— Це не дивно, — сказала я. — Можеш уявити? Як це — бути опікуном Рут?

Лора усміхнулась, і на якусь мить в її очах з’явився такий вираз, наче вона от-от видасть якийсь жартик. Але вогник швидко згас, і її знову огорнув втомлений вигляд.

Ми ще трохи поговорили про Лорині проблеми — зокрема, про конкретну медсестру, яка, здавалось, мала на неї зуб. А тоді я вже мусила йти геть, тож простягнула руку до дверей і сказала, що коли наступного разу зустрінемось, нам варто порозмовляти довше. Однак ми обидві були свідомі чогось, про що не поговорили, і, думаю, обидві відчули, що прощатись отак не варто. Я навіть впевнена, що в ту мить подумки ми рухались в одному напрямку. Тож Лора сказала:

— Як дивно. Знати, що його вже немає.

Я знову повернулась на своє місце і поглянула на неї.

— Так, це справді химерно, — погодилась я. — Я насправді не можу в це повірити.

— Це так дивно, — сказала Лора. — Мабуть, мені тепер мало б бути байдуже. Але чомусь не байдуже.

— Я тебе розумію.

Аж тепер ми нарешті згадали про те, що Гейлшем закрили, і це несподівано знову нас зблизило, і ми обнялися, зовсім спонтанно — не те щоб одна одну заспокоїти, а щоб засвідчити той факт, що Гейлшем досі був у наших спогадах. Після цього мені довелось поквапитися до моєї машини.

Перші чутки про те, що Гейлшем закривають, почали доходити до мене приблизно за рік до зустрічі з Лорою на паркувальному майданчику. Я розмовляла з донором чи опікуном, і вони мимохідь згадали це, немовби очікуючи, що мені все відомо.

— Ви ж із Гейлшема, так? То це правда? — якось так.

Тоді одного дня я поверталась із клініки в Саффолку і зустріла Роджера К., молодшого на рік, і він сказав мені з усією певністю, що це от-от станеться. Гейлшем із дня на день мали закрити, будівлю і навколишні території планували продати готельній мережі. Пам’ятаю свою першу реакцію, коли він мені це повідомив. Я сказала:

— Але що ж станеться з учнями?

Роджер, звісно, подумав, що я маю на увазі тих, які там якраз тоді навчалися — малюки, залежні від вихователів, тож він зробив схвильоване обличчя і почав розмірковувати, що їх, мабуть, переведуть до інших установ по всій країні, хоча вони, звичайно, страшенно відрізнятимуться від Гейлшема. Але я мала на увазі не це. Я думала про нас, про тих учнів, які виростали разом зі мною, які тепер були розсіяні по різних закутках, про опікунів і донорів, розрізнених, але все одно певним чином пов’язаних між собою місцем, з якого походили.

Тієї ж ночі, намагаючись заснути в мотелі, я думала про події, які відбулися зі мною кілька днів тому. Я опинилась у приморському містечку в Північному Вельсі. Весь ранок страшенно дощило, але після ланчу дощ припинився і навіть визирнуло сонце. Я поверталась до місця, де залишила машину — обіч однієї з довгих і прямих прибережних доріг. Навколо практично нікого не було, тож я бачила попереду цілісну смугу вологої бруківки. Але невдовзі, метрів за тридцять переді мною загальмував фургон, і звідти вийшов чоловік в одязі клоуна. Він відчинив багажник і витягнув з фургона з десяток повітряних кульок. Кілька хвилин він тримав кульки в одній руці, схилившись і порпаючись другою рукою в машині. Наблизившись, я розгледіла, що кульки мали обличчя і вуха і що вони скидались на маленьке плем’я, що витанцьовувало в повітрі над своїм власником, чекаючи на нього.

Тоді клоун випростався, зачинив фургон і рушив у тому ж напрямку, в якому рухалася я, на кілька кроків попереду, тримаючи в одній руці невелику валізку, а в другій — кульки. Перед нами пролягала довга і пряма набережна, і я, здавалося, цілу вічність рухалася слідом за клоуном. Час від часу мені ставало бентежно, і я уявляла, що клоун от-от може обернутись і щось до мене промовити. Але оскільки мені треба було йти цією дорогою, я не мала вибору. Тож ми йшли далі, клоун і я, цим безлюдним тротуаром, все ще мокрим від дощу, і весь той час наді мною розгойдувались, усміхаючись, кульки. Час від часу я помічала чоловіковий кулак, у якому зникали шнурочки від кульок, і бачила, що вони міцно перекручені між собою і забезпечені надійним стисканням його руки. Незважаючи на це, я постійно хвилювалась, що один зі шнурочків вислизне і самотня кулька попливе в захмарене небо.

