Я також простягнула руку і торкнулась плеча Рут. Я хотіла, щоб вона відчула контраст із дотиками Кріссі й Родні, і я свідомо вибрала те саме місце. Я сподівалась на якусь відповідь, на сигнал, що вона прийняла розуміння від мене і Томмі, не прийнявши від ветеранів. Але вона ніяк не відреагувала, навіть плечима не стенула, як після дотику Кріссі.

Десь позаду я чула кроки Родні. Він видавав звуки, які мали свідчити про те, що йому стало холодно на пронизливому вітрі.

— Може, навідаємось до Мартіна? — запитав він. — Його квартира отам, за тими будинками.

Рут несподівано зітхнула і обернулась до нас.

— Якщо чесно, — сказала вона, — я знала, що все це дурна затія.

— Ага, — палко підхопив Томмі. — Це була просто розвага.

Рут поглянула на нього роздратовано.

— Томмі, будь ласка, затнийся вже зі своїми «розвагами». Ніхто тебе не слухає.

Тоді вона повернулася до Кріссі й Родні і продовжила:

— Я не хотіла говорити, коли ви мені розповіли. Але слухайте, це від початку не могло бути правдою. Вони ніколи, ніколи не використовують таких людей, як та жінка. Подумайте про це. Навіщо вони б це робили? Ми ж усі знаємо, то чому не визнаємо? Нас не відтворюють із людей такого типу…

— Рут, — твердо втрутилась я. — Рут, не треба.

Але вона продовжувала:

— Ми всі це знаємо. Нас роблять зі сміття. Наркомани, проститутки, алкаші, волоцюги. Злочинці, можливо, якщо вони не психи. Ось звідки ми беремося. Нам усім це відомо, то чому ми про це не говоримо? Така жінка? Та припиніть. Ага, точно, Томмі. Розважились. Вдаваймо, що ми розважились. Та інша жінка, її подруга, літня пані в галереї. Думала, що ми студенти, що ми вивчаємо мистецтво. Думаєте, вона б розмовляла з нами так, якби знала, хто ми насправді такі? Що, на вашу думку, вона відповіла б, якби ми її запитали? «Вибачте, ви не знаєте, чи ваша подруга була моделлю клона?» Вона б викинула нас геть. Ми це добре знаємо і можемо сказати. Якщо хочете шукати «ймовірних я», якщо хочете робити це правильно, шукайте в каналізації. Шукайте у сміттєвих баках. Шукайте в унітазах, ось звідки ми всі походимо.

— Рут, — голос Родні звучав рівно, в ньому чулося застереження, — забудьмо про все і відвідаймо Мартіна. Він сьогодні вільний. Він тобі сподобається, він дуже смішний.

Кріссі обвила Рут рукою.

— Ну ж бо, Рут. Послухаймо Родні.

Рут звелася, і Родні почав іти.

— Ну, ви можете йти, — тихо сказала я. — Я не піду.

Рут обернулась і уважно на мене поглянула.

— Ну, а з тобою що? А ти чого розкисла?

— Я не розкисла. Просто іноді ти говориш маячню, Рут.

— Ви тільки погляньте, вона засмутилась. Бідна Кеті. Їй не подобається, коли говорять прямо.

— Це тут ні до чого. Я не хочу йти до опікуна. Нам не можна, і я не знайома з цим хлопцем.

Рут стенула плечима і обмінялась поглядами з Кріссі.

— Ну, — сказала вона, — нам не обов’язково всюди ходити разом. Якщо маленька міс не хоче до нас приєднатись, то й не мусить. Нехай побуде собі сама.

Тоді вона схилилася до Кріссі і театрально прошепотіла:

— Це найкращий спосіб, коли Кеті не в настрої. Треба дати їй спокій, і вона відійде.

— Будь біля машини о четвертій, — сказав мені Родні. — Інакше тобі доведеться їхати автостопом.

Він засміявся.

— Припини, Кеті, не дуйся. Іди з нами.

— Ні. Ви собі йдіть. Мені не хочеться.

Родні стенув плечима і знову рушив уперед. Рут і Кріссі пішли за ним слідом, але Томмі не поворухнувся. Тільки коли Рут поглянула на нього, він сказав:

— Я залишуся з Кет. Якщо ми розділяємось, то я залишуся із Кет.

Рут зміряла його розлюченим поглядом, тоді відвернулась і пішла. Кріссі й Родні зніяковіло зиркнули на Томмі, а тоді також рушили геть.

Ми з Томмі перехилились через перила і дивилися на вид, аж доки решта друзів не зникли з нашого поля зору.

