючи за тим, як байдуже і недбало ставиться вона до дитини, впадає у розпач. О, це ще не та страшна, всеохопна й непоправна безнадія, що заволодіє ним за кілька років! Це тільки її передвістя.

Поки ж, незважаючи ні на що, він надто тішиться своїм новим статусом батька, аби почуватися нещасним. Щойно повернувшись із репетиції, Рафаель тихенько заходить до кімнати Еміля, щоби переконатися — він дихає, він ще живий! Дитина ж, упізнавши татову ходу, здригається від його запаху, реагує на його появу в кімнаті маханням ніжок і милим радісним нявканням. Рафаель не може надивитися на синочка: авжеж, він надто хлипкий, однак неймовірно гарний — з чорними, мов вугілля, очима, тоненькими ручками, соломинками пальців і голівкою, вкритою (у віці лише одного місяця!) чорним пушком, що вже потроху в’ється... атож, у нього будуть прекрасні кучері, як у тата!

«Незбагненно, — думає Рафаель. — Ти суміш нас двох. Я, Заффі, ще трохи дива, і все це дорівнює... тобі».

Часом, нахилившись над ліжечком-кліткою сина, Рафаель відчуває сльози на очах. Тоді він бере у свої руки неймовірно маленькі ручки Еміля, пестить на своїй долоні його кручені пальчики, цілує їх, шепочучи: «Це пальці митця... бути тобі музикантом, синку. Немає жодного сумніву».

І невдовзі з музичної зали, куди Рафаель не навідувався вже кілька місяців, Заффі знову чула солодкі трелі флейти. Губи її чоловіка стискаються і округляються, ніби ліплять потік повітря, що ділиться надвоє, проходячи під мундштуком. Його язик вправно керує музичними фразами, відділяючи ноти одну від одної, кидаючись на стаккато немов із гострим стилетом — такатак-такатаката!

Це ті самі губи, той самий язик, які... та Заффі майже щоразу, як чоловік намагається поцілувати її, відвертається. Їй не до смаку відчувати пожадливі вуста Рафаеля на своїх губах, впускати його гострий язик до свого рота — де він шукає її язик.

На початку березня Рафаель змушений вирушити на три дні до Мілана, де відбудеться кілька концертів. Нетривала, але необхідна поїздка.

— Усе буде гаразд? — питає він у Заффі, і питання миготить у його стривожених очах.

— Звісна річ. Mais oui.

Вона навчилася казати «mais oui», «mais non», достоту справжня француженка. Німецьке «аber» так не використаєш.

— Ось номер телефону мого готелю... За найменшої проблеми, хай там що, обов’язково клич мадемуазель Бланш. Гаразд? Вона дуже хороша... Ти впевнена, що все буде добре?

Вона ствердно хитає головою.

Перший день відсутності Рафаеля.

Дитина отам. Вона залишила її на килимі у вітальні. Хлопчик змерз і тихенько, без сліз, починає плакати. Заффі закінчує змітати порохи з меблів. Потім піднімає дитя і кладе до ліжечка.

— Спи! — каже вона.

Поруч, у ванній кімнаті вона розвішує пелюшки Еміля, щойно вийняті з пральної машинки... і замріюється.

Це чудовий сонячний весняний день, а памперси тоді ще не винайшли. Сонячний промінь падає на один з білих лляних прямокутників, який вона чіпляє на шворку — і цей вибух білого, це сонце на сліпучо-білій тканині, на пошивках переносить її далеко.

Вона допомагає мамі розвішувати білизну, вони в садку за їхнім будинком, весна — о, не така, геть не така, весна, що була до того жахіття, приблизно 1942-го, точно, або 1943-го — авжеж, їй п’ять або шість рочків, не більше, бо шворка для білизни надто високо і їй доводиться ставати навшпиньки, щоби допомогти мамі...

О, як вони сміялися того дня! Вітер виривав простирадла із рук, перш ніж вони встигали прищепити їх, вони вибухали реготом, підбирали білизну з трави (о, цей зелений і білий кольори! біль тодішніх простирадл і зелень тодішньої травички: назавжди втрачені екстракти і абсолюти) і знову натягали її, разом наспівуючи: Kommt ein Vogel geflogen, — у мами було сопрано, а в Заффі голос нижчий, альт, — прилетіла до мене пташка, тримаючи в дзьобику записку von der Mutter, від мами, — зрештою Заффі ніколи не отримувала від мами листів, і зрештою мама згодом знайшла інше застосування цим простирадлам, — але ж як вони сміялися того дня! танцювали і грали в хованки серед білизни, що тріпотіла на вітрі... Мутті! Mutti! Коли Еміль заговорить, то називатиме її maman, мамочка, а не Мутті! Mutter покладено край, а разом із нею і Muttersprache: зависли раз і назавжди...

Вона розвісила все. Захекалася, серце тривожно б’ється, страшна вага тисне на груди. Заффі швидко біжить довгим коридором, аби поглянути на Еміля в ліжечку. Він не плаче — але час його годувати. Вона бере його на руки, обіймає, колише, — не шалено, не з люттю, ні! — а він, зголоднівши, тулиться до її порожніх перс і, як завжди, не плаче...

Істотка.

Вона несе його до кухні і кладе на стіл, аби приготувати «материнське молочко» — кладе просто, немов якусь торбу (він ще замалий, аби скотитись і впасти на підлогу; і все ж страшнувато бачити таке досить тваринне ставлення до людської істоти). Коли пляшечка готова, Заффі знову бере Еміля на руки і вставляє гумову пипку йому до ротика. Еміль п’є і своїми чорними очиськами жадно вивчає мамине обличчя. Його личко оживає: маленькі ніздрі вдихають повітря, а маленькі брови піднімаються й хмуряться, надаючи дитині здивованого і водночас стривоженого вигляду...

Еміль миттю поринає в сон — і причарована Заффі уважно роздивляється його прозорі повіки, схожі на мікроскопічні географічні мапи, де блакитні вени позначають річки. Вії тремтять: цікаво, що ж то за образ пронісся перед його очима, чим може снити немовля? Еміль зітхає і прокидається, стискаючи губки навколо пипки...

А Заффі лячно.

Скочивши на ноги, вона кладе Еміля на плече (так її навчили в лікарні), плескає його по спині, чекає на відрижку — і повертає його знову собі на руки. Страшно дивитися, як син довіряє їй, віддається її обіймам, не підозрюючи, що стиснувши трошки сильніше, лише трошки...

Так просто. Просто нечувано легко...

Їй це відомо завдяки месьє Ферра, точніше Жульєну — її учителеві французької в ліцеї; він у липні 1952 року після уроків — їй було п’ятнадцять, а йому тридцять два — взяв її по-дружньому, а згодом уже геть не по-дружньому, скажімо, взяв у заручниці, ніби відчуваючи гостру потребу показати їй усе з усіх можливих кутів, звільнивши почасти її тіло і розум. Заффі не вважала за потрібне просвіщати учителя щодо своєї фізичної цноти (якої її позбавили багато років тому); щодо геноциду євреїв, то — навпаки — вона була немов чистий аркуш. Ледве могла пригадати афіші, розклеєні влітку 1945 року на небагатьох уцілілих стінах у їхньому кварталі Теґель — незрозумілі як зображення (звалені в купи голі трупи), так і підписи («Це — ваша провина!»).