Коли ми вийшли з павільйону, Томмі і далі дурів. Корпус був розташований ліворуч, а оскільки Томмі стояв посеред поля навпроти нас, не було потреби його минати. У кожному разі, він дивився у протилежний бік і, здавалось, навіть нас не зауважив. А все ж таки, поки мої подруги йшли до краю поля, я почала рухатись у напрямку до Томмі. Я знала, що це спантеличить решту, але продовжувала йти — продовжувала, навіть почувши наполегливе шепотіння Рут, щоб я поверталась.

Гадаю, Томмі не звик, щоб його турбували під час нападів гніву, тому що коли я підійшла, він на мене витріщився, а тоді продовжив верещати, як раніше. Здавалось, що він декламує Шекспіра, а я посеред його виступу ввірвалась на сцену.

Навіть тоді, коли я промовила:

— Томмі, поглянь лише на свою чудову футболку. Ти її всю забруднив, — не було жодної ознаки, що він мене почув.

Тому я зробила крок уперед і поклала долоню на його руку. Згодом всі інші думали, що він зробив це зумисно, але я так не вважала. Він і далі молотив руками і не здогадувався, що я збираюсь до нього торкнутись. У кожному разі, він смикнув рукою, відбив мою долоню і вдарив мене по щоці. Боляче не було, але я скрикнула — так само, як і більшість дівчат, що стояли позаду.

Аж тоді, здається, Томмі нарешті усвідомив мою присутність і присутність інших, усвідомив себе самого і той факт, що він стоїть посеред поля, усвідомив, як поводиться, — і після цього витріщився на мене з дурнуватим виразом.

— Томмі, — досить суворо проказала я. — Твоя футболка вся в болоті.

— То й що? — пробелькотів він. Але промовляючи це, він опустив голову, зауважив коричневі бризки і ледве стримав себе, щоб вражено не закричати. А тоді я побачила, як на його обличчі відобразилось здивування — звідки я можу знати про його почуття до футболки.

— Немає через що хвилюватись, — сказала я, перш ніж наша мовчанка стала для нього принизливою. — Вона відпереться. Якщо сам не зможеш відіпрати, віднеси до міс Джоді.

Він продовжував роздивлятись футболку, а тоді сварливо сказав:

— Тебе це взагалі не стосується.

Схоже, він негайно пошкодував про це останнє зауваження і боязко на мене зиркнув, наче сподівався, що я скажу йому щось підбадьорливе. Але з мене було вже досить, особливо тому, що за нами спостерігали дівчата і, як я могла здогадатись, невідомо скільки людей із вікон головного корпусу. Тому я відвернулася, стенувши плечима, і приєдналась до подруг.

Коли ми рушили, Рут обвила мене рукою за плечі.

— Принаймні ти змусила його замовкнути, — сказала вона. — Ти в порядку? От скажений звір.

Все це сталося так давно, що мої спогади можуть бути не зовсім достовірними. Але наскільки пригадую, у той період для мене були характерні такі вчинки, як той із Томмі, — я змушувала себе виконувати різні завдання. І коли за кілька днів Томмі зупинив мене, я вже практично про все забула.

Не знаю, як це було у вас, але в Гейлшемі ми майже щотижня мусили проходити медогляд, що зазвичай відбувався нагорі, у класі № 18, під самим дахом, за участі суворої медсестри Тріші, яку ми називали Круколицею. Того сонячного ранку ми цілим натовпом підіймались на огляд центральними сходами, тимчасом як решта вихованців, яких медсестра оглянула, якраз спускалась додолу. Тож сходова клітка відлунювала галасом, а я пнулась сходами нагору, опустивши голову, ступаючи по п’ятах за кимось, коли почула поруч із собою: «Кет!».

Томмі, який спускався додолу разом із іншими, раптово завмер посеред сходів, усміхаючись відкрито й широко, чим одразу мене роздратував. Може, ще кілька років тому було нормально реагувати таким виразом обличчя на зустріч із кимось, кого тобі радісно бачити. Але на ту мить нам було по тринадцять, до того ж — зустріч відбувалась між дівчиною і хлопцем у публічній ситуації. Мені хотілось сказати:

— Томмі, чому б тобі не подорослішати?

Але я себе стримала і натомість сказала:

— Томмі, ти всіх затримуєш. І я також.

