Альбом називався «Пісні в темряві», виконувала їх Джуді Бріджвотер. Та касета, яка є в мене сьогодні — не та сама, що була в мене в Гейлшемі, яку я загубила. Цю ми з Томмі знайшли в Норфолку багато років по тому, але до цієї історії я повернуся згодом. Тепер я хочу розповісти про першу касету — ту, що зникла.
Перед тим, як перейти до суті, я мушу пояснити, звідки взялася наша тема, пов’язана з Норфолком. Вона продовжувалась роками, ставши чимось на зразок жарту для посвячених. А почалася з одного уроку, який ми мали ще в доволі юному віці.
Це був урок самої міс Емілі, яка пояснювала нам про різні графства Англії. Вона приколола на дошку велику мапу, а поруч встановила підставку. Розповідаючи, скажімо, про Оксфордшир, вона чіпляла до підставки великий календар з фотографіями графства. Вона мала чималу колекцію цих фотокалендарів, і так ми вивчили більшість графств. Вона тицяла указкою в різні ділянки мапи, поверталась до підставки і відкривала наступну картинку. Серед них були маленькі села, крізь які протікали річки, білі пам’ятники на схилах, старі церкви на краю полів. Якщо вона розповідала нам про узбережжя, то показувала пляжі, заповнені людьми, і скелі з чайками. Гадаю, вона намагалась створити в нас враження того, що оточувало нас у зовнішньому світі, і навіть сьогодні, незважаючи на ту кількість кілометрів, яку я подолала як опікунка, не можу надивуватися з того, наскільки моє уявлення про різні графства досі визначається картинками, які міс Емілі чіпляла на підставку. Скажімо, проїжджаючи крізь Дербішир і помічаючи певне село, що зеленіє фахверками пабів і військових меморіалів, — я раптом усвідомлюю, що це якраз той образ, який показувала нам міс Емілі того разу, коли я вперше почула про Дербішир.
Так чи інакше, річ у тому, що в колекції календарів міс Емілі існувала прогалина: у жодному з них не було навіть єдиного зображення Норфолка. Вона багаторазово повторювала нам ті самі лекції, і я завжди думала, чи цього разу вона знайде зображення Норфолка, але цього так і не сталося. Вона махала указкою над мапою і промовляла з інтонацією запізнілого пояснення:
— А тут у нас Норфолк. Там дуже гарно.
Але пригадую, як одного разу вона замовкла і поринула у свої думки — можливо, тому, що не запланувала, що ж робити замість демонстрування зображення. Врешті-решт вона вийшла з задуми і знову тицьнула на мапу.
— Бачите, через те, що Норфолк розташований на сході, на цьому горбику, що випинається в море, ним не можна нікуди дістатись. Люди їдуть на південь і на північ, — вона повела указкою догори і додолу, — і все одно проминають Норфолк. Тому це спокійний закуток Англії, радше приємний. Але водночас — дещо загублений закуток.
Загублений закуток. Саме так вона його окреслила, і з цього все й почалося. Тому що в Гейлшемі у нас був власний «загублений закуток» на третьому поверсі, де тримали загублені речі. Якщо ти щось губив або знаходив, то йшов саме туди. Хтось — не пам’ятаю, хто це був — сказав після уроку, що міс Емілі казала, начебто Норфолк — це «загублений закуток» Англії, де закінчується країна і де зберігається втрачене майно. Якимось чином ця ідея прижилася і невдовзі стала загальноприйнятим фактом, до якого зверталися впродовж усього року.
Не так давно, коли ми з Томмі все це пригадували, він сказав, що ніколи насправді не вірив у цю ідею, що від самого початку це був усього лише жарт. Але я не сумніваюсь у тому, що він помилявся. Безперечно, на час, коли нам було дванадцять чи тринадцять років, історія з Норфолком таки перетворилася на великий жарт. Але як я пам’ятаю — і Рут пам’ятала точнісінько так само — на початку ми вірили в Норфолк буквально. Вірили, що так само, як до Гейлшема приїздять фургони з їжею і речами для Розпродажів, схожа операція відбувається у ширшому масштабі: всією Англією пересуваються транспортні засоби, які звозять все, знайдене на полях і в потягах, до місця, що називається Норфолк. Той факт, що нам не довелося побачити фотографії цього місця, тільки додавав йому таємничості.
