Це консьєржка, мадемуазель Бланш. Вона не хоче, аби Заффі думала, буцім вона втручається в те, що її не обходить, але все ж... її непокоїть те, що з квартири Лепажів ніхто не виходив, відколи месьє поїхав сорок вісім годин тому. Вона просто прийшла перевірити — за покликом сумління.
— Тримайте, мадам, — каже вона, простягаючи Заффі, звісно, великий, але досить плаский конверт, — мені не вдалося просунути його під дверима.
Від брехні її конопате роздуте лице червоніє, темнішають навіть родимки — втім, це не заважає їй поїдати очима Заффі. Атож, вигляд у мадам Лепаж досить збентежений... Вона здається худішою і блідішою, ніж зазвичай... Однак нічого нового в її зовнішності мадемуазель Бланш не бачить: одяг і зачіска, як завжди, бездоганні і більш ніж звичайні.
— Дитя спить, — каже Заффі консьєржці, ніби пояснюючи відсутність сина в полі зору. Вона вже хоче додати: «Вона ще жива», — але мадемуазель Бланш і так відступає, приклавши палець до вуст.
— О, даруйте! У нього сієста! Сподіваюсь, я не потурбувала його своїм дзвінком...
Вона зникає. Заспокоєна. А й справді, така мила пані.
Приблизно на цьому спогаді Заффі зупиняються. Вона не знає, що було з ними потім — чи сусідкам і їхній прірві дітлахів вдалося пересунути балку, не заваливши решту будинку, чи прибули на підмогу з сиренами «швидкі» і пожежники... Її спогади зупиняються на іншій картинці: бузок, вітер і бузок, погожа і вітряна квітнева днина, і перед будинком фрау Зільбер бузок трьох кольорів — білий, блідо-рожевий і фіолетовий — гойдається на вітрі. Вітрець приємно вдихати, аромат бузку лоскоче ніздрі Заффі — бач, бузок не ушкоджений, так само веселий і граційний, ніби світ щойно створили й Господь, схвально окинувши оком Своє творіння, пішов увечері до сну, не помітивши будинок, де Лотта, зомлівши від болю, лежала під балкою; Mensch ärgere dich nicht — нервувати немає сенсу, все одно це лише гра, погиготіли собі та й граємо далі, а якщо хтось програв, що ж, усе одно смішно, бо, хай там як, а найважливіше — не бути поганим гравцем...
Заффі кладе Еміля до колиски в його власній дитячій кімнаті — це кімната маленького француза, тут шпалери, розмальовані літачками, плюшеві ведмедики шикуються на поличках, у комоді бездоганно складені речі (піжами у верхній шухляді, трико в середній, дитячі комбінезони в нижній), посередині ліжечко, схоже на клітку, а поруч столик для сповивання з пляшечкою води, молочком для тіла, тальком від почервонінь на сідничках, мініатюрними гребінцем і щіткою для шовковистих кучериків немовляти...
Вона накриває його ковдрочкою (лише тільце, голівка лишається відкритою!) і заводить музичну скриньку — подарунок бабусі по татовій лінії — що грає «Лебедине озеро» Чайковського.
«Музичні інструменти не розумніші за птахів, — думає Заффі. — Не вміють мовчати». Бузок завжди колихатиметься на вітрі, вітер завжди дмухатиме, небо завжди буде блакитним і безтурботним, а флейти й птахи завжди співатимуть...
Лотта померла. Їм не вдалося ні зсунути балку, ні знайти допомогу — вона назавжди залишилася там, мертва, ніби єдина дитина фрау Зільбер вічно сидить на ґанку, поклавши голівку на коліна й охопивши ноги руками, тихо розгойдуючись, ніби віття бузку, гойдаючись без упину. Коли наступає ніч, мати Заффі бере за руку Лоттину матір (а тепер — нічию матір) і веде її до свого будинку: авжеж, того дня їхній будинок уцілів. Вона готує молочний суп із картоплею, але нічия матір не хоче їсти, сідає у свій куток біля згаслої грубки, сідає завжди в ту саму позу: голову на коліна, руки круг ніг — і гойдається, гойдається...
Заффі, її братики і сестрички, їхня мати, сівши в коло до столу, беруться за руки, хилять голови й палко дякують Господові за всі блага. Для них життя того вечора справді щасливе, адже ніхто з них не став Лоттою: у всіх є язики, щоби посмакувати супом, долоні, за які вони тримаються, теплі, а не холодні, і в шість голосів вони промовляють молитву. Кожна секунда цього вечора — мов епіфанія, адже нічия матір, яка гойдається тихо в своєму кутку, нагадує їм, що ніхто з них не став Лоттою, навпаки, кожен з них є собою, повноцінним собою, кожен повен життя, усі частини тіла на місці, зубів у ротах повно, а живіт повниться смакотою.