Він зиркнув нагору, щоб переконатись, що сходи над ним переповнені через затор. На якусь мить його, здавалось, охопила паніка, а тоді він втиснувся в стіну поруч зі мною, давши можливість людям проходити повз. Томмі промовив:

— Кет, я всюди тебе шукав. Я хотів попросити пробачення. Розумієш — мені дуже-дуже прикро. Я чесно не збирався тоді тебе вдарити. У мене й на думці не було бити дівчину, а навіть якби було, то я ніколи не наважився б ударити тебе. Мені дуже-дуже прикро.

— Все гаразд. Це просто випадковість, та й по всьому, — я кивнула і спробувала рушити далі. Але Томмі радісно продовжував:

— З футболкою вже все в порядку. Все випралось.

— Це добре.

— Тобі ж не боліло, правда? Коли я тебе вдарив?

— Боліло. Перелом черепа. Струс мозку, і сильний. Навіть Круколиця може помітити. Якщо я коли-небудь до неї дістанусь.

— Ну серйозно, Кет. Без образ? Мені страшенно шкода. Чесно.

Нарешті я до нього всміхнулась і без тіні іронії сказала:

— Слухай, Томмі, то була випадковість, і все на сто відсотків забуто. Я ні крапельки на тебе не ображена.

Він все ще мав невпевнений вигляд, але його почали штовхати в спину старші учні, наказуючи ворушитись. Він швидко мені усміхнувся, поплескав по плечу, ніби якогось хлопчака, і заходився проштовхуватись крізь людський потік. Знову рушивши нагору, я почула, як він кричить ізнизу:

— Побачимось, Кет!

Вся ця ситуація видалась мені дещо незручною, але вона не призвела до піддражнювань чи пліток. І, мушу визнати, якби не ця зустріч на сходах, я, можливо, так і не зацікавилась би проблемами Томмі так, як зацікавилась ними протягом наступних кількох тижнів.

Я сама стала свідком кількох випадків. Але переважно щодо проблем Томмі кружляли чутки — і коли це траплялось, я розпитувала людей, аж доки не отримувала більш-менш повну картинку. Зазвичай то були істерики — як, скажімо, той випадок, коли у класі № 14 Томмі начебто поставив одну парту на другу і випнувся на них, порозкидавши по підлозі все, що на них лежало, тим часом як решта класу висипала на коридор і забарикадувала двері, щоб він не вийшов. Іншого разу містерові Крістоферу довелося заламати йому руки за спину, щоб зупинити напади на Реджі Д. під час футбольного тренування. Кожен помітив і те, що коли старшокласники бігали на швидкість, тільки Томмі не мав партнера. Він був чудовим бігуном і швидко відривався на 10–15 метрів, думаючи, мабуть, що так удасться приховати той факт, що з ним ніхто не хоче бігти. Майже щодня з’являлись чутки про різні витівки, які з ним чинили. Багато цих витівок були звичні: різні дивні штуки в ліжку, черв’як у пластівцях, — але деякі видавались безглуздо мерзенними: наприклад, той раз, коли хтось вичистив його зубною щіткою унітаз, тож вона чекала на Томмі з лайном на щетинках. Його зріст і фізична сила — припускаю, як і його вдача — утримували інших від того, щоб знущатись над ним фізично, але, як пригадую, протягом кількох місяців саме Томмі і далі переслідували неприємності. Я думала, що рано чи пізно хтось почне казати, що все зайшло надто далеко, але переслідування тривали, і ніхто нічого так і не казав.

Сама я намагалась якось порушити цю тему — у спальні, після того як вимкнули світло. У старших класах нас було не більше шести на спальню, тож в оточенні власної компанії ми часто могли обговорювати найінтимніші речі, лежачи в темряві перед тим, як заснути. Можна було вести розмови на теми, про які в інших місцях навіть мріяти було неможливо, навіть у павільйоні. Тож одного вечора я заговорила про Томмі. Багато не казала. Всього лише підсумувала те, що з ним відбувалось, і сказала, що насправді це не дуже чесно. Коли я замовкла, у темряві зависла дивна тиша, і я усвідомила, що всі чекають на відповідь Рут — так траплялось у кожній незручній ситуації. Я також чекала, тоді почула зітхання з кутка, де лежала Рут, і її голос: