Запаморочливий суддя наших шляхів. Божевільне нагромадження наших цілей. Калейдоскоп наших невдач.

Минає ще два роки — як особистої, так і загальної історії.

Війна вартувала життя тридцяти тисячам французів і майже мільйону алжирців — у березні 1962 року Евіанські домовленості нарешті узаконюють незалежність колишньої колонії.

І тоді, як і має бути, до алжирців повертається власність на їхню землю, а разом з нею і на виноградники, засновані наприкінці ХІХ століття месьє Трала, дідусем Рафаеля Лепажа.

І спалахує в Алжирі боротьба не на життя, а на смерть між різними політичними угрупуваннями. Економіка агонізує, демонстрації стають дедалі суперечливішими; вибори, напевно, мусять перенести. Потроху — ніби втілення передбачень радше Заффі, ніж Андраша — встановлюється диктатура корумпованих бюрократів.

Десятки тисяч гаркі — між сотнею і півтора сотні тисяч осіб — карають на горло за колабораціонізм. Їх примушують викопувати собі могили — достоту як євреїв у Бердичеві. Перш ніж убити, їх примушують проковтнути свої військові нагороди. Їх оскопляють, підсмажують, віддають частини їхніх тіл на поживу псам.

Однак не думайте, ні, гинуть не тільки гаркі! В Орані, майже відразу після проголошення незалежності натовп алжирців кидається захоплювати будинки — вбивають від п’яти до десяти тисяч французів. І тоді, як і варто було очікувати, починається масовий виїзд: упродовж літа 1962 року перелякані «чорноногі» залишають Алжир, відрікаючись від усього, що мали. Найбільше квапляться виїхати євреї, які уважно стежили за долею своїх братів у Тунісі й Марокко... У кварталі Маре кілька тисяч ашкеназі, яким пощастило уникнути депортації, зливаються з потоком новоприбулих сефардів. Невдовзі на вулиці Розьє ідиш можна чути не рідше за арабську, а запах фаршированої риби конкурує із ароматами фалафеля.

Зненацька вольовий і красномовний міністр культури вирішує взятися за цей закуток старого Парижа. Новий статус кварталу надають у серпні 1962 року згідно з так званим «законом Мальро», що спричинює несподівані й видовищні зміни. Зачиняють борделі. Вичищають крамнички й майстерні, облаштовані у двориках старовинних особняків. Оновлюють фасади, перекривають дахи, встановлюють новий водогін. Миттєво зникають щури; та відразу розмножуються щури іншого виду — спекулянти. Вони умовляють незаможні родини швиденько — fissa fissa! — залишати район, вимикаючи їм електрику й перекриваючи вбиральні (на випадок, якщо погано второпали). Більшість друзів Андраша в такий спосіб виганяють з кварталу; мадам Блюменталь, удові з сьомого поверху, вдається впасти з сердечним нападом за три дні до передбаченого виселення. Вуличні торговці вимирають — і ніхто їх не заступає. Автомобілі витісняють візки. Продавці вугілля і льоду стають непотрібні з появою центрального опалення і холодильників... Маре цивілізують, чепурять, він стає дедалі буржуазним, висилаючи своїх злидарів до ексцентричних кварталів, що невдовзі перетворяться на передмістя.

Та поки згасає решта традиційних ремесел, майстерня музичних інструментів процвітає і навіть набуває певної репутації: це один із видів (мистецької) діяльності, яку влада прагне розвивати в новому Маре.

Упродовж цих двох років найбільше змінився саме Еміль.

У нього, як і раніше, хистке тільце, той самий темний погляд із зеленими відблисками. Однак тепер він має стривожений вигляд. І на те є причина: становище цієї дитини в реальному світі двозначне. Як і мати, він живе подвійним життям — та поки два життя Заффі органічно поєднуються, Емілеві життя заперечують одне́ о́дне. Він не має нічого і є ніким. Нікому не цікаво запитати, ким він був — що, втім, не так уже й зле для нього.

Це вже далеко не дитина. Та й він не мав би бути на такій стадії в п’ять із половиною рочків. Просто він має бути поруч — і він поруч. Він зростає і кидає загрозливу тінь на їхні любощі. Наступної осені він має піти до школи. І що тоді? А нічого. Нічого. Вони просто не хочуть думати про «тоді».

