Обов’язки опікуна назагал мені відповідали. Можна навіть сказати, вони підкреслювали те, що є в мені найкращого. Але деякі люди просто не створені для цієї роботи, вона перетворюється для них на безперервну боротьбу. Вони можуть розпочати цілком позитивно, але тоді надходять періоди, коли доводиться перебувати впритул із болем і тривогами. Рано чи пізно донор не виживає, навіть якщо, скажімо, він пройшов усього другу виїмку, і то без непередбачуваних ускладнень. Коли донор відходить отак, ні з того ні з сього, байдуже, що згодом казатимуть тобі медсестри, байдуже, що в листі тобі напишуть, мовляв, «немає жодних сумнівів» — ти зробила все, що від тебе залежить, продовжуй у тому ж ключі. На якийсь час ти все одно почуватимешся деморалізованою. Дехто з нас досить швидко вчиться, як давати з цим раду. Але інші — скажімо, Лора — не здатні взагалі.

А ще самотність. Ти виростаєш в оточенні стількох людей, інакше тобі не доводилось жити, і раптом — стаєш опікуном. Багато годин проводиш сама, їдучи за кермом в різні точки країни, з центру до центру, з лікарні до лікарні, десь зупиняєшся на одну ніч, немає з ким порозмовляти про свої негаразди, немає з ким посміятись. Час від часу зустрічаєшся з учнем, якого знала — з опікуном або донором, якого пам’ятаєш із минулих часів, — але часу завжди надто мало. Ти завжди або поспішаєш, або надто виснажена, щоб нормально поговорити. Невдовзі довгі самотні години, подорожі, збитий сон проникають у все твоє існування і стають частиною тебе, і всім це помітно — у твоїй поставі, у погляді, у тому, як ти рухаєшся і розмовляєш.

Я не стверджую, начебто виявилась непідвладною цим виявам, просто навчилася із ними жити. З деякими опікунами трапляється, що їхнє ставлення їх підводить. Можна побачити, що багато з них просто відбуває потрібні дії, чекаючи на той день, коли їм скажуть, що вони вже можуть зупинитись і стати донорами. Мене по-справжньому дістає і те, що вони аж зіщулюються перед тією миттю, коли доведеться ввійти до лікарні. Вони не знають, як говорити з людьми у білих халатах, не можуть виступити на захист своїх донорів. Не дивно, що врешті-решт вони почувають фрустрацію і звинувачують себе, коли ситуація обертається погано. Я намагаюся не набридати, але мені вдалось знайти спосіб доносити власні слова, коли це потрібно. І, звісно, я засмучуюсь, коли обставини складаються погано, але принаймні я знаю, що зробила все, від залежить від мене, і намагаюсь оцінювати все тверезо.

Та навіть самотність — зрештою, я навчилась її любити. Це не означає, що я не чекаю, як наприкінці року (коли складу свої повноваження) зможу провести деякий час у товаристві. Але мені справді подобається відчуття, коли я сідаю до своєї крихітної машини, знаючи, що кілька наступних годин товариство мені складатимуть лише дороги, просторе сіре небо і мої власні фантазії. І якщо я опиняюся в якомусь місті і маю перед собою дещицю вільного часу, я насолоджуюсь, блукаючи вулицями і зазираючи у вітрини. Я маю у себе в кімнаті чотири настільні лампи — кожна іншого кольору, але дизайн у них спільний: гофровані шиї, які можна згинати, як заманеться. Тож я блукаю, наприклад, шукаючи крамницю, де у вітрині стоятиме схожа лампа — не для того, щоб її купити, а просто щоб порівняти з тими, які я вже маю вдома.

Іноді я так занурююсь у себе, що коли несподівано зустрічаю когось знайомого, то переживаю злегка шоковий стан і потребую певного часу, щоб призвичаїтись. Так було того ранку, коли я йшла через незахищену від вітрів автостоянку і помітила Лору: вона сиділа за кермом однієї з запаркованих машин і з байдужістю дивилась на трасу. Між нами залишалась чимала відстань, і на якусь мить, незважаючи на те, що ми з нею востаннє бачилися ще в Котеджах сім років тому, я відчула спокусу проігнорувати її і піти собі геть. Знаю, це дивна реакція, зважаючи на те, що вона була однією з моїх найближчих подруг. Я вже сказала, що частково це може пояснюватись тим, що я не люблю, коли мене виривають із моїх думок. До того ж, побачивши, як Лора зсутулено сидить у машині, я відразу зрозуміла, що вона стала однією з тих опікунок, яких я описувала вище, і якась частина мене просто не хотіла ще більше про це довідуватись.