— Це просто так кажуть, — нарешті мовив він. А тоді, за якусь мить:

— Так кажуть, коли хочуть себе пожаліти. Це просто слова. Вихователі ніколи такого нам не говорили.

Я почала йти — у протилежному напрямку від того, куди пішли інші, — а Томмі йшов поруч.

— Не варто через це засмучуватись, — продовжував говорити він. — Рут тепер постійно щось таке робить. Їй просто треба було випустити пару. В кожному разі, ми ж сказали їй: навіть якщо це правда, навіть якщо це правда бодай на краплю, не розумію, що це змінює. Наші моделі, те, якими вони є — все це не має нічого спільного з нами. Воно не варте того, щоб засмучуватись.

— Добре, — сказала я і легенько штовхнула його плечем. — Добре, добре.

Я мала враження, що ми йдемо до центру міста, хоча певності не було. Я намагалась придумати, як змінити тему, коли Томмі зробив це перший:

— Знаєш, коли ми були у «Вулворті»… Коли ти там блукала в кінці крамниці з іншими… Я намагався дещо розшукати. Знайти дещо для тебе.

— Подарунок? — я поглянула на нього здивовано. — Не впевнена, що Рут це схвалить. Хіба що для неї у тебе є подарунок більшого розміру.

— Типу подарунок. Але мені не вдалося нічого знайти. Я не хотів тобі казати, але тепер у мене з’явилася ще одна можливість. Тільки тобі доведеться допомогти мені. Я не дуже вмію ходити по крамницях.

— Томмі, про що це ти? Ти хочеш зробити мені подарунок, але треба, щоб я допомогла тобі його вибрати…

— Ні, я знаю, що саме це має бути. Тільки… — він засміявся і знизав плечима. — Ну, я можу тобі розповісти. У тій крамниці, де ми були, на полицях лежить повно касет і платівок. І я шукав таку саму касету, яку ти загубила колись. Пам’ятаєш, Кет? Тільки я не можу пригадати, що саме це було.

— Мою касету? Я не знала, що тобі взагалі про неї відомо, Томмі.

— Так. Рут залучила людей до пошуків. Казала, що ти дуже засмутилась через втрату. І я намагався її знайти. Тоді я не розповідав тобі, але я справді дуже старався. Думав, можуть бути такі місця, в яких я можу пошукати, а ти не можеш. Наприклад, у будиночках хлопців. Пам’ятаю, шукав сто років, але так і не знайшов.

Я поглянула на нього і відчула, як мій зіпсований настрій змінюється.

— Я не знала цього, Томмі. Це страшенно гарно.

— Ну, це не надто мені допомогло. Але я справді дуже хотів її знайти. І коли врешті почало ставати зрозуміло, що я навряд чи знайду її, я просто пообіцяв собі: колись я поїду до Норфолка і знайду там касету для Кет.

— Загублений куточок Англії, — мовила я, роззираючись. — І ось ми тут!

Томмі також роззирнувся, і ми зупинились. Ми стояли посеред бічної вулички, хоча й не такої вузької, як та, на якій була розташована галерея. Якусь мить ми театрально роззирались навкруги, а тоді загиготіли.

— То це була не така вже й тупа ідея, — сказав Томмі. — У «Вулворті» було повно касет, тож я подумав, що вони мусять мати і твою. Але, здається, не мають.

— Тобі здається? Ох, Томмі, ти хочеш сказати, що навіть не шукав як слід!

— Шукав, Кет. Просто я… ну, це дуже бісить, але я не міг пригадати її назви. Поки ми були в Гейлшемі, я мав справу переважно з колекціями хлопців, тому тепер і не можу згадати. Якась Джулі Бриджес чи якось так…

— Джуді Бріджвотер. «Пісні в темряві».

Томмі урочисто похитав головою.

— У них цього точно немає.

Я засміялась і штовхнула його. Він мав збентежений вигляд, тож я сказала:

— Томмі, у «Вулворті» такого не може бути. У них тільки найновіші хіти. Джуді Бріджвотер існувала сто років тому. Її просто продавали на одному з Розпродажів. Цієї касети не може бути у «Вулворті», дурню!

— Ну, я ж сказав, що нічого про це не знаю. Просто в них було так багато касет…

— Трохи є, Томмі. Але не зважай. Це була така гарна ідея. Я дуже зворушена. Це була прекрасна ідея. Зрештою, це ж Норфолк.

Ми знову рушили, і Томмі невпевнено сказав:

— Ну, ось чому я тобі розповів. Я хотів тебе здивувати, але марно. Не знаю, де шукати, і навіть не пам’ятаю імені на касеті. Тепер я сказав тобі, і ти можеш допомогти мені. Ми можемо разом її шукати.