Якийсь час ми ховалися там, спостерігаючи, як час від часу з туману вибігав якийсь учень і зникав у дверях корпусу, але дощ не стихав. І що довше ми там стояли, то напруженішою я ставала, бо розуміла, що це саме та можливість, якої я чекала. Не сумніваюсь, що і Рут відчула: щось насувається. Врешті-решт я вирішила говорити прямо.

— На Розпродажу минулого вівторка, — почала я, — я переглядала журнал. Ну знаєш — цей реєстр.

— Навіщо ти переглядала реєстр? — швидко запитала Рут. — Навіщо ти це робила?

— Та просто так. Крістофер С. був одним із наглядачів, я стояла там, розмовляла з ним. Він таки справді найкращий серед старшокласників. І я просто гортала сторінки реєстру, просто щоб чимось себе зайняти.

Я бачила, як думки Рут забігали — тепер вона точно знала, про що йдеться. Але спокійно мовила:

— Що там могло бути цікавого.

— Ні, насправді це було досить цікаво. Можеш побачити, хто що купив.

Я сказала це, дивлячись на дощ. А тоді поглянула на Рут і відчула справжній шок. Не знаю, чого я очікувала. Адже всі мої фантазії минулого місяця не допомогли підготуватись до реальної ситуації, яка відбувалась цієї миті. Тепер я бачила, як Рут засмутилася. Як вона раптом утратила здатність говорити, готова от-от заплакати. І несподівано моя поведінка видалась мені страшенно бентежною. Всі ці зусилля, плани — лише для того, щоб засмутити найближчу подругу. Ну і що, коли вона збрехала трохи про коробку з олівцями? Хіба ми всі не мріємо час від часу, щоб хтось із вихователів порушив правила і зробив для нас щось особливе? Хіба не фантазуємо про спонтанні обійми, таємний лист, подарунок? Рут всього лиш пішла на крок далі у цих безневинних мріях. Вона ж навіть імені міс Джеральдін не називала.

Тепер я почувалась жахливо і була розгублена. Але стоячи отак поруч із нею, дивлячись на туман і дощ, я не могла вигадати нічого, щоб виправити заподіяну шкоду. Здається, я сказала щось жалюгідне, типу:

— Все гаразд, я нічого там такого не побачила, — і ці слова так тупо зависли в повітрі.

А тоді, після ще кількох хвилин тиші, Рут рушила в дощ.

Думаю, мені було б краще, якби Рут явно затаїла проти мене образу. Але це був єдиний раз, коли вона вирішила поступитись. Так, ніби їй було надто соромно, ніби вона була розчавлена всією ситуацією і навіть не могла злитись чи бажати відігратись. Протягом наших перших зустрічей після тієї розмови під дашком я була готова бодай на якусь крихту роздратування, але ні, вона поводилась цілком цивільно, хоча й трохи беземоційно. Я зрозуміла: вона боїться, що я її викрию — коробка з олівцями, як і слід було сподіватись, більше на очі не з’являлась, — і я хотіла сказати їй, що вона не має чого остерігатися з мого боку. Проблема полягала в тому, що оскільки жодна з нас не говорила про справу відкрито, я не могла знайти спосіб, щоб донести їй свою позицію.

Тим часом я з усіх сил старалась використати кожну нагоду, щоб натякнути, що Рут займала особливе місце в серці міс Джеральдін. Наприклад, був такий час, коли наша компанія страшенно прагнула повправлятись під час перерви в кругових ударах, тому що нам кинула виклик компанія старших на рік учнів. Дощило, і це було проблемою: малоймовірним здавалось, що нам дозволять вийти назовні. Однак я зауважила, що однією з чергових виховательок була міс Джеральдін, тому я сказала:

— Якщо Рут піде і попросить міс Джеральдін, то ми матимемо шанс.

Як я пам’ятаю, цю пропозицію не прийняли. Можливо, її майже ніхто не почув, тому що ми всі говорили одночасно. Але річ у тому, що я висловила її, стоячи позаду Рут, — і я бачила, що їй приємно.

Іншого разу ми разом із міс Джеральдін виходили з класу, і так склалося, що я могла вийти відразу після самої міс Джеральдін. Отож я страшенно сповільнила темп, дозволяючи тим самим Рут, яка йшла відразу після мене, пройти у двері поруч із міс Джеральдін. Я зробила це без жодної суєти, так, ніби це була найприродніша і найправильніша річ, те, що повинно було припасти міс Джеральдін до смаку — точнісінько так само, як я повелась би, якби випадково потрапила між двох найкращих друзів. Цього разу, наскільки можу пригадати, Рут перших кілька секунд виглядала розгубленою і здивованою, а тоді швидко мені кивнула і пройшла вперед.

