— Хто це був? — запитав він вражено.

— Та ти прекрасно знаєш, Томмі, — швидко відповіла я. Надто ризиковано було його копати чи навіть натякати самою інтонацією: Кріссі миттєво мене б підловила. Тому я промовила це дуже однозначно, з ноткою втоми — мовляв, усі вже просто сил не мають через цього забудькуватого Томмі. Натомість Томмі досі так і не міг нічого второпати.

— Ми його знали?

— Томмі, не повертаймося знову до того самого, — сказала я. — Тобі треба перевірити мозок.

Нарешті монетка потрапила в отвір — Томмі заткнувся.

Кріссі сказала:

— Я знаю, як мені пощастило, що я потрапила до Котеджів. Але от кому по-справжньому пощастило — то це вам, братії з Гейлшема.

Знаєте… — вона стишила голос і знову схилилась уперед. — Я хотіла поговорити з вами на одну тему. Просто там, у Котеджах, це неможливо. Всі вічно підслуховують.

Вона окинула нас усіх поглядом, а тоді зупинила його на Рут. Родні раптом напружився і також схилився вперед. І цієї миті я відчула, що ось ми й підійшли до основної мети цієї подорожі, як її бачили Кріссі й Родні.

— Того ж разу, коли ми з Родні були у Вельсі, де й почули про дівчину з крамниці одягу, — сказала вона, — нам розповіли і про дещо інше, про учнів Гейлшема. Нам сказали, що в минулому декому з гейлшемців за особливих обставин вдавалось отримати відтермінування. Таку можливість мали тільки учні Гейлшема. Тоді можна попросити, щоб виїмки відклали на три, навіть на чотири роки. Це не те, що можна втілити завиграшки, але іноді воно спрацьовувало. Якщо вдавалось їх переконати. Переконати, що ти компетентний.

Кріссі замовкла і поглянула на кожного з нас — можливо, заради драматичного ефекту, можливо, щоб перевірити, чи ми щось знаємо. Ми з Томмі, мабуть, мали збентежений вигляд, натомість Рут мала непроникне обличчя, з якого неможливо було нічого зрозуміти.

— Казали, — продовжила Кріссі, — що коли ви хлопець і дівчина і любите одне одного, коли ви по-справжньому, правильно закохані і якщо можете це показати, тоді люди, які керують у Гейлшемі, все для вас влаштують. Зроблять так, щоб ви могли побути разом кілька років до того, як почнуться ваші виїмки.

Тепер за столом панувала дивна атмосфера — немов ледь чутне бриніння.

— Коли ми були у Вельсі, ми бачилися з учнями з Білого Двору, — продовжувала Кріссі. — Вони казали, що чули про пару з Гейлшема, хлопець уже за кілька тижнів повинен був стати опікуном. Тож вони з кимось зустрілись, і справу відклали на три роки. Їм дозволили жити разом у Білому Дворі, цілих три роки, їм не доводилось їздити на підготовку весь цей час. Три роки лише для себе самих, тому що їм вдалося довести, що вони по-справжньому закохані.

У цю мить я помітила, що Рут киває зі знанням справи. Кріссі й Родні також це зауважили і кілька секунд дивились на неї, мов загіпнотизовані. А в мене сталося видіння, як Кріссі й Родні — там, у Котеджах — упродовж кількох місяців до нашої подорожі зондують і прокручують цю тему між собою. Я уявляла, як вони починають про це говорити — спершу дуже обачно, знизуючи плечима, відкладаючи, потім знову повертаючись до неї, так і не здатні назовсім про неї забути. Уявляла, як вони граються з ідеєю про те, щоб поговорити про це з нами, як удосконалюють підхід, вирішують, що саме варто сказати. Я знову поглянула на Кріссі й Родні, що сиділи навпроти, не зводячи поглядів із Рут, і спробувала розгадати вирази їхніх облич. Кріссі мала водночас наляканий і сповнений надії вигляд. Родні був на межі — ніби сам собі не довіряв, що не бовкне чогось такого, чого говорити не можна.

Мені не вперше доводилось стикатися з чутками про відтермінування. Протягом кількох минулих тижнів я дедалі частіше вловлювала уривки цих розмов у Котеджах. Про це між собою розмовляли ветерани, а коли з’являвся хтось із нас, вони ніяковіли й замовкали. Але я почула достатньо, щоб вловити суть. І знала, що ці розмови стосуються конкретно нас, учнів Гейлшема. І, незважаючи на це, тільки того дня, в кафе біля моря, мені стало по-справжньому зрозуміло, наскільки вся ця ідея стала важливою для декого з ветеранів.

