Заффі не може. Не може. Не може залишатися в одній кімнаті з цією такою зрілою, такою зверхньою дамою, співвітчизницею й однодумницею Андраша, закритій разом із ним у невимовній близькості рідної мови... Може, це його дружина? О Боже...
— Я... я проходила... випадково, — белькоче вона. — Вибачте! (І вона дивиться на свій годинник.) У мене немає часу. На мене чекають. Дякую! До побачення!
І вона вшивається, поки Еміль, сп’явшись на ніжки у візочку, тягне до Андраша ручки («Апу! Апу!»), а та інша жінка, Анна, вибухає сміхом, промовляючи щось угорською — але Заффі не розуміє, не розуміє нічого і хоче якомога швидше втекти із майстерні!
Андраш ловить її вже у дворі. Кладе руки їй на плечі. Пригортає її владно до себе і струшує, мов маленьку.
— Яка ж ти дурна, кохана. Дурна!
Тіло німкені пасивне, безформне; Андраш ніколи ще не відчував його таким; це тіло, яке вона зазвичай дає Рафаелю.
— Це дружина мого приятеля з Будапешта, — пояснює він. — Вона лише на два дні в Парижі, приїхала з невеличким оркестром. Хоче мені розповісти всі новини. Залишайся! Яка ж ти дурна! Не йди!
— Вона єврейка? — тихо запитує Заффі, ледве ворушачи губами, відчуваючи, як усі її члени скручує від ревнощів.
Обличчя Андраша перекошується так, ніби вона його вдарила.
— Авжеж, єврейка. Звісна річ, вона єврейка. Там усі мої друзі — євреї. І що? Ти...
— Вона подивилася на мене, — перериває його Заффі, — з... зі зневагою. Так, ніби я... нікчема! Німецька Laus[44]!
Заффі не знає, як французькою буде «воша», Андраш тим паче, але німецькою це слово йому добре відоме — і він терпіти його не може.
— Казна-що... — каже він, повільно прибираючи руки від плечей Заффі.
Він стоїть перед нею, опустивши руки, дивиться на неї і хитає головою.
— Казна-що навигадувала. Якщо хочеш, можеш іти. Зрештою, йди.
Вона розвертається і йде геть, пряма, наче стовп, і забирає Еміля, що заливається плачем.
Третій епізод — той, що мало не поклав край їхньому коханню, — стався через місяць або два. За цей час вони мали можливість зустрітися, помиритися і заспокоїтися.
Того дня Заффі й Еміль приходять до майстерні раніше, ніж зазвичай. Рафаель щойно відлетів до Женеви після понад тижневого перебування вдома — у ліжку із грипом. Заффі піклувалася про нього, як зразкова дружина — так само дбала про неї в дитинстві матуся: гарячий чай із лимоном і медом, супчики з перетертих овочів, компреси з салом і корицею; уранці й увечері вона міряла йому температуру, збирала брудні носовички, міняла білизну; спокійна й усміхнена, примовляла щоразу: «Звичайно ж ти будеш у чудовій формі в понеділок на концерті — я тобі це обіцяю!».
І Заффі не лукавила. Їй не треба силувати себе, щоби бути люб’язною з Рафаелем. Вона ж йому зобов’язана! Зобов’язана всім. Не Андраш дав їй французькі прізвище і громадянство. Їй ніколи не спадало на думку поселитися зі своїм коханцем у кварталі Маре. Навіть під час тривалих мандрів чоловіка вона й не думала ночувати не вдома: адже там немає окремої кімнати для Еміля, навіть ванної немає! Андраш миється раз на тиждень у громадській бані на вулиці Севіньє, а прати брудну білизну раз на місяць ходить на вулицю Розьє, де кидає свій вузлик до великого розжареного чану громадської пральні. Заробляє він небагато, харчується рідко і абияк, не має ані духової печі, ані холодильника. І Заффі не мучиться сумнівами. Її життя подобається їй таким, яким воно є: поділеним навпіл. Правий берег, лівий берег. Угорець, француз. Пристрасть, комфорт.
Тож, по-материнськи дбаючи про хворого чоловіка, вона аж ніяк не кривила душею.
Тому, щойно Рафаель вирушив у таксі до аеропорту в Орлі (напханий ліками і заохочений сотнями тихих і милих похвал), Заффі цілком природно цікавиться в Еміля: «Ну що, навідаємось до Апу?» — і вирушає.
Консьєржка дивиться їм услід. Вони віддаляються вулицею Сени. Мадам Лепаж лине вже звичною окриленою ходою. О, адюльтер може тривати довго! Роками. Часом і ціле життя. (А це означає, що дитя, дорослішаючи, стає свідком подібних історій. Мадемуазель Бланш кортить дізнатися, що про це думає хлопчик і чим він займається, поки його мати проводить час з іншим. Проте... неможливо спіймати Еміля, не натрапивши заразом на мадам Лепаж. Мати ніколи не відпускає від себе сина.)
