Рафаель, гордий своїм вибором, схвально присвистує.

Так зав’язуються нові стосунки.

Так зазвичай живуть люди.

Бере у змові участь і погода. Тільки не потепліло б на дворі...

Усю першу половину грудня дощить і зимно; Еміль хлипає носом, тож Заффі прикута до квартири на вулиці Сени, піклуючись про нього. Саме тому, коли 20-го погода раптом поліпшується, а її син вже не хворий — до того ж, Рафаель дає майстер-клас у Консерваторії, — вона з особливим хвилюванням дивиться за вікно.

Після п’яти років кохання вона досі жадає тіла Андраша; прагне його голосу, його грубих рук.

— Ходімо до Апу? — питає вона в Еміля. — Ти як, маєш достатньо сил?

— О, авжеж!

Вона дивиться на термометр, підвішений на балкончику — саме з нього підлітком Рафаель роздивлявся мертвих учасників опору. П’ятнадцять градусів! Це ж просто чудово!

І все ж, аби не ризикувати повторним захворюванням, вона примушує Еміля вдягнути американську парку.

— Але я її не люблю! Вона рожева — це для дівчат, з мене сміятимуться!

— Одягай, Schatz, одягай, будь ласка! Зроби мамі приємно.

Удень температура підскакує ще вище, Андраш пропонує піти прогулятись у Тюїльрі. Еміль на радощах стрибає — це ж його улюблене місце в Парижі!

Однак повні рідкого мулу алеї саду майже непрохідні; стільці поставили в довжелезні шереги, обережно поклали один на одного; з великих качель на двох звисає замо́к; ляльковий театр зачинений, те саме з манежем і кіоском... Наша трійця вже починає втрачати надію, аж раптом Еміль, піднявши голову, скрикує:

— Гляньте!

Феєричне, дивовижне видовище: по інший бік саду Тюїльрі, на площі Злагоди, постає і мерехтить на сонці велетенське колесо огляду.

— Мамочко, можна?

— Звісно, можна! Побігли?

І вони — німкеня, угорець і дитина, якої вони не робили разом — кидаються наввипередки в напрямку казкової розваги. Добігши до віконця каси, вони геть спітнілі й задихані; Еміль знімає парку і простягає її матері.

— Вмираю від спеки!

Коли підходить черга, на них чекає неприємний сюрприз: грошей у них стачить лише на два квитки, не на три.

— Ну ж бо, ходіть удвох, — каже Андраш. — Мені до вподоби тверда земля під ногами. Якщо всі піднімуться, хто ж милуватиметься вами знизу, га? Давай сюди...

І він забирає в Заффі парку Еміля.

Мати і син стрибають до гойдалки. Поволі підносяться до блакитного неба — чистого, урочистого грудневого неба. Їм зовсім не страшно — Еміль спершу думав, що злякається, але ж ні, усе спокійно, ясно, все мерехтить, шуму немає, гойдалка не сіпається; описуючи вже другу частину кола, вона потроху опускається до землі — і мама, чиї зелені очі аж світяться сонцем, нахиляється, щоби помахати Апу — авжеж, Апу стоїть там, з моїм пальто через руку, курить, усміхається і махає у відповідь, я бачу, як він видихає дим з ніздрів, ніби дракон — о, мені так подобається, коли він так робить! — і потім ми знову піднімаємося вгору в цілковитій тиші, який же він величезний, Париж, який білий і сірий, аж до обрію, як він сяє...

Заффі притискає Еміля до себе:

— Усе гаразд?

— Так...

— Мені трохи паморочиться, але ж це прекрасно!

— Як думаєш, голубам дивно, що ми робимо тут, посеред їхнього неба?

Заффі регоче. Коли колесо зупиняється, щоб інші люди могли увійти, вони завмирають на самому вершечку

А на землі Андраш тим часом курить останню цигарку, аж поки недопалок не опалює йому пальці; машинально він розчавлює його об підбір (старих угорських черевиків, зроблених за мірками спеціально на тата ще до війни одним приятелем-взуттярем — згодом його вислали до гетто, де, померши від голоду, він гнив на вулиці разом з трьома тисячами інших єврейських трупів, аж поки росіяни не звільнили цей берег Буди); приставивши руку до кашкета, Андраш намагається вгадати, в якій із гойдалок перебувають Заффі й Еміль — колесо неквапно рухається. Він не помічає — та він і не мав помітити — таксі, яке вже утретє об’їжджає площу Злагоди.