Коли він не з Заффі й Андрашем, Еміль почувається малюсіньким, загубленим. Він говорить сам із собою, блукаючи двориком на вулиці Короля Сицилії з єдиним бажанням — дочекатися появи дорослих. Лунають дзвони — це в церкві Святого Гервасія й у Ратуші. Еміль рахує години, очима слідкує за орнаментом на бруківці, обмінюється банальними фразами з сусідами і перехожими. «Бітлз» витіснили Рея Чарльза і Дорис Дей, тож із кожного прочиненого вікна чути «She loves you, yeah, yeah, yeah». Еміль знає потроху всі пісні, але жодна йому не подобається по-справжньому.

Він так і не навчився співати ні про «Доброго короля Дагоберта»[58], ні «Alle meine Entchen»[59].

Він не вміє сваритися, обзиватися, грати у футбол із хлопчиками-однолітками.

Він завжди спілкувався тільки з дорослими — йому відомі їхні мудрощі, крики, перешіптування, таємниці й страхи.

Якось увечері, перед сном, коли Рафаель приходить обійняти його, він затримує подих. Щойно відвернувшись, він витирає з личка поцілунок тата. І вивчає літачки на шпалерах над ліжком, уявляючи, що всередині кожного з них Рафаель і що вони падають і розбиваються.

— Мамочко, мені не подобається, коли татко мене цілує!

— Знаю, Schatz. Але ти маєш удавати протилежне. Це нескладно. Достатньо подумати про щось інше.

Достатньо збрехати — як твоя мати і як її коханець. Ну ж бо, Schatz! Ще трошки отрути.

У вересні 1963 року Рафаель отримує Орден Почесного легіону. На церемонію вручення він запрошує всіх, кого пов’язує зі своїм успіхом. Серед інших і Андраша, який — у день його першого сольного концерту, авжеж, Рафаель про це не забув — майстерно полагодив його «Руделл Карте».

На публіці Заффі й Андраш не червоніють, не белькочуть, не шаріються — ні, з безмежною відданістю шаленого кохання вони тиснуть одне одному руки, ніби бачаться вперше.

Саме тут починається кінець цієї історії.

Восени 1963 року Рафаель їде давати уроки на західному узбережжі Сполучених Штатів.

Коли він так віддаляється від дому, то не відчуває відстані між собою й близькими. Навпаки: Заффі й Еміль, любов до них, домашній затишок, в якому вони існують, є головними складниками його щасливого раювання. Рафаель Лепаж — з усіх боків надзвичайна людина, але тут інакше: він типовий, як решта. У 1963 році всі батьки поводяться так, як він. Домашні справи турбують їх дуже туманно. Їхня роль — діяти, забезпечувати родину, до якої вони повертаються украй рідко, щоби час від часу відігріти душу. Словом, часті поїздки Рафаеля аж ніяк нікого не шокують і нічого не означають: з усіх поглядів він є взірцевим батьком і чоловіком.

Отже, 22 листопада він опиняється у Сан-Франциско — саме тоді на рожеву сукню своєї дружини Жаклін падає зі скривавленою головою Джон Фіцджеральд Кеннеді. Ця драма вражає Рафаеля, хоч і не вельми хвилює: згадуючи розповіді батька, який був прихильником де Токвіля, він завжди уявляв Америку як країну незрілу, безладну й жорстоку.

Однак господарі, які докладають зусиль, щоби дати йому позитивне уявлення про свою батьківщину, наполягають на відвідинах мальовничих кварталів Сан-Франциско. Ось чому — переважно проти власної волі — наприкінці поїздки Рафаель потрапляє до крамнички бітників. Купує там кокетний берет для Заффі, а для Еміля парку зі зшитих до купи клаптиків замші рожевого, бузкового, фіалкового і бордового кольорів. Наступні десять років таких брязкалець буде повно, але на початку грудня 1963 року, коли Рафаель привіз ці речі до Парижа, вони були єдиними у всій Франції.

— Дякую, тату, — серйозно каже Еміль, помірявши картату парку перед великим дзеркалом у вітальні й переконавшись, що розмір підходить. Під величезним капюшоном його личко здається ще прозорішим.

— Яка краса! — каже Заффі. Начепивши на бакир яскраво-фіолетового оксамитового капелюха, вона ставить руки в боки і приймає пози жінок-вамп, веселих дівчат і Марлен Дитріх у стрічці «Скандальна фрау з Берліна».