Нездатна заснути тієї ночі після зустрічі з Роджером, я знову бачила в уяві ті кульки. Я думала про закриття Гейлшема і про те, що це схоже на кілька ножиць у чиїхось руках, що перетинають шнурочки якраз у тому місці, де вони переплітаються між собою над кулаком чоловіка. Щойно це станеться, більше не буде нічого, що могло б тримати кульки разом. Розповідаючи мені новини про Гейлшем, Роджер зауважив, що на таких, як ми, це жодним чином не вплине. І в якомусь сенсі він мав рацію. Однак мені діяло на нерви усвідомлення того, що там усе не буде так, як раніше. Що такі люди, як міс Джеральдін, скажімо, не ведуть групи малюків уздовж Північного спортивного поля.

Протягом кількох місяців після розмови з Роджером я і далі багато думала про закриття Гейлшема і про всі його наслідки. І до мене почало доходити, що моє уявлення, начебто я маю повно часу, щоб завершити певні речі, несправедливе, і тому мені слід діяти якомога швидше, інакше я можу не встигнути. Не те щоб я почала панікувати. Просто відчуття того, що Гейлшем зникає навіки, змінило все навколо нас. Ось чому Лорина порада стати опікункою Рут так на мене вплинула, хоча в ту мить я й відгородилася від цієї ідеї. Так, наче частина мене вже ухвалила рішення, а Лорині слова просто зняли завісу, яка його прикривала.

Вперше я приїхала до даверського реабілітаційного центру Рут — того сучасного, з білими кахляними стінами — за кілька тижнів після розмови з Лорою. Минуло близько двох місяців після першої виїмки Рут — яка, як і казала Лора, минула не надто добре. Коли я ввійшла до її кімнати, вона сиділа в нічній сорочці на краю ліжка і широко мені усміхалась. Вона підвелася, щоб обійняти мене, але тут же сіла знову. Сказала, що я виглядаю просто прекрасно і що довге волосся дуже мені пасує. Я їй теж сказала якісь приємні слова, і вже протягом наступної півгодини ми по-справжньому насолоджувались присутністю одна одної. Ми розмовляли на всі можливі теми: про Гейлшем, Котеджі, про те, що з нами відбувалось відтоді — і здавалось, що можемо розмовляти вічно. Іншими словами, початок виявився страшенно підбадьорливим — набагато кращим, ніж я очікувала.

Однак того першого разу ми не торкнулися теми нашого прощання. Можливо, якби ми зупинились на ній із самого початку, все склалося б якось інакше, хто знає? Ми просто оминули її. Але оскільки розмова наша не вщухала, вийшло, наче ми погодилися вдавати, що цього всього ніколи не трапилось.

Можливо, це було б нормально, якби справа обмежилась цією єдиною зустріччю. Але оскільки я офіційно стала її опікункою і почала регулярно з нею бачитись, відчуття неправильності між нами ставало дедалі сильнішим. Я завела традицію приходити до неї три або чотири рази на тиждень пізнього пообіддя, приносити мінеральну воду і пачку її улюбленого печива, і все було б чудово, але на початку нічого, крім цієї традиції, між нами не було. Ми починали про щось розмовляти, про щось цілковито невинне, і без будь-якої очевидної причини раптом замовкали. Або таки продовжували розмову, і чим довше говорили, тим неприроднішою і контрольованішою ця розмова ставала.

Одного дня я йшла коридором до Рут і почула, що хтось приймає душ у душовій навпроти її дверей. Я здогадалась, що це Рут, увійшла до її кімнати і стояла там, чекаючи на неї, дивлячись на вид із вікна — на дахи будинків. Минуло хвилин п’ять, і Рут прийшла, загорнута в рушник. Якщо чесно, то вона думала, що я прийду щойно за годину, а коли ми виходимо з душу, загорнуті тільки в рушник, то всі почуваємось досить вразливими. Але навіть зважаючи на це, тривожний вираз, який з’явився на її обличчі, мене ошелешив. Я мушу це трохи пояснити. Звичайно, я очікувала, що вона здивується. Але річ у тому, що коли вона ввійшла і побачила, що я стою посеред кімнати, якусь секунду чи навіть довше вона дивилась на мене якщо не зі страхом, то зі справжньою настороженістю. Так, наче вона постійно чекала, що я збираюся щось їй заподіяти, і ось цей час нарешті настав.