— Ти маєш рацію, Кеті. Це негарно. Але якщо він хоче, щоб усе припинилось, йому слід змінити власне ставлення до справи. Він нічогісінько не підготував до Дня весняного обміну. А на наступний місяць у нього бодай щось є? Впевнена, що немає.
Тут мені варто трохи пояснити про Дні обміну, які нам влаштовували в Гейлшемі. Чотири рази на рік — навесні, влітку, восени і взимку — проводили щось на зразок великої виставки-розпродажу всіх виробів, які ми створювали протягом трьох місяців з часу минулих Днів обміну. Картини, малюнки, кераміка; різні «скульптури», зроблені з чого завгодно з огляду на тодішню манію: із зім’ятих бляшанок, наприклад, чи кришечок від пляшок, устромлених у картонку. За кожну виставлену річ ти отримував обмінні жетони — вихователі вирішували, на яку саме кількість заслуговував твій конкретний шедевр. А тоді, у День обміну, ти приходив зі своїми жетонами і «купував» те, що тобі подобалось. Згідно з правилами, ти міг купувати тільки роботи, які виконали учні з твого року навчання, але незважаючи на цю умову, ми все одно мали багатий вибір, адже за тримісячний період нам вдавалось наплодити чимало всілякої всячини.
Озираючись сьогодні на ті часи, я розумію, чому Дні обміну стали для нас такими важливими. По-перше, це був єдиний спосіб, окрім Розпродажів (Розпродажі — це щось інше, я до них повернуся згодом), створити колекцію особистих речей. Якщо ви, скажімо, хотіли прикрасити стіни над ліжком чи завжди мати при собі в сумці якісь дрібниці, щоб виставляти їх на столи у різних класах, то їх можна було знайти на Днях обміну. Тепер мені зрозуміло й те, що Дні обміну справляли на нас особливий невловний вплив. Якщо прикинути, вони означали залежність одне від одного в створенні речей, що могли стати особистими скарбами — а це вже виявлялось рівнозначним зміцненню стосунків. Тож у випадку Томмі існувала закономірність. Здебільшого ставлення, любов і повага до тебе в Гейлшемі були пов’язані з тим, наскільки «творчим» тебе вважали.
Кілька років тому ми з Рут часто впадали у спогади, коли я опікувалась нею в реабілітаційному центрі Давера.
— Це одна з причин того, чому Гейлшем був таким особливим, — якось сказала вона. — Те, що нас настільки спонукали цінувати працю одне одного.
— Це правда, — погодилась я. — Але деякі речі видаються мені трохи дивними, коли я міркую про Дні обміну. Наприклад, поезія. Пам’ятаю, замість картин або малюнків нам дозволяли подавати туди вірші. А ми, на диво, вважали, що це нормально, що в цьому є сенс.
— Чому в цьому не мало бути сенсу? Поезія важлива.
— Але ж ми говоримо про рядки, які нашкрябували дев’ятирічні діти: смішні строфи, з помилками виведені в зошитах для вправ. Ми з більшою охотою витрачали наші цінні жетони на зошити, списані такими віршиками, замість того щоб купувати прикраси для стін над ліжком. Якщо вже нам так подобалась чиясь поезія, то чому було просто не позичити такий зошит і не переписати віршики самим якогось пізнього вечора? Але ж ти пам’ятаєш, як воно було. Надходили Дні обміну, і ми розривались між віршами Сюзі К. і жирафами Джекі.
— Жирафи Джекі, — засміялась Рут. — Які ж вони були гарні. У мене була одна.
Ми розмовляли приємного літнього вечора. Сиділи на балкончику її палати. Минуло кілька місяців з часу першої виїмки, і найгірше залишилось позаду. Свої вечірні візити я підлаштовувала так, щоб ми могли провести півгодини назовні, милуючись заходом сонця над дахами. На дахах стирчали антени і сателітарні тарілки, а іноді вдалині проступала лискуча смужка моря. Я приносила мінеральну воду і печиво, і ми сиділи собі, базікаючи про все, що спадало на думку. Центр, у якому того разу перебувала Рут, належав до моїх улюблених, тож я не заперечувала б, якби й сама могла у фіналі до нього потрапити. Палати там невеликі, зате добре обладнані й зручні. Геть усе — стіни, підлога — викладено лискучими білими кахлями, чистоту яких постійно підтримують, тому, коли потрапляєш туди вперше, наче опиняєшся у дзеркальному залі. Не те щоб ти бачив навкруги власне помножене безліч разів відображення — тобі радше здається, що бачиш. Коли піднімаєш руку або коли хтось сідає у ліжку, цей блідий, примарний рух відчувається навколо, на всій поверхні кахель. До того ж кімната Рут у центрі мала великі скляні розсувні панелі, крізь які можна було дивитись назовні, не підводячись із ліжка. Навіть лежачи головою на подушці, вона бачила обшир неба, а якщо було досить тепло, могла скільки завгодно дихати свіжим повітрям, вийшовши на балкон. Я любила її там навідувати, мені подобалось, як зміїлись наші розмови, коли ми сиділи разом на балконі — впродовж усього літа і до ранньої осені — розмовляючи про Гейлшем, про котеджі, про все, що приходило до голови.