Достатньо і трьох разів.

Насправді достатньо й одного разу — та Рафаелеві важко повірити власним очам.

Він кладе руку на переднє сидіння, майже торкається плеча водія, який мав би везти його з Мадридської вулиці на вулицю Сени.

— Даруйте...

Як йому вдається так добре вдавати спокійний голос — коли все у ньому скрипить, гудить, ламається і волає від жаху?

— Так?

— Ви не могли б іще раз об’їхати площу? Здається, я дещо помітив...

— Та мені байдуже! Лічильник же працює.

Авжеж, це точно він. Андре. Майстер.

А в руках він тримає парку — парку Еміля.

Рафаелеві Лепажу завжди на все вистачає духу, він уміє водночас вдихати і видихати, навчає правильному диханню юних флейтистів по всьому світу — і раптом йому перехоплює подих.

— Ще раз, — просить він. Таксист зиркає на нього в люстерко, знизує плечима і починає третє коло.

Атож, це таки він.

Сонце в голові Рафаеля розлітається на тисячі скалок.

— Тепер на вулицю Сени? — питає водій.

— Так, — відповідає йому Рафаель.

Він удома — дома в них, здається, що він пливе понад підлогою, наїжачений, повний страху і ляку; затамувавши подих, він ходить з кімнати до кімнати квартирою, яка здавалася йому осередком щастя. Усе таке чисте, таке гарненьке, і кожна деталь цієї краси завдає йому мук: герань на підвіконнях, таріль із фруктами на буфеті, білий паркет без жодної порошинки, блискучі синьо-білі кахлі, що прикрашають стіни кухні, і дитяча кімната — ні, кімната Еміля, бо він уже не дитина, хоч і досі не ходить до школи, цікаво, чому Заффі досі не відпускає його туди? — зі шпалерами з літачками й ідеально розставленими іграшками, та їхня спальня з акуратно застеленим ліжком, випраними і випрасуваними мережаними шторками, шафою з їхнім одягом — ліворуч Рафаелевим, праворуч Заффі, угорі взуття, начищене, дбайливо розставлене, взуття чоловіка і жінки, які поруч ідуть по життю, ходять разом на концерти і звані вечері, на церемонію вручення Ордена Почесного легіону... «Представляю вам свою дружину... — Дуже приємно! — Моя дружина... — Мадам Лепаж...» Чому того вечора вона не нагадала йому, що він уже знайомив її із майстром? Чому дозволила представити себе Андре, тобто Андрашеві?

З горла виривається дике гарчання. Рафаель відчуває, як скручуються його нутрощі. Він падає на коліна перед ліжком і промовляє молитву, як і в день народження свого сина: та цього разу з вуст злітають не безневинні слова, завчені в школі, ні, це його персональна, інстинктивна молитва, сповнена люті: «Господи! — стогне він. — Зроби так — молю Тебе! — зроби, щоби вона розповіла мені все, щойно повернеться. Зроби, щоби розповіла про свій день, про випадкову зустріч з Андрашем, про колесо. Зроби так, щоб вона розповіла!»

І він вибухає зливою сліз і шмарклів, що заливають бургундську ковдру, вишиту вручну під час Першої світової його бабусею з роду Трала.

Заффі й Еміль повертаються близько пів на п’яту, коли вже смеркає. За цей час Рафаель трохи оговтується. Сприскує обличчя холодною водою. Проводить гребінцем по рідких темних кучерях, які ще прикрашають задню частину його голови. Запалює кілька ламп і влаштовується на дивані з «Le Monde» у руках. Утім він не розуміє, що читає, і досі не може нормально дихати.

Він чує їхні голоси — веселі, змовницькі голоси — на сходах. Ллється Емілів сміх, за ним майже відразу сміється Заффі. У щілині повертається ключ — і ось вони перед ним, перемовляються, світяться від щастя. Рафаель підводиться, підходить до них, мов уві сні; дружина і син вітаються з ним щиро — але йому ці вітання здаються байдужими й автоматичними. Заффі, прямуючи на кухню, аби взятися до вечері, кидає через плече:

— Ми піднялися на колесі огляду на площі Злагоди!

— Невже? — це єдине, що вдається вимовити Рафаелю. І він знову займає своє місце на дивані, бо коліна слабшають і не в змозі тримати його тіло.

— Просто казка! — додає Еміль.

— Наповниш собі ванну, Schatz? — кричить із кухні Заффі.