— Думаю, — продовжила Кріссі ледь тремтливим голосом, — вам мало б бути про це відомо. Які правила, що там потрібно.

Вони з Родні зміряли кожного з нас поглядом, тоді знову зосередились на Рут.

Рут зітхнула і мовила:

— Ну, нам, звичайно, розповіли кілька моментів. Але, — і вона стенула плечима, — нам не так уже й багато про це відомо. Насправді ми навіть про це ніколи не розмовляли. Але невдовзі доведеться до них з’явитися.

— До кого треба буде тобі з’явитись? — несподівано запитав Родні. — До кого треба йти, якщо ти хочеш… ну, це… податися?

Рут знову стенула плечима.

— Ну, я ж казала. Ми не так багато розмовляли про це.

Майже інстинктивно вона поглянула на нас із Томмі, шукаючи підтримки, що було, мабуть, помилкою, оскільки Томмі сказав:

— Якщо чесно, я взагалі не знаю, про що ви говорите. Які ще правила?

Рут мало не спопелила його поглядом, а я швидко втрутилась:

— Та ти знаєш, Томмі. Про всі ці розмови, які постійно точились у Гейлшемі.

Томмі похитав головою.

— Не пам’ятаю, — категорично мовив він. І цього разу я бачила — і Рут бачила також, — що він не гальмує. — Не пам’ятаю таких розмов у Гейлшемі.

Рут відвернулась.

— Ви повинні розуміти, — сказала вона Кріссі, — що хоча Томмі і був у Гейлшемі, він не справжній гейлшедоєць. Його завжди витісняли, з нього постійно сміялись. Тому немає сенсу запитувати його про такі речі. А тепер я хочу піти і знайти ту особу, яку бачив Родні.

Мені аж подих перехопило, коли я побачила вираз очей Томмі. Я не бачила його вже дуже довгий час. Цей вираз належав тому Томмі, якого доводилось барикадувати в класі, поки він трощив парти. Його погляд згас, він відвернувся, поглянув на небо і тяжко видихнув.

Ветерани нічого не зауважили, тому що Рут тієї самої миті підвелася і почала копирсатись у своєму пальті. Тоді запанувало замішання, коли всі решта одночасно відсунули стільці від столика. Мене призначили відповідальною за гроші, тож я відійшла заплатити. Інші тим часом вийшли назовні, і поки я чекала на решту, спостерігала за ними крізь великі запітнілі вікна — як вони валандаються в сонячному світлі, не розмовляючи, як дивляться вниз, на море.

Коли я вийшла назовні, стало очевидно, що перше збудження, яке іскрилось, коли ми тільки прибули, тепер повністю випарувалось. Ми мовчки йшли слідом за Родні вузькими провулками, в які майже не пробивалось сонячне світло, а тротуари були такі вузькі, що доводилося йти вервечкою. Ми з полегшенням вийшли на Гай-Стрит, шум якої трохи приховав наш зіпсований настрій. Коли ми перейшли на світлофорі на сонячний бік, я помітила, що Родні й Кріссі про щось радяться, і подумала: цікаво, як ця неприємна атмосфера пов’язана з їхнім переконанням, що ми приховуємо від них якусь велику гейлшемську таємницю, а як — з випадом Рут проти Томмі.

Коли ми перетнули Гай-Стрит, Кріссі повідомила, що вони з Родні хочуть купити вітальних листівок. Рут остовпіла, але Кріссі продовжувала:

— Ми їх купуємо відразу багато. Так завжди виходить дешевше. І завжди є листівка під рукою на випадок чийогось дня народження, — і вона вказала на вхід до крамниці «Вулворт». — Там можна дешево купити гарні листівки.

Родні кивав, і мені здалося, що в кутиках його усмішки зачаїлась дещиця знущання.

— Звичайно, — докинув він, — може виявитись, що в тебе врешті-решт повно однакових листівок, але ти можеш щось на них домалювати. Типу — зробити особистими.

Ветерани стояли тепер посеред тротуару і спостерігали, як ми сприймемо виклик, поки їх проминали люди з візочками. Я бачила, що Рут лютує, але без допомоги Родні вона не могла зробити те, що хотіла.

Тож ми пішли до «Вулворта», і я негайно відчула себе краще. Навіть тепер я люблю такі місця: величезні крамниці з багатьма стелажами, на яких лежать яскраві пластикові іграшки, вітальні листівки, купи косметики, де є, можливо, навіть фотобудка. Сьогодні, якщо я потрапляю до міста і повинна якось змарнувати час, я йду в таку крамницю — там можна тинятися і насолоджуватись, нічого не купуючи, і асистенти нічого не мають проти.