Це може звучати божевільно, але вам не слід забувати, що на тій стадії наших життів будь-яке місце поза Гейлшемом було для нас, немов чарівна країна. Про зовнішній світ і про те, що там можливо і що неможливо, ми мали уявлення дуже розмите. Крім того, ми ніколи не завдавали собі труднощів, щоб перевірити нашу теорію про Норфолк бодай у якихось подробицях. Як сказала одного вечора Рут, коли ми сиділи у викладеній кахлями кімнаті в Давері, милуючись заходом сонця, для нас найбільше важило те, що коли «ми втрачали щось цінне, шукали його і шукали і все одно не могли знайти, то могли не почуватись цілковито нещасними. Ми могли бодай якось заспокоїтись думкою про те, що одного дня, коли виростемо і зможемо подорожувати країною, ми поїдемо до Норфолка і відшукаємо там загублене».
Я впевнена, що Рут мала рацію. Норфолк став для нас справжнім джерелом заспокоєння, можливо, навіть більшим, ніж ми тоді визнавали, і саме тому, ставши набагато старшими, ми і далі про нього розмовляли, хоч і в стилі жарту. І саме тому, через багато-багато років, коли ми з Томмі знайшли копію моєї втраченої касети в містечку на узбережжі Норфолка, ми не просто сприйняли це як смішну ситуацію. Ми обоє відчули всередині якусь тугу, якесь давнє бажання знову повірити в те, що колись було дуже близьким для наших сердець.
Але я хотіла розповісти про мою касету, «Пісні в темряві» Джуді Бріджвотер. Гадаю, в оригіналі це була довгогральна платівка (дата запису — 1956 рік), однак я володіла касетою, обгортка якої була зменшеною версією конверта платівки. Джуді Бріджвотер одягнута у фіолетову оксамитову сукню, що спадає з плечей — такі були дуже популярні в ті часи, — і її видно від талії, тому що співачка сидить за барною стійкою. Думаю, дія відбувається у Південній Америці, оскільки позаду видно пальми і смаглявих офіціантів у білих метеликах. Ви дивитесь на Джуді з точки, з якої мав би дивитись на неї бармен, подаючи їй напої. Вона відповідає по-приятельськи, без надмірної сексуальності в погляді, ніби зовсім трохи фліртує, бо ви — хтось, кого вона знала колись давно. Ще одна деталь зображення — що Джуді сперлась ліктями на барну стійку і в її пальцях димиться сигарета. Саме через цю сигарету я й розвела навколо касети таку таємничість, щойно знайшла її на Розпродажу.
Не знаю, як це було у вас, але в Гейлшемі вихователі ставились до куріння страшенно несхвально. Впевнена, що вони воліли б, щоб ми ніколи не довідались, що куріння існує; але оскільки це було неможливо, щоразу, коли виникали найменші згадки про сигарети, вони негайно читали нам лекції на цю тему. Навіть якщо нам демонстрували фотографію відомого письменника або світового лідера з сигаретою в руці, урок після цього припинявся. Ширилися чутки, що деяких класичних книжок — як про Шерлока Голмса, наприклад — у нашій бібліотеці не було, тому що їхні головні герої надто багато курили, а коли вам траплялась сторінка, вирвана з ілюстрованої книжки чи журналу, це тому, що на ній була зображена особа, яка курила. Крім цього, існували окремі уроки, на яких нам демонстрували жахливі зображення того, як куріння впливає на внутрішні органи. Ось чому таким шоком було, коли Мардж К. задала міс Люсі своє запитання.
Ми сиділи на газоні після змагання з боротьби, і міс Люсі виголошувала типову промову про шкоду куріння, коли Мардж несподівано запитала міс Люсі, чи вона сама коли-небудь курила. Міс Люсі на кілька секунд замовкла. Тоді сказала:
— Я хотіла б відповісти заперечно. Але, сказати по правді, я таки курила певний час. Близько двох років, коли була молодша.
Можете уявити, яким це було шоком. Перед тим, як міс Люсі відповіла, ми дивились на Мардж, по-справжньому розлючені, що вона задала таке грубе запитання — з таким успіхом вона могла запитати міс Люсі, чи тій коли-небудь доводилось нападати на когось із сокирою. І протягом багатьох наступних днів пам’ятаю, як ми перетворювали життя Мардж на тортуру. Той випадок, про який я згадувала раніше — вечір, коли ми притискали обличчя Мардж до вікна спальні, щоб змусити її дивитись на ліс, — був частиною переслідування, яке ми їй згодом влаштували. Але у мить, коли міс Люсі зізналась, ми були надто спантеличені, щоб думати про Мардж. Думаю, ми всі нажахано дивились на міс Люсі, чекаючи, що вона казатиме далі.
