Жульєн Ферра добре знав, що в оточенні Заффі — ні в школі, ні вдома — на цю тему ніколи не говорили, але вважав себе в силах засвітити цей згаслий ліхтар, адже коли він вчився в Ліоні після війни, то обожнював кіно і щодня дивився повтори жахливих хронік і новин із Нюрнберзького процесу: докази провини німців, якими досхочу годували французів, аби переконати їх у їхній невинуватості. Тому під час похмурого уроку Історії, що тривав для Заффі цілісіньке літо, месьє Ферра (чи радше Жульєн) вважав за потрібне не опустити жодної деталі; тож дівчина дізналася про Кришталеву ніч, про те, як старих євреїв примушували спускати штани посеред вулиці (досі вона й не здогадувалася про обрізання), про золоті зуби, про мило з людського лою, про абажури з людської шкіри...

А ще про це.

Це дуже просто, це нечувано легко, — пояснював їй молодий учитель на канікулах, пестячи щойно народжені перса приголомшеної школярки. Воно ж таке мале, кошеня або кроленя — дещиця, майже ніщо. Береш за ніжки, достоту лікар під час пологів — кісточки легко вміщаються в коло між мізинцем і вказівним, дитинка висить голівкою вниз, розкачуєш її раз-два — і гоп! готово, череп м’якшає, все дуже легко, мати волає, голівка розбилася, залишаються бризки крові та мізків, маленькій істоті кінець — Aus, vorbei![22] — її викидають, регочуть і беруться до наступної жертви.

Заффі притуляє до себе Еміля. Дивиться на те, як він спить, милується чорними кучерями, що приклеїлися від поту до лобика. Спить він глибоко, однак крізь вузьку щілину поміж вій проглядає чорний півмісяць зіниць.

Вона заплющує очі.

Дивиться на есесівця, що робить цей рух — дитячі кісточки схоплені в коло між мізинцем і вказівним, коротке розгойдування, розмах, маленьке тільце б’ється об цегляну стіну або борт вантажівки або бруківку... і вона запам’ятовує цей рух, цей образ, стоп-кадр! Вона підходить ближче, дивиться на юного прекрасного есесівця — такого стрункого і дужого, у нього ж теж є тіло, авжеж, він — також тіло, яке ссало молоко в матері; Заффі не вдається роздивитись обличчя, вона бачить лише білі кулі очей, сталеві щелепи й вуста, зсудомлені гримасою сарказму — але тіло вона бачить добре, тож візьмемо тіло, воно поза часом, і Заффі з заплющеними очима наближається до нього, знімає чорні блискучі чоботи, мундир і штани, і поки вона роздягає його, тіло есесівця зіщулюється, розслабляється, м’якшає... і нарешті перетворюється на Еміля, що спить на руках у матері, у Заффі.

Вона притискає дитину до себе, її нудить, вона не відводить погляду від тоненької щілини оченят поміж вій, відчуває аромат його шкіри, чує його подих — а зовні вона чує клекіт паризьких птахів, на початку березня це лише голуби і горобці — «Повернися, Рафаелю! Чому ти поїхав?!».

Vati[23] немає вдома, він далеко, як і решта тат, як завжди, дивний цей світ без батьків, із чоловіків у містечку лишилися тільки старі і недоумки, хворі і божевільні, не враховуючи Fremdarbeiter[24], які обробляють поля, але це не чоловіки — це вороги-полонені, справжні чоловіки далеко, б’ються із ворогами, наш ворог — увесь світ, вороги оточують нас, прагнуть нашої смерті, отже, чоловіки захищають нас, надсилають нам листи, тому час жінок минає в читанні і перечитуванні листів їхніх чоловіків, які украй рідко повертаються до містечка, раз на рік у відпускну або мертвими в одностроях, як герр Зільбер, наш сусід, але з Vati інакше, однострою у нього немає, він не загине, бо глухий на одне вухо, йому поталанило, тож він працює в Леверкузені, у лабораторії, мов чарівник — це дуже важлива робота, він шукає ліки, і цього разу не для тварин, а для людей, аби допомогти їм заснути...

Другий день відсутності Рафаеля — сидячи у вітальні в куточку шкіряного дивану, Заффі колисає Еміля. Усе спокійно, голуби туркочуть, горобці цвірінькають, але все спокійно, дерев’яні меблі блищать чистотою, ночі приходять на зміну дням, Заффі не спить уже другу ніч, їй дуже страшно, але все спокійно.