«Лебедине озеро» уривається посередині. Еміль швидко і рівно дихає.
Як сталося, що в них так багато ворогів? Навіщо вони летять до нас, навіщо палять і винищують нас — ми ж нічого їм не зробили?
Заффі не знає, кому ставити ці запитання.
Вона видирається мамі на коліна і притуляється до неї; мати подібна до гори, лісу, океану, неба, мати-всесвіт обіймає її руками-всесвітами, достоту як тоді, коли Заффі була зовсім маленька, чому не можна завжди залишатися маленькою? «То це диявол хоче нас вбити?» Саме так кажуть деякі сусідки, ворог — це der Teufel[25], у нього палають очі, а замість зубів він має гострі снаряди, гудіння його двигунів лине з-під землі, летить він іздалеку й несе безмежну ненависті і злобу, прагнучи стерти нас із мапи, знищити наші міста і заводи, наші поля і залізниці; майже щоночі він шугає над нами і всюди сіє смерть, стіни трясуться, дзеленчать і б’ються вікна і лампи, усе гуде, виє, він віддаляється і наближається знову і знову: близько — далеко — близько — далеко...
Заффі торкається вказівцем щоки Еміля. Їй досі погано вдається давати раду з близько й далеко: річ або людина на відстані багатьох метрів зненацька може видатись їй неприродно близькою, величезною і безформною, а стовбур дерева зовсім поруч може зменшитися, причому найменші деталі кори з нестерпною різкістю впадатимуть в очі.
Уночі діти прокидаються від ревіння сирен і по одному чимчикують до материного ліжка, де вже спить Петер. А однієї ночі, окрім звичних бриніння, бурхання вітру і сонного посвисту вони чують — чи радше сприймають усім своїм тілом, не тільки вухами — звуки вибуху і пожежі.
І відразу по тому: тиша.
Вони засинають знову, збившись у купку у великому ліжку.
Мати підводиться, як і інші матері в інших будинках, щоби визирнути назовні в самій нічній сорочці і капцях, щоби побачити руйнування — хто? чий будинок цього разу? скільки жертв? — але ж ні. Там, посеред сусідського поля, палає чортів літак.
Заффі закриває вікна завісами і, виходячи з кімнати поснулого сина, зачиняє двері.
Вона застигає непорушно в коридорі, опустивши руки вздовж тіла.
Того дня вона прокинулася раненько — певно, її розбудив півень на фермі неподалік, — широко розплющила очі: інші діти спали довкруж, а мати в нічній сорочці прилягла перед ліжком без ковдри, підклавши під голову стареньку подушку, а в западині її тіла з комфортом прилаштувалося немовля. Нахилившись над нею, Заффі помітила, що мати всміхалася вві сні.
Її охопила непоясненна радість. Одна на цілому світі! Вона прокинулася першою разом із сонцем, що мінилося вгорі, і сердечком, що билося в грудях! Вона обережно звільнилася від сплетених рук і ніг — достоту ніби під час гри в мікадо — «Палець! Палець! Треба вийняти цю паличку, не посунувши оту!», — дуже вправно грала в мікадо Лотта, бо в неї були видовжені вузькі нігті, а це значна перевага; то чому ж Господь, обдарувавши її такими нігтями, не зумів відхилити балку, коли завалився будинок Лотти, а втім, нехай...
Заффі стоїть непорушно в коридорі. Завтра повертається Рафаель. Завтра пізно вранці.
Заффі підхопила свою сукню зі спинки стільця, сунула ноги у старенькі сандалі — і ось вона вже на вулиці. Її не бачив ніхто. Божечки! Ніколи раніше світ не належав тільки їй одній! Вона побігла — тільки щоби відчути втіху від руху ніг, серця, тіла, вона стрибала на одній нозі, потім на другій, ніби грала у класи, бігла спиною назад, спробувала зробити сальто, як завжди впала, тоді вона голосно розсміялася, кепкуючи з себе, їй невідоме слово «свобода», але то була саме вона — сі́м’я, що бігло тієї миті по її венах.
Будинки ще спали, навіть на луках куняли корови, вклавшись усі в одному напрямку — ті тварини, які хворіли, були приречені на смерть, адже батько Заффі був у Леверкузені, але скоро він мав повернутися, бо закінчиться війна і життя потече, як раніше...