Такі дрібниці цілком могли справляти Рут приємність, але вони жодним чином не впливали на те, що сталось між нами під дашком того туманного дня, і відчуття того, що я ніколи не зможу налагодити наші стосунки, тільки зростало. У мене є конкретний спогад, як одного вечора я сиджу на одній із лавок недалеко від павільйону і намагаюся знову і знову вигадати якийсь вихід, але важка суміш розкаяння і відчаю фактично доводить мене до сліз. Якби все залишалось саме так, я навіть не знаю, що могло б трапитись. Можливо, врешті-решт все забулося б; або, можливо, ми з Рут назавжди розійшлися б. І ні з того ні з сього мені випав шанс усе впорядкувати.

Тривав урок мистецтва, тільки от містерові Роджеру з якоїсь причини раптом довелося вийти. Тож ми кружляли поміж мольбертів, базікали і роздивлялись роботи одне одного. Якоїсь миті до Рут підійшла дівчина на ім’я Мідж А. і товариським тоном запитала:

— Де твоя коробка з олівцями? Вона така розкішна.

Рут напружилась і швидко оглянулась навколо, щоб побачити, хто поблизу. Поруч перебували всі дівчата з нашої звичної компанії і, можливо, кілька інших. Жодній живій душі я не розповіла про справу з реєстром Розпродажів, але, гадаю, Рут цього не знала. Коли вона нарешті відповіла Мідж, її голос звучав м’якше, як зазвичай:

— Я її не взяла. Вона лежить у моїй скрині з колекцією.

— Ця коробка просто розкішна. Де ти її взяла?

Мідж розпитувала її без задньої думки, це було очевидно. Але майже кожна з тих, що були присутні в класі № 5 того разу, коли Рут уперше принесла коробку з олівцями, нашорошено слухали, і я побачила, що Рут вагається. Лише згодом, коли я відтворювала все в пам’яті, мені стало зрозуміло, наскільки досконала можливість мені випала. У ту мить я навіть не думала. Я перехопила ініціативу до того, як Мідж або хтось інший встигли зауважити, що Рут у скрутному становищі.

— Ми не можемо сказати, звідки взялась коробка.

Рут, Мідж і решта поглянули на мене, трохи здивовані. Але я зберігала спокій і продовжувала, звертаючись лише до Мідж.

— Існують дуже поважні причини, з яких ми не можемо сказати, звідки вона взялася.

Мідж знизала плечима.

— Отже, це таємниця.

— Велика таємниця, — підтвердила я, усміхнувшись до неї, щоб показати, що я проти неї нічого не маю.

Інші дівчата закивали на знак підтримки, однак на обличчі Рут з’явився незрозумілий вираз — здавалось, вона тепер зайнята чимось цілковито іншим. Мідж знову стенула плечима — і, як я пам’ятаю, на тому все й закінчилося. Вона чи то відійшла, чи просто почала говорити про щось інше.

З тих самих причин, із яких я не могла відкрито говорити з Рут про неприємні відчуття, яких я завдала їй цією ситуацією з реєстром Розпродажів, вона, звичайно ж, не могла мені подякувати за моє втручання під час розпитувань Мідж. Але з того, як вона зі мною поводилась, було очевидно, як приємно я її вразила. І оскільки зовсім недавно я була в тій самій ситуації, мені було зрозуміло, що тепер вона шукає нагоди зробити щось хороше для мене, щось по-справжньому особливе. Це було страшенно приємно. Пам’ятаю, я навіть раз чи двічі думала, як було б чудово, якби вона довго-довго не знаходила можливості віддячити, щоб це тепло між нами і далі існувало. Але можливість з’явилась-таки за місяць після епізоду з Мідж, коли я загубила свою улюблену касету.

Я досі зберігаю копію цієї касети і донедавна час від часу слухала її, їдучи відкритою місцевістю під сіяння мжички. Але останнім часом касетник у моїй машині почав виходити з ладу, тож я не наважуюсь навіть вкладати її туди. А коли я повертаюсь до своєї кімнати, то мені ніколи не вистачає часу, щоб послухати касету. І, незважаючи на це, вона — одне з моїх найцінніших надбань. Можливо, ближче до кінця цього року, коли я вже більше не буду опікункою, я матиму змогу слухати її частіше.