Це найдивніше — щоразу все ніби спокійно, безхмарно, погода ясна, у відчинені вікна ллються музика і запахи неділі, люди на вулиці щось весело лагодять або теревенять у садках, аж раптом пекло, зойки, тріск, розірвані тіла — і миттю знову спокій, знову повертаються тиша і непорушна небесна блакить...

Заффі стискає Еміля в обіймах, йому лише шість тижнів, він уже попив і відригнув, він спить, усміхається янголам, а з кутика його вуст стікає тоненька цівка молока. Заффі витирає її пелюшкою.

В усіх будинках бракує чоловічого запаху, немає ні шкури, ні тютюну, ні поту, тхне лише супом із кропиви та зажурою матерів, коли під час сільських свят, похекуючи, під вальси Штрауса кружляють самі старці... а жінки танцюють у парі з жінками.

Мати Заффі співає. Вона тримає на руках маленького двомісячного Петера — плід минулорічної відпускної, еге ж, праця на компанію «Баєр» це вам не синекура, це теж військова служба, їздити куди заманеться не вийде; Петер ховає голівку між персами матусі, а вона співає — для нього й для інших: «Alle meine Entchen schwimmen auf dem See», — усі мої каченята пливуть ставком, пливуть ставком; навколо неї їх п’ятеро, кожен чіпляється за неї, пальчики намагаються щось схопити, кожен прагне доторкнутися до неї, байдуже за що, за край сукні, за лікоть, за пасмо — «Köpfchen in das Wasser, Schwänzchen in die Höh...» Вона колише Петера, наспівуючи, і більше нічого не чути, майже нічого, усі голівоньки під водою, а над водою стирчать тільки хвостики, і не від літаків тремтить тіло Мутті, ні, це від співу, та потім — ніде правди діти — вони чують уже на звичний подзвін і знову це: довгий, протяжний свист, нічне небо спалахує феєрверком, ялинкою із сотнями свічок, і Заффі лине далеко, перетворюючись на шматок холодної паніки, на подув і посвист, на вітряну воронку, вибухи ніби лунають просто в її голові — кістки черепа неначе ламаються і хрустять — а потім дзеленчить розбите скло, і дзеленчання скалок переходить у гучний регіт — га-га-га! відьми! шабаш! — і в суцільне ревисько.

Це волання жінки, яке розриває вас від тім’я до п’ят — ніби блискавка, що розрізає обрій. І волання чути не тут — тут ми скрутилися всі на підлозі в кутку однієї з кімнат за купкою меблів — ні, його чути поруч, у сусідньому будинку, куди влучили, і це ревисько, здається, не скінчиться ніколи. Як таке може бути?!

Кінець. Літаки зникли, повернулася тиша, але ридання сусідки фрау Зільбер все одно чути. Сьогодні її черга, не наша, дах будинку упав, і на її доньку Лотту семи з половиною років (ліпшу подружку Заффі, ту саму Лотту, з якою Заффі грає щонеділі в конячок — Mensch ärgere dich nicht, «Не сердьтеся!» — так зветься гра, і вона дуже схожа на наше життя: якщо потрапляю на ту ж клітинку, що й ти, що ж, то гірше, мусиш іти до карантину й чекати, поки не викинеш шістку, щоб вийти, ти кидаєш знову і знову, але шістки немає, хай так, нервувати не варто, треба бути гравцем, добрим гравцем, у цьому вся гра, у цьому життя, освіта, добрі манери; існування обов’язково має зворотний бік, і призвичаюватися ліпше якомога раніше, ти можеш голосно зітхнути, авжеж, та потім знизай плечима і спробуй пожартувати, бо все це гра, розумієш?) падає велетенська балка і розчавлює їй праві руку і ногу.

Заффі біжить за мамою: Лотта лежить, притиснута, нерухома, непритомна, можливо, мертва? — ні, не мертва, ще дихає, але рука і нога розчавлені під велетенською дубовою балкою.

Еміль спить. Сирена! Пронизливий ляк підступає нудотою до горла Заффі, і — перш ніж зрозуміти, перш ніж мозок зумів дати бодай якесь пояснення, адже мир, не війна, Париж, не Берлін, доросла, а не дитина, — вона задихається від безсилля.

Сирена — це дзвоник у двері.

Вони йдуть до дверей, відчиняють — нічого не вибухає, ніхто не гине.