— Я маю на увазі, — продовжувала я, — що коли ми були в тому віці, коли нам було по одинадцять, скажімо, ми ж насправді не цікавились поезією одне одного. Але пам’ятаєш, скажімо, Крісті? Крісті мала дивовижну репутацію завдяки поезії. Ми всі її поважали. Навіть ти, Рут, не наважувалась нею попихати. І все тому, що ми вважали її поетично обдарованою. Але ж ми нічогісінько про поезію не знали. Нам на неї було начхати. Це дивно.
Але Рут мене не зрозуміла — або, можливо, свідомо не хотіла зі мною погоджуватись. Може, вона прагнула запам’ятати нас розумнішими, ніж ми були насправді. Чи, можливо, відчувала, до чого я вела, і не хотіла, щоб ми рухались у тому напрямку. Вона протяжно зітхнула і сказала:
— Нам всім здавалось, що вірші Крісті такі гарні. Але цікаво, як би ми їх тепер сприйняли. От би мати їх тут — що б ми про них подумали?
Тоді засміялась і продовжила:
— У мене досі зберігаються деякі вірші Пітера Б. Але це вже з пізнішого часу, коли ми були у випускному. Я, мабуть, тоді в нього закохалась. Не можу придумати іншої причини, з якої б купувала його вірші. Вони вкрай ідіотські, аж до істерики. Він так серйозно себе сприймав. Але Крісті була чудова. Я пам’ятаю. Цікаво, що вона перестала писати вірші, коли почала малювати. Хоча в цьому й близько не досягла такого рівня, як у поезії.
Але повернусь до Томмі. Те, що Рут сказала того разу в спальні — коли вимкнули світло на ніч — мовляв, Томмі сам накликає на себе проблеми, мабуть, підсумовувало все, що думала більшість людей у Гейлшемі. Але саме після того, як вона це промовила, я, лежачи у своєму ліжку, усвідомила раптом: це переконання, начебто він зумисне не докладає зусиль, побутувало ще від молодших класів. І раптом до мене дійшло — і аж пронизало холодом — що Томмі проходить крізь такі випробування не впродовж останніх тижнів чи місяців, а впродовж довгих років.
Ми з Томмі не так давно розмовляли, і його власний погляд на те, як почалися ці неприємності, підтвердив думки, що прийшли мені тієї ночі. За його словами, все почалось одного дня на уроці мистецтва міс Джеральдін. Доти, сказав Томмі, він неабияк насолоджувався малюванням. Але того дня, на уроці міс Джеральдін, Томмі намалював цю конкретну акварель — слона серед високої трави, — і з цього все почалось. Як він стверджував, з його боку це був такий жарт. Я багато його про це розпитувала, і підозрюю, йшлося про поведінку дітей у цьому віці: у тебе немає чіткої причини, ти просто робиш те чи те. Робиш, бо тобі здається, це може насмішити інших, або для того, щоб викликати замішання. І коли згодом тебе просять усе пояснити, у твоїх словах немає жодного сенсу. Всі ми таке робили. Розповідь Томмі була не зовсім у цьому ключі, але я впевнена, що сталось усе саме так.
Отож він зробив свого слона — картинку, яку міг наквецяти малюк, роки на три молодший. Це забрало не більше двадцяти хвилин і, без сумніву, викликало сміх, хоча не зовсім такий, якого Томмі очікував. І все ж ця історія могла ні до чого не призвести — і в цьому, гадаю, велика іронія — якби міс Джеральдін не вела того дня урок.
У тому віці вихователька міс Джеральдін була загальною улюбленицею. Вона була м’яка, люб’язна, завжди заспокоювала, коли ти цього потребував — навіть якщо ти вчинив щось погане або коли тебе вичитував інший вихователь. Якщо їй самій доводилось тебе вичитати, протягом кількох наступних днів вона осипала тебе додатковими виявами уваги, ніби щось була тобі винна. Томмі не пощастило, що того дня урок мистецтва взяла на себе міс Джеральдін, а не, скажімо, містер Роберт або сама міс Емілі — головна вихователька, — хоч вони часто брали мистецтво на себе. Якби то був хтось із них, Томмі просто насварили б, а він тим часом усміхався б по-ідіотськи, і найгірше, що інші про все це могли подумати — наче він зіграв недоладний жарт… Дехто міг навіть вирішити, що він — природжений клоун. Але через те, що міс Джеральдін була такою, якою була, сталось інакше. Вона натомість доклала всіх зусиль, щоб роздивитись малюнок з усією доброзичливістю й розумінням. Можливо, вона думала, що Томмі в небезпеці, що решта учнів почне з нього насміхатись, і тому зайшла надто далеко, знайшовши навіть, за що його похвалити, і вказуючи на переваги малюнка цілому класові. Ось звідки пішло те неприйняття.