Але, звичайно ж, я до неї підійшла. Коли я наблизилась до її хетчбека, запаркованого на відстані від решти автомобілів, мене обдував холодний вітер. Лора була одягнута у безформний синій анорак, а волосся — набагато коротше, ніж раніше — прилипло до чола. Коли я постукала їй у вікно, вона не здригнулась і навіть не видавалась здивованою, що бачить мене. Так, ніби вона там сиділа і чекала якщо навіть не саме на мене, то на кого завгодно з давніх часів. І ось, коли я з’явилась, вона, здавалось, подумала: «Ну нарешті!». Тому що я помітила, як поворухнулись її плечі немов від зітхання, і без дальших церемоній вона простягнула руку і відчинила мені двері.

Ми розмовляли хвилин двадцять: я дотягнула до останнього. Більшість розмови стосувалась її — яка вона виснажена, яким складним виявився один з її донорів, як вона ненавиділа когось там із медсестер чи лікарів. Я сподівалась побачити бодай проблиск давньої Лори, її пустотливу усмішку, почути ущипливий дотеп, але цього не сталося. Вона розмовляла швидше, ніж колись, і хоча, здавалось, раділа з моєї присутності, у мене виникало враження, що якби це була не я, а хтось інший, їй було байдуже, тільки б виговоритись.

Можливо, ми обидві відчували, що у згадці про давні часи криється якась небезпека, тому що досить довго уникали їх навіть згадувати. Однак врешті ми заговорили про Рут, яку Лора кілька років тому зустріла в клініці, коли Рут ще була опікункою. Я почала розпитувати про Рут, але Лора виявилась непробивною. Врешті я сказала їй:

— Ну слухай, ви ж бодай про щось мусили говорити.

Лора протяжно зітхнула.

— Знаєш, як воно, — сказала вона. — Ми обидві поспішали.

А тоді додала:

— Зрештою, у Котеджах ми розійшлися не найкращими друзями. Тому, мабуть, нам не аж так приємно було знову зустрітися.

— Я не знала, що ви з нею також не порозумілися, — сказала я. Вона стенула плечима.

— Та це неважливо. Ти ж пам’ятаєш, яка вона була. А після твого від’їзду вона ставала дедалі гіршою. Ну знаєш — постійно всіх повчала. Тому я просто трималася від неї якнайдалі, ось і все. Ми не сварились, нічого такого. А ви з нею відтоді не бачились?

— Ні. Дивно, але ми з нею жодного разу не зустрічались.

— Так, це дивно. Здавалось, що ми набагато більше мали б одні з одними перетинатись. Я бачила Ханну кілька разів. І Майкла Г.

Тоді вона сказала:

— До мене доходили чутки, що перша виїмка Рут минула дуже складно. Точно не знаю, але чула про це кілька разів.

— І я таке чула, — мовила я.

— Бідна Рут.

Ми трохи помовчали. Тоді Лора запитала:

— Це правда, Кеті? Що опікунам тепер дозволяють вибирати донорів?

Вона робила це не з інтонацією звинувачення, як це часом роблять, тому я кивнула і відповіла:

— Не завжди. Але я добре себе зарекомендувала в роботі з кількома донорами і тому час від часу можу висловити власну думку.

— Якщо ти можеш обирати, — сказала Лора, — то чому не станеш опікункою Рут?

Я стенула плечима.

— Я про це думала. Але я не певна, що це така вже добра ідея.

Лора мала збентежений вигляд.

— Але ж ви з Рут були такі близькі.

— Так, гадаю, так. Але це так само, як у тебе, Лоро. Наприкінці ми вже так не дружили.

— Ох, але ж це було так давно. Вона пережила непрості часи. І я чула, вона мала проблеми з опікунами. Їй змінили багатьох опікунів.