Квітневе сонечко вже поволі сходить униз, вже по сьомій і спускається ніч — тим часом Заффі й Еміль доходять до вулиці Короля Сицилії. Дивна річ: хоча в майстерні світиться і чути голоси, засклені двері замкнено. Ну то й що, у Заффі ж є ключ! Вона вставляє його в щілину, тішачи себе думкою, що за мить побачить Андраша — і дійсно бачить його, але зі спини, він сидить за кухонним столиком з іншим чоловіком, якого вона бачить з лиця і якого вона не знає, молодим, чорнявим, вусатим і з палаючими очима...
Почувши її, обидва підскакують, явно розлючені — атож, Андраш теж дуже розлючений...
— Що ти тут робиш?
— Як це що, я... я...
Заффі знову пірнає в мовчанку. Усе це дуже схоже на поганий сон або на погане прокидання після чудового сну...
Андраш хапає її за лікоть, випихає на двір, зачиняє двері, навіть не зважаючи на радісні вигуки Еміля «Апу!».
— Заффі, даруй, — рішуче й тихо каже він. — Але цього вечора ти залишитися не можеш.
— Хто це? Андраше, що відбувається? Хто цей чоловік? Я не піду, поки...
— Розповім завтра. Завтра повернешся — і я все скажу. А тепер іди. Будь ласка.
І, не чекаючи відповіді, він повертається до майстерні і зачиняє двері просто перед її носом. Вона повторює шлях вулицею Сени, не усвідомлюючи, йде вона, пливе чи летить.
Усі наступні дні вона приндиться. Важко сердитися, утім, коли той, на кого сердишся, не телефонує. Мовчазних періодів чимало, тривають вони по-різному, кожен має певну причину — як знати, що Андраш витлумачить це мовчання як докір? Зв’язатися з нею він не може. Навіть не знає її адреси. Він ніколи не розпитував про її інше життя — буржуазне, яке вона веде зі своїм чоловіком-флейтистом.
Тим часом у неділю має повернутися Рафаель. Заффі нестерпна думка про те, що вона прийматиме його під час непорозуміння з Андрашем. Тож у п’ятницю вона повертається до Маре.
Андраш сам. Проте не схильний щось розповідати про свого вусатого гостя.
— Хто це був?
— Про кого ти?
— Годі... Ти обіцяв розповісти.
— Еміле, поглянь, що в мене є...
Це флейта, виготовлена з помаранчево-зеленого гарбуза, що його Андраш висушив і в якому повирізав дірочки; і от він дме у новеньку флейту — три прозорі акорди — і простягає її дитині...
— Андраше!
— Заффі, у тебе ж є своє життя, правда?
— Це різні речі!
— Гаразд, різні... Ми з тобою таки дуже різні...
— Я від тебе нічого не приховую... Скажи ж, Андраше... це ж Алжир? Правда?
І потроху, вмовляючи, тиснучи, огортаючи своєю любов’ю (авжеж, Заффі вміє користуватися жіночими принадами, коли чогось дуже кортить), вона досягає мети. Вириває в нього певні відомості. Дізнається, кажучи правду, більше, аніж хотіла б.
Довідується, що чоловік, у якого вона закохана, вірить у комунізм — так само, як ті росіяни, які поглумилися з її дитячого тіла 1945-го.
— Я гадала, що ти проти росіян! Ти ж через них залишив Угорщину!
— У нас — так, проти. Але ж Заффі, усі євреї — марксисти, окрім хасидів. І майже всі марксисти — євреї, починаючи з самого Маркса! Згадай кращих з більшовиків — Троцького, Зинов’єва, Каменева, Гроссмана! Це ж природно! Лише комуністи кажуть: єврей ти чи ні, але релігія — це лайно, джерело брехні, якому тепер, коли всі освічені, буде покладено край!
Чоловіка, якого вона бачила тоді ввечері, звати Рашидом. Андрашеві мало що про нього відомо. Це співробітник Французької федерації Фронту національного звільнення Алжиру, збирає кошти. Йому двадцять п’ять років, він мріє вчитися на медичному і стати хірургом. Старший син у великій родині, який, однак, уже втратив двох братів там, у Константині[45]. Мати його обожнює. Батька вбили 1945-го під час різанини в Сетифі (Заффі ніколи не чула про це, адже мала геть інші клопоти 8 травня 1945 року, коли французькі вояки перебили сорок тисяч алжирців за те, що ті наважилися попросити про незалежність).
