Повз нас проходили дві жінки з собаками на повідках, і, хоча це було абсолютною дурницею, ми замовкли, аж доки вони піднялися схилом достатньо високо для того, щоб нас не чути. Тоді я сказала:

— Що вона сказала, Томмі? Що сказала міс Емілі?

— Коли Рой Д. запитав її, навіщо Мадам забирає наші роботи. Пам’ятаєш, що вона йому начебто відповіла?

— Пам’ятаю, вона сказала, що це привілей і що ми повинні пишатись…

— Але це ще не все, — голос Томмі перейшов у шепіт. — Пам’ятаєш, Кет, що вона ще сказала Роєві, що в неї вирвалось таке, чого вона, мабуть, не планувала казати? Вона сказала Роєві, що всі наші роботи — малюнки, поезія, всі ці штуки, мовляв, проявляють наш внутрішній світ. Сказала: проявляють наші душі.

Коли він це промовив, я раптом пригадала, як Лора одного разу намалювала свій кишечник — і я засміялась. Але водночас щось я починала пригадувати.

— Таки справді, — сказала я. — Пам’ятаю. Але до чого ти ведеш?

— Я думаю так, — повільно почав Томмі. — Припустімо, це правда — те, що кажуть ветерани. Припустімо, для учнів Гейлшема таки передбачено якісь особливі угоди. Припустімо, двоє людей стверджують, що вони по-справжньому закохані, і хочуть трохи довше побути разом. Отож, Кет, мусить бути спосіб, за яким можна судити, чи кажуть ці люди правду. Що вони не просто стверджують голослівно свою закоханість просто для того, щоб відкласти виїмки. Ти ж розумієш, як складно таке вирішувати? Пара може щиро вірити, начебто вони закохані, а насправді їх об’єднує тільки секс. Або це просто захоплення. Розумієш, про що я, Кет? Про таке справді складно судити, і, мабуть, навіть неможливо щоразу правильно все визначати. Але річ у тому, що хоч хто б ухвалював рішення, Мадам чи хтось інший, їм потрібні підстави.

Я повільно кивнула.

— То от навіщо вони забирають наші роботи…

— Можливо. Мадам володіє галереєю, де зберігаються роботи учнів від їхнього раннього дитинства. Скажімо, приходить двоє людей і повідомляє, що вони закохані. Вона віднаходить їхні роботи за багато-багато років. І так може побачити, чи вони одне одному підходять. Чи вони пасують. Не забувай, Кет, творчі роботи відкривають наші душі. Тож вона сама може вирішити, хто з ким насправді пара, а в кого — дурнувате захоплення.

Я знову почала повільно йти, майже не дивлячись перед собою. Томмі рухався слідом, чекаючи на мою відповідь.

— Я не певна, — врешті сказала я. — Те, що ти кажеш, з усією певністю може пояснити ті слова, які міс Емілі сказала Роєві. І, гадаю, це також пояснює, чому вихователі завжди стверджували, що все це так для нас важливо — малювати і таке інше.

— Точно. Ось чому… — Томмі зітхнув і продовжив із певним зусиллям. — Ось чому міс Люсі довелось визнати, що вона помилялася, коли запевняла мене, що це неважливо. Вона так сказала, тому що їй було мене шкода. Але насправді вона добре знала, що це важливо. Походити з Гейлшема означало мати цей особливий шанс. І якщо твої роботи не потрапляли до галереї Мадам, ти власними руками викидав цей шанс на смітник.

Після того, як він промовив це, на мене раптово накотило моторошне усвідомлення, до чого ж він провадить. Я зупинилась і обернулася до нього, але перш ніж змогла заговорити, Томмі засміявся.

— Якщо я правильно все це зрозумів, то схоже, що я профукав свій шанс.

— Томмі, бодай якісь твої роботи коли-небудь потрапляли до Галереї? Можливо, коли ти був дуже маленький?

Він уже хитав головою.

— Ти ж знаєш, який я був у цьому нікчемний. А потім сталась та історія з міс Люсі. Я знаю, що вона хотіла як краще. Їй було мене шкода, і вона хотіла допомогти. Я не сумніваюсь. Але якщо моя теорія правильна, то…

— Це тільки теорія, Томмі, — сказала я. — Ти ж сам знаєш, які в тебе теорії.

Я хотіла трохи розрядити ситуацію, але не могла підібрати правильну інтонацію, до того ж було, мабуть, очевидно, що я продовжувала напружено міркувати над його словами.

— Можливо, у них є різні способи нас оцінювати, — сказала я за мить. — Можливо, мистецтво — це тільки один спосіб із багатьох інших.

Томмі знову похитав головою.

— Наприклад, яких? Мадам із нами взагалі не знайомилась. Вона не розрізняла нас і не пригадала б. До того ж, мабуть, вирішує не тільки Мадам. Можливо, є люди, які займають вищі позиції, люди, які в Гейлшемі ніколи навіть не з’являлись. Я багато про все це думав, Кет. Все збігається. Ось чому Галерея така важлива, ось чому вихователі так хотіли, щоб ми багато займались образотворчим мистецтвом і поезією. Кет, про що ти думаєш?

Атож, мене трохи віднесло у власні думки. Насправді я думала про той день, коли була сама в спальні й увімкнула касету, яку ми з Томмі щойно відшукали; як я погойдувалась, пригортаючи до грудей подушку, а Мадам спостерігала за мною з дверей, і на її очах блистіли сльози. Навіть цей епізод, якому я так і не змогла підшукати переконливого пояснення, здавалось, пасував до теорії Томмі. Я уявляла тоді, що тримаю дитину, але, звісно, Мадам не могла цього знати. Вона думала, що я пригортаю до себе коханого. Якщо теорія Томмі була правильною, якщо справою Мадам було відтерміновування наших виїмок у випадку кохання, тоді все справді збігалось — незважаючи на її незмінно холодне ставлення до нас, вона справді повинна була б розчулитись, наткнувшись на таку сцену. Все це раптово пронеслося крізь мою свідомість, і я вже була готова озвучити свої роздуми Томмі. Але стрималась, тому що хотіла його теорію розвінчати.

— Я просто думала над твоїми словами, оце й усе, — мовила я. — Нам слід уже повертатись. Невідомо, чи ми відразу знайдемо ту парковку.

Ми рушили вниз схилом, але не квапились, оскільки знали, що маємо ще час.

— Томмі, — запитала я за якийсь час. — А ти з Рут про це говорив?

Він похитав головою і далі йшов. Нарешті озвався:

— Річ у тому, що Рут у все це вірить. Вірить всьому, що кажуть ветерани. Так, вона полюбляє вдавати, ніби їй відомо набагато більше, ніж насправді. Але вона справді у все це вірить. І рано чи пізно вона захоче піти далі.

— Тобто ти думаєш, що вона захоче…

— Так. Вона захоче податися. Просто вона ще всього не обміркувала. Не думала про те, про що ми з тобою щойно говорили.

— Ти не ділився з нею своєю теорією про Галерею?

Він похитав головою, але нічого не сказав.

— Якщо розповіси їй свою теорію, — сказала я, — і вона повірить… Ну, вона розлютиться.

Томмі мав замислений вигляд, але і далі мовчав. Він заговорив, аж коли ми знову спустилися на вузькі вулички, і його голос звучав налякано.

— Насправді, Кет, — сказав він. — Дещо я все ж робив. Про всяк випадок. Я не розповідав нікому, навіть Рут. Це просто початок.

Ось коли я вперше почула про його вигаданих тварин. Коли він почав описувати, чим саме займається — а побачити його роботи мені вдалося вже за кілька тижнів, — я відчула, що мені не вдасться виявити бурхливий ентузіазм. І навіть, мушу визнати, його розповідь пригадала мені про зображення слона на траві, з якої почались проблеми Томмі у Гейлшемі. Він пояснив, що його надихнула стара дитяча книжка без задньої обкладинки, яку він знайшов за одним із диванів у Котеджах. Йому вдалося випросити у Кефферса маленький чорний блокнотик, у якому старий вів розрахунки, і відтоді Томмі намалював уже з десяток фантастичних істот.

— Вся річ у тому, що я роблю їх дуже маленькими. Я не додумався до цього в Гейлшемі. Можливо, в цьому тоді була моя помилка. Якщо їх зробити крихітними — а інакше неможливо, тому що сторінки отакого розміру, — тоді все змінюється. Вони наче самі оживають. Тоді залишається просто домалювати їм різні деталі. Подумати, як вони будуть захищатися, як діставатимуть різні речі. Чесно, Кет, нічого подібного в Гейлшемі зі мною не було.

Він почав описувати своїх улюбленців, але я не могла зосередитись. Що більше він захоплювався від власної розповіді про своїх тварин, то неспокійніше я почувалася.

— Томмі, — хотілось сказати йому, — ти знову хочеш осоромитись. Вигадані тварини? Що з тобою таке?